Бантиш-Каменські

Вивчаючи історію, ми зустрічаємось з іменами науковців, які її написали, але, намагаючись поближче познайомитись з їх біографією,часто наштовхуємось на досить скупу інформацію. Виключенням не є і родина Бантиш-Каменських, що лишила нам у спадок гори опрацьованого документального матеріалу та багатотомні наукові праці, проте про своє життя майже не зоставила ґрунтовної інформації. Та навіть ті відомості, які дійшли до наших днів, про життя та творчість видатних істориків та археографів є досить цікавими. Батько та син (Микола та Дмитро) Бантиш-Каменські зробили величезний вклад у дослідження української історії та історіографії, хоч і не мали українського походження.

Рід Бантишів походить з Молдови, а деякі дослідники навіть приписують їм спорідненість з молдовським князівським родом Кантемирів. Старший, Микола Миколайович, з’явився на світ 16 грудня 1737р. в місті Ніжині (нині Чернігівська область). Цьому сприяли тогочасні історичні події, що мали відношення до їхньої родини. Його батько Микола Костянтинович після невдалого Прутського походу (1711р.) на запрошення молдовського господаря Дмитра Костянтиновича Кантеміра (котрий прибув до Російської імперії разом з чотирма тисячами молдовських воїнів на службу і отримав титул князя від Петра І та маєтки у Слобідській Україні) перебирається до м. Ніжина. Таким чином родина Бантишів опинилася на українських територіях. Микола Костянтинович Бантиш був одружений на дочці молдовського дворянина Степана Каменського та, очевидно, щоб підкреслити свій соціальний статус, приєднав до свого прізвища прізвище дружини і в подальшому підписувався як Бантиш-Каменський. Народжений у цій сім’ї Микола Миколайович через невідомі обставини виховувався без батька та отримав початкову освіту від матері. Дещо пізніше закінчив Ніжинську грецьку школу. Коли Микола підріс, за його виховання взявся дядько по матері – Амвросій Зертис-Каменський (майбутній московський архієпископ вочевидь пам’ятав своє дитинство та доброту роду Каменських, адже він також досить рано втратив батька і виховувався дядьком Володимиром Каменським та на знак вдячності навіть приєднав його прізвище до свого). Саме він допомагає Миколі вступити до Києво-Могилянської академії. Протягом дев’яти років (1745-1754рр.) він здобуває ґрунтовну освіту та досконало опановує риторику, поезію, грецьку та латинську мови. По закінченню Київської академії (1754р.) дядько сприяє вступу свого племінника до Московської духовної академії, де той вивчав філософію та богослов’я. Далі майбутній учений продовжує накопичувати знання в Московському університеті (1758-1762рр.). Саме тут він опанує фізику, математику, французьку мову та закохається в науку, якій присвятить майже все своє життя – історію.

Зважаючи на неабиякий запал в освоєнні історії, талановитого студента по завершенню навчання (31 грудня 1762р.) направляють на роботу до Московського архіву колегії іноземних справ, де він невдовзі (1765р.) посяде місце помічника керуючого архівом історіографа Мюллера. Наполегливо працюючи, він проводить велику роботу по удосконаленню та упорядкуванню архівного матеріалу, надавши неоціненну допомогу в підборі джерел усім тодішнім та майбутнім історіографам.

У 1771 році ледь не закінчилось життя 34-річного науковця. Взявши участь разом із своїм дядьком Амвросієм у ліквідації чуми в Москві, ледве не був замордований москвичами ( у той час відбувся так званий «чумний бунт», який був спричинений тим, що Амвросій прибрав у Донському монастирі ікону Боголюбської Божої Матері для запобігання скупчення народу та подальшого розповсюдження епідемії, на що натовп почав бурхливо реагувати). Амвросія розлючені московіти вбили, а Микола врятувався втечею.

