Iсторико-патрiотичний клуб

"Алатир"


Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців

— Олександр Довженко

Іван Виговський

Козацька доба збагатила нашу історію яскравими та неоднозначними постатями, що викликали та викликають інтерес у нащадків. Серед таких діячів слід виділити українського гетьмана Івана Виговського. Ця, безперечно обдарована особа, довгий час перебувала в «забутті» історичних дослідників, якщо про нього й починали дослідження, то постійно порівнювали з головною персоною національно-визвольної боротьби українського народу – Богданом Хмельницьким. Якими лайливими словами епітетами тільки не покривали Виговського і навіть називали його «підлим зрадником». Але варто ретельно дослідити його життя, погляди та причини, що змушували приймати ті чи інші доленосні рішення.

C:\Users\Admin\Desktop\іван виговський.jpg На початку ХVІІ ст. (приблизно в 1620 р.) у селі Вигові поблизу Овруча колишнього Київського воєводства в сім’ї дрібного шляхтича Остапа Виговського сталася надзвичайна подія – в нього народився довгоочікуваний спадкоємець, син, котрого назвали Іваном. Про його ранні роки, на жаль, історія згадок не лишила. Імовірніше, виховувався нащадок роду Лучичів-Виговських вдома та відвідував одну із місцевих початкових шкіл. Згодом, після переїзду батька до Києва на службу до київського митрополита Петра Могили, хлопчину віддали на навчання до Києво-Могилянської колегії. Юнак виявився досить здібним до навчання. Він з легкістю оволодів латиною, риторикою, піїтикою та ораторським мистецтвом. По завершенні навчання Іван розпочав службову кар’єру, працюючи наприкінці 30-х років ХVІІ ст. юристом у київському та луцькому міських судах. Невдовзі його призначили на посаду намісника луцького старости, завідувачем канцелярії суду. Згодом Виговського взагалі чекала посмішка долі – переведення до Києва та представлення на посаду писаря при польському комісарі Шембергу. На той час це була висока посада, адже за Ординацією сейму Речі Посполитої 1638 р. комісар був поставлений наглядати за козацтвом замість гетьмана і завідувати діловодством при ньому аби кого не призначили б. По- між тим юнак був хоробрим вояком та ходив у військові походи. В 1648 році, будучи ротмістром у кварцяному війську під проводом сина великого коронного гетьмана Речі Посполитої – Стефана Потоцького, він вирушає на каральну акцію польського війська проти бунтівних козаків Богдана Хмельницького. У першій же битві під Жовтими Водами їхнє військове формування було розбите, а сам Іван у результаті важкого поранення потрапить у полон до татар. Після покращення свого стану декілька разів спробує втекти, але буде пійманим та прикутим до гармати. Судилася б йому тяжка доля невільника, але волею випадку його пожалів та викупив, обмінявши на коня, у кримського хана сам козацький гетьман. Богдан Хмельницький, очевидно, був знайомий з Виговським адже не раз зустрічався, будучи генеральним писарем Війська Запорозького, з тогочасним комісаром Шельбергом, а отже йому доводилось бачити та оцінити талант самого Івана. За своє спасіння Виговський дає присягу гетьману на вірну службу, яку не порушить до смерті Богдана. Перейшовши таким чином на бік повстанців, він стає особистим писарем гетьмана, а вже 1649 року його талант та гострий розум дозволять посісти посаду генерального писаря Війська Запорозького. Саме завдяки діяльності Івана Остаповича в Богдана Хмельницького з’являється потужна Генеральна військова канцелярія, що на той час виконувала функцію Міністерства внутрішніх і закордонних справ. Завдяки їй здійснювалось управління козацькою державою та формувалися посольства до інших країн. Ця установа знаходилась під керівництвом гетьмана та управлялась генеральним писарем, який одночасно виконував функцію міністра міжнародних відносин. Таким чином Виговський став «правою рукою» Хмельницького. Крім підготовки талановитих дипломатів, Івану Остаповичу вдалося організувати широку агентурну мережу розвідки та контррозвідки, завдяки якій козакам були відомі всі наміри їхніх сусідів (навіть через два десятиліття після цього шляхтичі Речі Посполитої скаржились на те, що козаки заздалегідь знають про всі задуми короля). Брав участь Виговський і у військових операціях. У 1651 році під час Берестейської битви його разом з гетьманом було викрадено татарами. Проте, саме завдяки тому, що Виговському вдалося втекти з полону, стала можлива відсіч і нова організація війська. Прорвавшись до Паволочі, він сформував нове військо, яке розгромило у битвах під Паволоччю, Чудновим та на Уманському шляху ординське військо. В наслідок цих бойових операцій було взято в полон близько двох тисяч татар. З цією звісткою Іван Остапович посилає гінця до хана Іслам-Гірея ІІІ та вимагає відпустити Богдана Хмельницького, погрожуючи розправою. Кримський керманич вимушений був звільнити Хмельницького (таким чином Виговський фактично «повернув борг» Хмелю за своє спасіння).

