Євпраксія Все́володівна

Євпраксія — жіноче православне ім’я, прийняте у сучасній українській православній традиції. Походить від грецького імені Ευπραξία — букв. «добрі справи», «щастя», «благоденство». Історія життя київської князівни Євпраксії Всеволодівни змушує сумніватися в тому, що ім’я визначає долю людини. А якщо такий вплив імені й існує, то він непередбачуваний!

«Доля Пракседи – Євпраксії … глибоко трагічна, на довгий час стала в центрі уваги цілої Європи» – Н. Полонська – Василенко.

В чому ж полягала трагедія жінки з таким красивим іменем?

Портрет (уявний) Євпраксії-Адельгейди Всеволодівни. Худ. К. Чепіга. 2008 р.

Євпраксія Все́володівна (1071 – 1109) — князівна із династії Рюриковичів. Донька великого князя київського Всеволода Ярославича, онука Ярослава Мудрого, сестра Володимира Мономаха. Німецька імператриця (1088–1105), дружина німецького імператора Генріха IV. Коронаційне імя — Адельгейда. В німецькій історіографії — Адельге́йда Ки́ївська (нім. Adelheid von Kiew); також – Євпраксія – Адельгейда Всеволодівна.

В пам’ять нащадків Євпраксія входить двічі. Вперше вона згадується скупими рядками Нестора Літописця в «Повісті временних літ» під 1106 роком : «Того ж літа постриглася [в черниці] Євпраксія, Всеволодова дочка, місяця грудня в 6-й день». І так само коротко повідомляє про завершення її життя: «В літо 6617 (1109). Померла Євпраксія, дочка Всеволодова, місяця липня в 9-й день. І поклали тіло її в Печерському монастирі біля дверей, що далі на південь. І зробили над нею божницю, де лежить тіло її».

І вдруге – історичним романом «Євпраксія», в якому Павло Загребельний розгорнув ці кілька рядків хроніки у зворушливий життєпис жінки, яка опинилась у далекій чужині і змогла кинути виклик всемогутньому, але жорстокому і підступному німецькому імператорові Генріху ІV, його оточенню, ницому способу життя.

На відміну від своїх тіток — Єлизавети, Анастасії та Анни,— Євпраксія сподобилася бути згаданою в «Повісті временних літ». Але дізнатися про насичене подіями життя Євпраксії можна завдяки іноземним джерелам. Доля кинула її у вир грандіозних історичних подій, що розгорталися на терені Західної Європи, звела з володарем Германської імперії, римським папою, королями й князями різних країн. На щастя, збереглися свідчення західноєвропейських джерел XI — ХІІ ст., переважно германських та італійських, що дозволяють дізнатися бодай про частину життєвого шляху Євпраксії.

Походила Євпраксія з відомого князівського роду. Вона була донькою від другого шлюбу Всеволода, улюбленого сина Ярослава Мудрого, з половецькою княжною Ганною. Загадкою залишається дата народження князівни. Дослідники покладаються на генеалогічний довідник професора Київської духовної академії М.Баумгартена, виданий у Римі в 1927 році. Він вважав, що народження Євпраксії можна датувати 1071 роком, що логічно вписується в хронологію подальшого життя цієї жінки.