Пропрацювавши на одному місці двадцять років, Микола Миколайович був призначений другим керуючим архівом (1783р.). Протягом цього тривалого часу на його талант звертало увагу багато установ і навіть уряд, але Бантиш-Каменський, здавалось, приріс душею до своєї роботи і не змінив її навіть маючи привабливі пропозиції (відмовився від місця обер-секретаря Колегії закордонних справ Російської імперії). Проте робота в архіві мала і негативні наслідки. Через постійне перебування у шкідливих для здоров’я умовах Микола Миколайович практично втратив слух. У 1799р. його клопітка праця отримує визнання, він здобуває цивільний чин дійсного статського радника (надавав привілеї спадкового дворянства, прирівнювався до контр-адмірала або генерал-майора). А вже в 1800р. його призначають керуючим його улюбленим Московським архівом колегії іноземних справ. У 1802р. його також знайшла нагорода – орден святого Володимира 3-го ступеня. А в 1808 році Миколу Миколайовича Бантиш-Каменського обирають членом Російської академії наук. Саме ця людина вивезе та таким чином збереже в 1812 році, перед вступом наполеонівських військ, архівні документи, до яких вчені звертаються і сьогодні. В 1813році архів зі своїм спасителем повернеться до тогочасної столиці імперії. 20 січня 1814р. науковця на 77 році життя не стало. Багатотомні наукові роботи вченого дійсно вражають. Серед них знайшлось місце і для української історії. Величезним надбанням української історіографії стали матеріали підготовленої ним «Історії про Унію», «Реєстру і опису українських та татарських справ».

Та перевершив батька син –Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський. Він народився 5 листопада 1788р. у шлюбі Миколи Миколайовича Бантиш-Каменського та Марії Іванівни Купріянової (дочки володимирського поміщика). З’явився на світ Дмитро в Москві. Досить рано втратив матір і був відданий батьком на виховання в сім’ю друга, сенатора А.Г.Теплова. Перші уроки мав під керівництвом професора словесності та поета О.Ф. Мерзлякова. Через деякий час батько не витримує розлуки, повертає Дмитра додому та запрошує для навчання сина найкращих викладачів. Педагоги сприяли оволодінню ним французької, англійської, латинської, італійської та німецької мов. Батько також навчав Дмитра, ознайомлюючи сина з азами дипломатії, посольським листуванням та історіографією.

У 16 років молодий Бантиш-Каменський напише свою першу наукову працю, що стосувалася історико-релігійної тематики. Уже тоді стало зрозумілим: з’явився майбутній геній історичної науки.

Знайомство Дмитра з Україною відбувається в 1808 році під час подорожі до Сербії. Київ, Полтава, Ніжин зваблюють та закохують молодого науковця на все життя. Про цю подорож при поверненні додому він напише у своїх нотатках під назвою «Мандрівка в Молдавію, Валахію та Сербію» (1810р.) , де приділив чимало уваги опису дивовижних українських міст. У 1812 році Дмитро допомагає батькові евакуювати архів, а після повернення в 1813 р. продовжує навчання у Московському університеті. По смерті батька у 1814р. його запрошують на службу в Колегію закордонних справ. Того часу досить цінувалися люди, які добре знали іноземну мову. Майже відразу молодого Бантиш-Каменського направляють на ратифікацію мирного договору в столицю Франції – Париж. Звідти переїздить (на час Віденського процесу) до Відня, де працює статс-секретарем графа Несельроде, допомагаючи перекладати чисельні документи. За активну участь у підписанні договору його нагороджують Мальтійським хрестом, орденом святого Володимира і пруським орденом Червоного Орла, а також отримує звання камер-юнкера і чин колезького радника.

В 1815р. Дмитро знаходить своє кохання та одружується на дочці князя І.С. Барятинського. А вже через рік (1816р.) молодий науковець залишає дипломатичну службу і перебирається разом з сім’єю в Україну, де працює спочатку чиновником з особливих доручень, а згодом –управителем канцелярії воєнного губернатора українських земель князя М.Г.Рєпніна.

