Iсторико-патрiотичний клуб

"Алатир"


«Собою людина весь світ прикрашає, кожен предмет з нею має ціну»

— Абул-касим Фірдоусі

Володимир Антонович

У кожного народу є особистості, велич яких не може загубитися поміж рядків історії. Для України безперечно знаковою фігурою є один із фундаторів національно-визвольного руху в другій половині ХІХ ст. – Володимир Боніфатійович Антонович.

Постать відомого дослідника історії, археографії, етнографії, археології та історичної географії досить складна та суперечлива. Складність біографії видатного українського вченого полягає в обмеженій кількості вірогідних документальних даних. Суперечки серед дослідників цієї персони точаться, починаючи з визначення дати та місця народження. За найбільш поширеною версією Володимир Антонович з’явився на світ 6 січня 1834р. в містечку Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії в родині польських безземельних шляхтичів Моніки Гурської та Боніфатія Антоновича. Але за даними його учня В. Ляскоронського, котрий приділив немало часу вивченню історії свого вчителя, Антонович народився у 1830р. у містечку Чорнобиль Київської губернії і був хрещений уніатським священиком, а, переїхавши до згаданої вже Махнівки, був повернутий у католицьку віру місцевим ксьондзом. Ця подія відбулася 6 січня 1834р. саме тому більшість вчених, спираючись на запис в церковних книгах, визначають цю дату як народження вченого. C:\Users\Admin\Desktop\Рисунок антонович.png Батьки Володимира хоч і були з привілейованого стану, але не мали великих статків та вимушені були працювати гувернерами у багатих шляхетських родинах. Матір Моніка була позашлюбною дитиною з польського шляхетського роду Любомирських. Щодо Боніфатія – то він був лише формальним батьком, що взяв шлюб і усиновив Володимира. Біологічним батьком вченого вважається Янош Джидай – син угорського революціонера Матяша Джидая, що боровся за звільнення вітчизни та відділення її від Австрійської імперії. Тікаючи, родина Джидаїв опинилася на території Галичини. Янош, вивчившись в Львівському університеті, розпочав кар’єру гувернера. У селі Ягубець на Уманщині, де вони разом працювали у сім’ї шляхтича Марковського, серця Моніки та Яноша переплітаються. Молодята хоч і пробули разом не довго, але встигли подарувати життя майбутньому науковцю. Коли Володимиру виповнилося три роки, мати продала свій дім і оселилася у брата, що працював адвокатом у повітовому Махнівському суді. Вихованням майбутнього ученого займалась його бабуся – Кароліна Гурська. З шести років він навчається разом з дітьми панів Цибульських у містечку Горишківка (тепер село Томашпільського району Вінницької області), де працювала його матір – вона ж і була його першим учителем. За три роки його направляють до іншого гувернера, що мав підготувати Володимира до вступу в гімназію. Новий вчитель сумлінно виконував своє завдання, навчивши молодого шляхтича російській мові та знайомить юнака з теорією історії Шлецера, знання якої було обов’язковим для всіх, хто вступав навчатися в середні навчальні заклади Російської імперії. Але за пів року до вступу в гімназію гувернер переїхав в інше місце. Потрібен був новий учитель і матір направляє сина до названого батька, який дещо раніше залишив родину та, скориставшись пропозицією свого учня заможного шляхтича Оттона Абрамовича, оселився в маєтку села Гущинці Вінницького повіту. Батько займався підготовкою Володимира, повторюючи уже набуті знання. Саме ці пів року відіграють важливу роль в його подальшій долі. В маєтку Абрамовича він знайомиться з козацькою історією. В той час там збиралося багато шляхетської молоді, яка захоплювалась забороненими цензурою козакофільськими повістями Михайла Чайковського. Саме тоді козацтво запало йому в душу.

Зрештою Володимир вступає в Рішельєвський ліцей (1844р.) міста Одеси. Вибір цього навчального закладу напевно був не випадковим, адже організатором інтернату для хлопчиків, у якому опинився молодий Антонович, був ніхто інший як вищезгаданий Янош Джидай. Саме він пробудив в молодому шляхтичу сталий інтерес до навчання. Невдовзі Володимир переводиться до 2-ї одеської гімназії. Освіта в цих закладах була цікавою і ґрунтовною, зокрема, велику увагу там приділяли вивченню іноземних мов. Володимир вивчив і вільно володів латинською, французькою та німецькою мовами. Після закінчення навчальних закладів Одеси за наполяганням своєї матері Антонович вступає до Київського університету (1850р.) на медичний факультет. Лише через довгих два роки майбутній учений зрозуміє, що зробив помилку та визнає, що його цікавить далеко не медицина. Напевно ще тоді він мріяв перевестись на історико-філологічне відділення, але у зв’язку з Кримською війною переходи з медичних факультетів були заборонені і майбутній історик був вимушений «досягти медицину до кінця». По завершенню навчання (1855р.) на медичному факультеті можна було зайнятися вивченням галузі, до якої тягнуло його серце – історії, але для погашення своїх грошових боргів за наполяганням матері він більше року (1855-1856рр.) працює в медичних закладах Бердичева та Чорнобиля. Лише після смерті матері, зміцнивши своє матеріальне становище, Антонович втілює давню мрію, знову вступивши до Київського університету, але вже на таке бажане історико-філологічне відділення (1856р.)