Юна князівна уславилася в придворному оточенні як розумниця і красуня. У десять років вона вже непогано читала і говорила латиною, переймаючи гідний приклад батька: великий князь Всеволод був книжником і знавцем п’яти іноземних мов.
А тому й не дивно, що вдова Святослава, брата князя, Ода Штаденська, повернувшись з Києва до рідної Саксонії, порадила своякові — Генріху Штаденському — направити до Всеволодового двора послів просити руки Євпраксії. Всеволод у 1078 р. посів київський престол і, мабуть, охоче відгукнувся на пропозицію, бо, подібно до свого батька Ярослава, прагнув до розширення міжнародних зв’язків Давньоруської держави. 1083 р. Євпраксію, якій тоді було приблизно 12 років, відіслали до Саксонії, де вона, згідно звичаю, мала виховуватись до шлюбу. Німецькі хронікарі (Bernoldus, Ekhardus, Annalista, Saxoта ін.) з подивом і захопленням відзначають, що «дочка руського володаря прибула до Саксонії з великою пишністю, з верблюдами, навантаженими розкішним одягом, дорогоцінним камінням і взагалі з незліченними багатствами». Руську княжну відразу обручили з маркграфом Генріхом, що був набагато старшим від неї. До досягнення повноліття Євпраксію відвезли до великого й відомого на весь католицький світ монастиря в м. Кведлінбурзі, настоятелькою якого була абатиса Адельгейда, сестра німецького імператора Генріха ІV. Тоді Євпраксія не здогадувалась, яку фатальну роль в її житті відіграє перебування в цьому монастирі… Юна дівчина виявилась старанною і здібною вихованкою, її навчили латинській і

німецькій мовам, гарним манерам. Вважають, перед весіллям, вона перейшла в католицтво і отримала нове ім’я – Adelheid (Адельгейда)(тобто «шляхетна істота»).

 

 

Прибуття Євпраксії-Адельгейди 

Всеволодівни в Саксонію

Близько 1086 р. відбулося гучне весілля Євпраксії й маркграфа Генріха. Та через кілька місяців після весілля маркграф захворів, а за рік його не стало. У 16 років Євпраксія залишилася вдовою. Вона повертається до того ж монастиря, де жила до одруження і за словами о. І. Нагаєвського ««мала намір постригтися в черниці… але її велика краса зробила враження на цісаря Генріха IV так, що він оженився з нею в Колонії 1089 року». Німецький імператор, що часом навідував свою сестру, абатису Адельгейду, захопився юною вдовою. Настільки, що вирішив одружитися з нею після смерті своєї дружини Берти, яка сталася в грудні 1087 р. Витримавши рік жалоби, імператор заручився з Євпраксією, а згодом і обвінчався з 18 – річною онукою Ярослава Мудрого.

«Поставала перед ним у імператорських шатах, у короні й горностаях, гарна й на вроду і на зріст, красноперса, чиста, як сніг, молода на вигляд, з прекрасними бровами, носом і обличчям, жовто-русява, великоока, радісна, солодкоголоса, чудове явище поміж жінок. Сповнена цнотливості хода, рухи, повороти голови. Народжена бути імператрицею. Слугувати для ще більшого возвишення Генріхового. В ній кров ромейських імператорів і руських царів. За нею стоїть могутня половина світу — велика, багата, загадкова Русь, якій немає краю, перед якою запобігають усі».

(«Євпраксія» П. Загребельний)

Які причини спонукали Генріха IV до цього шлюбу – невідомо. Середньовічні германські хроніки розповідають про раптову й шалену пристрасть, що спалахнула в серці імператора. Але більшість вчених не ймуть цьому віри. Генріх IV залишився в історії як холоднокровна і жорстока людина, яка керується тверезим розрахунком. Варто пригадати тодішню політичну ситуацію. Генріх IV вів безустанну боротьбу з Римськими Папами, повсталими васалами й потребував на це великих сум грошей, яких не міг дістати в Німеччині. А розкішний посаг

Німецький імператор Генріх IV Євпраксії – Адельгейди свідчив про «незлічимі скарби» батька Євпраксії — київського князя Всеволода. Також Генріх IV хотів домогтися політичної підтримки в протистоянні з Папою Римським і військової допомоги у протистоянні з непокірними васалами. Подальший розвиток подій ніби підтверджує такі міркування істориків. Відразу після весілля Генріх IV відправив солідне посольство до Русі. Послів Всеволод прийняв, але ні фінансової, ні політичної, ні військової підтримки не надав. А київський митрополит Іоанн взагалі гостро засудив шлюб Євпраксії з імператором.