П’ять років, проведених на українській землі, відзначились не лише в біографії науковця, а й мали великі позитивні наслідки для вивчення історії нашої держави. Адже Дмитро не лише працював у відомстві, а й приділяв увагу науці, вивчаючи місцеву історію. Відвідав вчений місця найважливіших битв, що відбувалися на нашій території, побував у місцях проживання славетного Б.Хмельницького (Чигирин, Суботів), приділив увагу вивченню місцевих архівів Полтави та Чернігова, ознайомився з побутом і українським фольклором. Ще раз опрацювавши українські справи Московського архіву Колегії іноземних справ, Дмитро задумав створити науково-синтетичну працю з історії України, що мала опиратися на документальну базу та була б систематизована. Так з’явилася на світ у 1822році книга «Історія України від приєднання до Російської держави до відміни гетьманства, з загальним змістом, вкладкою матеріалів та портретами». Книга складалася з трьох частин, що були також поділені на розділи, де в хронологічному порядку рік за роком були описані події української історії від сивої давнини до ліквідації гетьманства. Ним також були опрацьовані та введені до наукового обігу численні джерела з української історії, що охоплюють період з 1649 по 1687 рр. Це близько 85 актів, таких як : «Виписка із всіх статей українських гетьманів та прохання при їх обранні 1654, 1659, 1663, 1666, 1669, 1672, 1687 рр.», «Список договорів, вчинених під Зборовом, між поляками й Хмельницьким», «Переклад статей, вчинених під Білою Церквою», «Договірні статі козаків з царем Олексієм Михайловичем» та ін.

21 квітня 1823р. Дмитру за клопітку працю надали чин статського радника. А вже в 1825 році Бантиш-Каменського призначено губернатором міста Тобольська. Довгих і складних три роки перебував Дмитро Миколайович на цій посаді, де намагався полегшити життя місцевого населення (уладнав податкову систему, налагодив порядок в тогочасних підпорядкованих йому військових підрозділах, розбудовував дороги, навів порядок у протипожежній службі, медичних закладах). Але мудрий правитель завжди буде муляти очі і на Бантиш-Каменського посипалися доноси. Його спершу нагороджують за заслуги орденом святої Анни І ступеня (1826р.), а згодом за надуманими фактами провівши слідство і суд, звільняють з цієї посади 1828р. Авже в 1834 році за наказом царя його назавжди звільняють зі служби і Дмитро Миколайович з усією головою поринає у науку.

До 1836 року ним було підготовлено до друку п’ять томів «Словника відомих людей руської землі», де своє відображення знаходять і українські відомі особистості (митрополит Іларіон, гетьман Полуботок, художник А.П. Лисенко та ін.) У 1834р. його спіткала ще одна біда – померла його кохана, залишивши по собі сина і трьох дочок. У травні 1836р. доля склалася так, що Дмитро знову стає губернатором, на цей раз вже м. Вільно. Він вправно працює та налагоджує справи в місті. Вже у 1838р. Бантиш-Каменський входить в штат Міністерства внутрішніх справ Російської держави, а згодом (1840 р.) і вДепартамент наділів. В 1841 році науковець заслужено отримує чин таємного радника та орден святого Володимира ІІ ступеня, а в 1849 р. і взагалі був удостоєний знаком за бездоганну службу на благо вітчизни. Тільки все почало складатися, як знову відбувається на цей раз подвійний удар, помирає спершу шістнадцятирічна дочка, а трішки згодом і друга дружина – Пузиревська Лизавета Осипівна, що також залишила по собі ще двох малолітніх дочок. Цих втрат витримати цей мужній чоловік так і не зміг. Тяжко захворівши, Дмитро Михайлович помирає 22січня 1850 р. в м. Санкт-Петербург, похований поруч з батьком у столиці Росії.

За свої праці Бантиш-Каменські в 1917 році комуністичною ідеологією характеризувались як українські націоналісти (особливо Дмитро).

Їхній внесок в історію України важко переоцінити. Вивчивши історію їхнього життя, можна охарактеризувати їх, як великих науковців, закоханих в Україну. За що ми їм вдячні і сьогодні.