Бажання присвятити життя вивченню історії загострилося у Антоновича ще в період навчання на медичному факультеті, коли він познайомився з рукописами козацьких літописів, творами А.О. Скальковського з історії козаччини. Ну і звичайно на життєву орієнтацію значно вплинули твори Т.Шевченка, П.Куліша та інших геніїв української літератури. Вже на факультеті історичного спрямування він все більше приділятиме увагу вивченню та дослідженню історії українських земель. Свої переконання Володимир став передавати товаришам. Напевно, молодий студент мав неабиякий ораторський хист, адже серед таких же польських шляхтичів він мав особливий авторитет та був лідером студентської молоді. Зрештою, зібравши коло однодумців, наприкінці 50-х років під час літніх канікул був організований похід по Волині, Поділлю, Київщині, Холмщині, більшій частині Катеринославщини та Херсонщини, метою якого було вивчення історії та побуту місцевого населення.

У 1860р. Антонович закінчує історичний факультет з кандидатським ступенем ( під керівництвом свого куратора професора В.Шульгіна захистив кандидатську дисертацію «Про торгівлю неграми»). У цей же час В.Антонович розриває стосунки з польськими колами та приєднується разом зі своїми однодумцями до Української громади, яка нелегально існувала в Києві. По смерті російського самодержця Миколи І у суспільстві, особливо серед студентської молоді, широко розповсюджувались радикальні настрої. Почали виникати гуртки революційної молоді, серед яких формувалась ідея народництва (тобто рівності усіх суспільних станів та взаємну відповідальність за побудову держави). Серед дворянських та шляхетських дітей, які почали відчувати провину своїх предків за гноблення народу, на українських територіях виникає рух, що усвідомлює свою ідентичність з українською нацією. Діячів такого руху опоненти нарекли зневажливою назвою – «хлопомани». Саме до них після розриву з поляками і приєднався науковець та через деякий час став їхнім лідером. Тепер вони з гордістю називали себе хлопоманами. Польські кола сприйняли втрату Антоновича як зраду і навіть викликали молодого вченого на так званий «шляхетський суд честі», що відбувався на зібранні шляхти Бердичівського повіту, до якого він належав. З’явившись туди, Антонович майстерно спростував всі обвинувачення проти себе та своїх товаришів, довівши свою правоту. Тоді за справу взялися єзуїти, що почали активно писати доноси на Володимира та його однодумців. Їх звинувачували в пропаганді атеїзму, антипатріотизмі та навіть стверджували, що це організація комуністів, які планують організувати повстання українського селянства. Ці цинічні наклепи навіть викликали стурбованість в урядових колах. Будинки хлопоманів та Антоновича неодноразово були обшукані, а його самого 27 лютого 1861 р. викликали до спеціальної урядової комісії, створеної за наказом Київського генерал-губернатора. Зрештою, доказів антиурядової діяльності гуртківців знайдено не було і до них не було вжито жодних санкцій. Хоча до самого Антоновича був приставлений таємний нагляд, що продовжувався протягом п’яти років. Поміж діяльності в громаді молодий вчений заробляє собі на хліб, працюючи вчителем латинської мови в 1-й Київській гімназії (1861р.) та викладачем загальної історії в Київському кадетському корпусі ( 1862-65рр.).

Розірвавши будь-які контакти з польським оточенням, лідер «хлопоманів» починає налагоджувати зв’язок з авторитетною українською «Громадою» Петербурга, створеною колишніми кирило-мефодіївцями ( М.Костомаровим, П.Кулішем, В.Білозерським ). З цією метою він здійснює подорож до Петербурга, знайомиться з їхньою діяльністю та навіть друкує у громадівському журналі «Основа» дві свої статті. В одній із них («Моя сповідь») він дав відповідь надокучливим нападам поляків (зокрема, польському літератору Зенону Фішу(Падалиці), пояснивши причину своєї прихильності до історії українського народу.