Можливо, ця політична невдача вплинула на ставлення запального й віроломного імператора до молодої дружини. Ймовірно, далася взнаки повна несхожість, навіть протилежність характерів подружжя. Як пише Н. Полонська – Василенко, Генріх «у деяких виявах був не тільки аморальним, але навіть ненормальним. Його перша дружина Берта покірно зносила всі його примхи; вона була покірною дружиною і разом з чоловіком вистоювала в Каноссі, щоб дістати прощення Папи Григорія VII. Євпраксія – Адельгайда мала іншу вдачу; з Києва принесла вона почуття власної жіночої гідності і незалежності».

«25 січня року 1077 (Євпраксія мала тоді шість років) король прибув до Каносси. Замок мав потрійні мури. Генріха впущено за другу стіну, почет лишився зовні. Між мурами, на морозі, знявши всі королівські прикраси, без будь-якої пишноти, простоволосий, босий, стояв він, очікуючи присуду папи, пестився з ранку до вечора, стояв без сну, непорушно, заклякло, ніби вмер. Так тривало три дні. Лише на четвертий день його допущено до папи. Після довгої розмови і прийняття Генріхом ганебних умов папа зняв відлучення» .

(«Євпраксія» П.Загребельний)

 

 

Генріх IV и Григорій VII в Каноссі в 1077,

картина Карло Эммануэля

 

Як свідчить М.Чубатий, «майже від перших днів цього другого подружжя Євпраксія почувалася зле, бо вона зустрінулася з розпусним життям на дворі цісаря, проти чого бунтувалася вся її скромна душа». Можливо, якби Євпраксія – Адельгейда змовчувала Генріхові, закривала очі на той фізичний і морально – етичний бруд, яким був просякнутий імператор і його оточення, так і дожила б свого віку в його палаці. Але вона протестувала, воліла викривати чоловіка, обурювалася його нетактовним поводженням, яке ставало все брутальнішим. Євпраксія зненавиділа жорстокого Генріха IV, не приховуючи цього.

«У ньому змішалося все: примхи, призвичаєння, потреби, неминучість, неприступність, велич, упертість, зарозумілість, недовір’я, підозріливість. Ніколи не обертався, дивився тільки перед собою, погляд мав важкий, падав він у нього згори вниз, гнітив, розчавлював, не смів ніхто попадати під той погляд, хто ж попадав — мав неминуче загинути».

(«Євпраксія» П.Загребельний)

Генріх IV

На відкритий розрив з дружиною Генріх спочатку не наважувався. Він кинув її до свого замку в італійському м. Вероні. Далі життя Євпраксії – Адельгейди опинилося у вирі інтриг європейської політики, мимовільною учасницею яких вона стала. Навколо бунтівливої та рішучої імператриці гуртуються всі, хто був у політичній опозиції до Генріха. Серед них був і його син Конрад, який став на захист мачухи і виступив проти батька.

Але в подальшій долі Євпраксії велику роль відіграла інша вольова жінка – тосканська герцогиня Матильда. ЇЇ чоловік – герцог баварський Вельф очолив феодальну знать, яка не визнавала зверхність Генріха IV і вважала, що Баварія має право на власного імператора. Матильда вирішила використати дружину Генріха IV як зброю проти нього. Треба було підірвати авторитет Генріха, а того, що знала про нього Євпраксія, не знав ніхто. Зібравши загін рицарів, герцог Вельф звільнив Євпраксію з веронського замку і перевіз до іншого італійського міста – Каносси, де її з усіма почестями, що належали імператриці, зустріла герцогиня Матильда. Євпраксія пристала на пропозицію Матильди — помститися віроломному й жорстокому чоловікові. Вона вирішила подати скаргу до церковного собору в Констанці, що відбувся в квітні 1094 р. Собор визнав імператора винним перед дружиною й засудив його. Учасник і літописець собору Бертгольд описує це дослівно так: «Скарга королеви Пракседи, яка втекла до Італії від свого чоловіка Генріха, прийшла на Констанцький синод. Королева призналася, що була змушувана до стількох і таких нечуваних розпусних чужолоств, що навіть вороги виправдали її втечу і вона з ’єднала в собі співчуття всіх католиків за такі кривди».