Повернувшись до Києва, лідер продовжує разом із своїми прихильниками розвивати мирну ідею гуртківців. За їхнього сприяння було відкрито близько дев’яти недільних шкіл для місцевої бідноти. В 1863р. Антоновичу пощастило познайомитися з М.І. Іванишевим, який покладе початок новому витку в кар’єрі науковця. Один із учасників Київської археологічної комісії, засновник Центрального історичного архіву, професор права, автор багатьох цінних публікацій з історії у той час займався підготовкою перших книг багатотомного «Архіву Південно-Західної Росії» та шукав молодих дослідників для допомоги у цій нелегкій справі. За його рекомендацією Антоновича в тому ж році (1863р.) прийняли на службу в Київську археографічну. А після переходу М.Іванишева на інше місце роботи саме Володимиру було доручено місце головного редактора комісії. Праці в ній він присвятив наступні сім років (1863-1870рр.). Результати були дійсно вражаючими. За його редакцією вийшло 15 томів «Архіву Південно-Західної Росії» ( з них – 9 томів, матеріали яких були зібрані та оброблені нимособисто), загальний обсяг тільки документальних актів перевищує 400 друкованих аркушів.

Діяльність в архівах дає поштовх до досягнення нових наукових ступенів. У 1870 р. за дисертацію «Останні часи козацтва на правій стороні Дніпра» він отримує звання магістра наук, а вже в 1878р. захищає докторську дисертацію «Нарис історії Великого князівства Литовського». Обидві дисертації історика відзначалися багатою джерельною базою та новизною, що привернули до себе значну увагу й отримали масу позитивних відгуків визнаних фахівців у тій галузі. Більшість своїх наукових праць вчений присвятив історії українського козацтва, гайдамацькому руху, соціальним та церковно-політичним відносинам, історії литовської держави. Зокрема, Антонович був автором фундаментальних праць «Акти про козаків»(1863р.), «Акти про гайдамаків» (1876р.), «Актів про походження шляхетських родів Північно-Західної Росії» (1867р.), «Актів про міста. 1432-1798 рр.» (1869р.), «Актів про економічні та юридичні відносини селян в ХVІІ ст.»(1871р.), «Бесіди про часи козацькі на Україні».

На початку 80-х років стався новий поштовх, що спричинить ще більшу популяризацію української історії. Антоновичу вдалося домовитися з відомим збирачем реліквій української старовини В.В. Тарновським та зняти репродукції з історичних портретів, додавши до них пояснення. Так з’явилася одна з кращих праць в української історіографії «Історичні діячі Південно-Західної Русі в біографіях і портретах» (1885р.). Стосовно етнографічних видань найуспішнішим було видання двох томів «Історичних пісень» написаних разом із ще одним генієм українського народу М.П.Драгомановим. В 1871,1874,1877,1880 роках Антонович приймає активну участь в Археологічних з’їздах усієї тогочасної імперії. В 1873р. громадівцями за участі В.Б.Антоновича було створено товариство Нестора Літописця.

З 1880 до 1883 року Антонович був обраний деканом історико-філологічного факультету Київського університету. Під час праці в цій науковій установі він справив значний вплив на майбутніх видатних українських істориків (серед його студентів був і славнозвісний М.С. Грушевський), які продовжили його шлях. Ця «київська школа» В.Б.Антоновича немов би заново відкрила історію українського народу. У 1882 р. Володимир став одним із засновників журналу «Київська Старина», де також друкує свої публікації, більшість з яких були результатом його клопіткої пошукової роботив архівах Києва, Варшави, Львова, Ватикану (серед публікацій виділяється повість «Уманський сотник Іван Гонта» (1882р.)) В 1885 р. Антонович розробив програму видання багатотомної «Руської історичної бібліотеки», де ввів у науковий обіг термін «Русь-Україна». В другій половині 1890-х років він разом з Олександром Кониським засновує всеукраїнську політичну організацію, яка мала об’єднати довкола українців з усієї Російської імперії. До неї в 1901р. приєдналася київська «Громада». Організація проіснувала до 1904р. поки не була перетворена на «Українську демократичну партію».

Антонович був одружений двічі. Першою його обраницею була донька штабс-капітана Київської арештантської роти №29 – Варвара Іванівна Міхель, з якою він був обвінчаний 5 липня 1863р.

Вшлюбі з нею у Володимира так і не з’явилося нащадків. Другою дружиною (після смерті В.І. Міхель 1902р.) стала Катерина Миколаївна Мельник – громадська діячка, археолог та перекладач. Очевидно з нею Антонович познайомився в одній із своїх експедицій і ще за життя першої дружини в 1877 році вона йому подарувала такого жаданого і, як виявилось, єдиного нащадка – Дмитра Володимировича Антоновича (син також продовжив шлях батька, ставши істориком). Останні роки свого життя вчений працював, досліджуючи матеріали у Ватиканському архіві. Помер видатний дослідник 8 березня 1908 р. та похований у Києві на Байковому кладовищі.

 

М.П.Драгоманов та М.С.Грушевський називали Антоновича «першим європейцем української історії». Ми ж просто нарікаємо його видатним українцем. Поміж того така була ще одна його заповітна мрія…

 

 

 

Розробка сайтів - Віталій Ткач