Через рік Папа Римський Урбан II переконує імператрицю виступити з обвинуваченнями проти чоловіка на соборі в П’яченці. Після важких роздумів вона погодилася. 1 березня 1095 р. відкрився чи не найбільший в історії за кількістю учасників собор католицької церкви. «Зацікавлення трагедією Євпраксії було таке велике, що на синод з ’явилося около 4 000 єпископів, ігуменів і духовних та около 30 000 князів, ґрафів і лицарів так, що наради відбувалися під голим небом» – так описав цю подію о. І. Нагаєвський. Чутки про знущання імператора над дружиною вже давно ходили країнами Європи. І Євпраксія відважилася, не шкодуючи власної гідності, розповісти про ганебну поведінку Генріха, про власну вимушену участь в його розпусних діях.

«— Ніхто не захистить моєї честі, коли не захищу її сама…» («Євпраксія» П.Загребельний)

Учасники собору пожаліли й виправдали Євпраксію, віддавши належне її мужності. З імператором вчинили суворо й по заслугах: відлучили від церкви, проголосили анафему й позбавили престолу. Як писав єдиний вітчизняний біограф Євпраксії С. Розанов наприкінці 20-х рр. ХХ століття, «її громадянське самогубство було разом з тим і політичним убивством Генріха IV — з того моменту він вже не міг підвестися».

Проте, слушно пише Н. Полонська – Василенко: «Адельгайда одночасно вбила й себе: залишатися королевою вона не могла. Вона покинула Італію, де сказала надто багато правди. Аґенти Генріха IV полювали за нею». Відтак Євпраксія опинилась у скрутному становищі: без титулу, без володінь, без багатства, чужа серед чужих на чужині. Те, що середньовічна мораль прощала чоловікам, не було подаровано жінці. Нею скористалися як розмінною монетою у політичній грі, а через непотрібність просто забули. Щось зо два роки Євпраксія пожила ще в Каноссі, в Італії, потім перебралася до Угорщини, до володінь своєї тітки Анастасії. Аж в останні роки XI ст., рятуючись від убивць, яких невтомно підсилав до неї чоловік, вона перебралася до Києва й оселилася в палаці матері. Очевидно, це сталося близько 1099 року. В Києві в цей час правив Святополк Ізяславич, її двоюрідний брат. Але і тут Євпраксія не знайшла довгоочікуваного спокою. Попри заступництво церкви, вона виявилася беззахисною перед моральним осудом свого кола — жінкам не дано виносити сміття з сімейного кола.

Про останні роки Євпраксії майже нічого не відомо. У 1106 році до Києва дійшли чутки про смерть Генріха IV. Тепер уже не було кого боятися, а головне – вона стала вдовою і могла піти до монастиря, про що і повідомляє «Повість временних літ». Тож, за словами Н. Полонської – Василенко, «замінивши цісарський вінець на чернечий вуаль, Євпраксія прожила черницею ще три роки. Тут у Києво-Печерському монастирі нікого не цікавили бурхливі події життя цісареіви Адельгайди, коронованої в Кельні й першої жінки — активної учасниці церковного синоду».

Можливо, підірване здоров’я, зболіле серце й змучена душа були причиною її ранньої смерті: в 1109 р. вона померла, не доживши й до сорока років. Трагедія долі Євпраксії полягала в тому, що вона виявилася іграшкою в руках можновладців середньовічного світу. Та все ж, ця жінка з красивим іменем мала силу характеру й мужність боротися проти приниження і знущань. Вона виступила проти одного з найсильніших правителів світу — німецького імператора — й перемогла його, хай навіть пожертвувавши собою. Такою і залишилась в історії.

 

 

Нащадкам варто знати
У Лаврі поховано короновану імператрицю Священної Римської імперії німецької нації Адельгейду, уроджену Євпраксію Всеволодівну, внучку Ярослава Мудрого.