Важливу роль відіграв він і в організації оборони Білої Церкви, що зупинило просування польського війська та, зрештою, привело до підписання мирного договору (Білоцерківського) 1651 р. Після цих подій Виговський стає ще ближче до гетьмана. У 1652 р. саме йому Хмельницький доручив очолити весільний ескорт свого сина Тимоша до столиці Молдавського князівства, де той мав одружитися з донькою молдавського господаря Василя Лупула – Розандою. Шлях козакам перекрили польські війська, які розпочали битву під Батогом (1652 р.). За участі Виговського, козацьке військо розгромило поляків і попрямувало на весілля до Яс. В 1653 р. він брав участь в переможних боях над військами Речі Посполитої під Жванцем. Саме чергова зрада татар у цій військовій кампанії спонукала Виговського посилити контакти з Московським царством. Завдяки клопіткій роботі Генеральної канцелярії був укладений військово-політичний союз з цією державою 1654 року. Це дало змогу козакам очистити від поляків майже всю територію Західної України. Не зупиняючись на домовленостях з Москвою, були укладені союзи з Трансільванією, Бранденбургом та Швецією, що створили могутню антипольську коаліцію. Внаслідок військових дій 1655-1660 рр. над Річчю Посполитою нависла загроза втрати цілісності. Цією ситуацією вирішило вигідно для себе скористатися Московське царство. Налякані успіхами Швеції в боротьбі проти поляків 24 жовтня 1656 р. московити укладають з Річчю Посполитою Віленське перемир’я та, відкриваючи своє справжнє обличчя, починають свою підступну операцію по перетворення українських земель у свою колонію. За таких обставин Хмельницький був вимушений звернути увагу на внутрішню ситуацію та стримати підступного ворога. Наступи Москви на козацьку автономність були стримані, але великий керманич українського народу невдовзі помирає (1657 р.). Це дає поштовх Московській державі до нових рішучих дій і козацькій державі був необхідний новий талановитий лідер. Але за заповітом великого гетьмана булава мала перейти його сину Юрію, проте той ще навряд чи здавався сильним керівником, адже був досить юним (йому було всього 16 років). Тому на козацькій раді 26 серпня 1657 р. було обрано тимчасового правителя українських земель (поки не досягне повноліття молодий Хмельницький). Так гетьманство перейшло до рук Івана Виговського. Він направив за тогочасними звичаями посольство до Москви з повідомленням про обрання нового гетьмана. Однак вже тоді почалися наступи російських вельмож на самостійність України. Вони вимагали за визнання нового гетьмана багатьох поступок (зокрема введення до Переяслава, Ніжина, Корсуня московських залог на чолі з воєводами, що дало б можливість втручатися у внутрішні справи). Під час тогочасної скрути та загострення соціальних суперечок в українському суспільстві, Виговський вимушений був піти на поступки, сподіваючись, що на цьому зазіхання припиняться. Проте Москва вже давно проводила свою таємну політику дестабілізації в лавах козацької старшини. Таємний посол Хітрово задобрив полтавського полковника Мартина Пушкаря цінними подарунками, запевнив, що цар воліє бачити його гетьманом підмовив того почати боротьбу з Іваном Остаповичем. Разом з запорозьким отаманом Яковом Барабашем вони регулярно починають надсилати доноси на гетьмана, підбурюють суспільство та згодом навіть організовують заколот. Вони підбурили нижні прошарки українського населення, яке було невдоволене прихильністю гетьмана до старшинської верхівки. Заколот проти законно обраного керівника піднявся на Полтавщині, до якої приєдналось Запорожжя. Розгорілася громадянська братовбивча війна. Бідне козацтво та бездомні наймити почали громити маєтки і садиби заможних, а їх власників нещадно вбивали. Виговський намагався вмовити повсталих мирно вирішити конфлікт, але спроби були марними. Тоді він вимушений був вдатися до блокади Запоріжжя та Полтави, не пускаючи туди ні харчів, ні зброї. Це ще більше розлютило бунтарів, які розбили направлені на чергову спробу врегулювання непорозумінь частину гетьманських військ під проводом Івана Сербина та Івана Богуна. Вже після цього дійства не витримав сам Виговський. Він мобілізує основні військові підрозділи (20 тис. чол.) та кличе на поміч татар (40 тис. чол.) і виступає в каральну експедицію. 40- тисячне повстанське ополчення два тижні стримувало облогу Полтави, але, зрештою, програло боротьбу. Місто було спалене, Мартина Пушкаря і Якова Барабаша вбито. Запорожці ж, які вирвалися, втекли під захист московського війська, що на той час просувалось для зайняття військових залог. Спроби змусити їх видати перебіжчиків виявились марними. Розгадавши таким чином плани Москви, Виговський з більшістю козацьких полковників та генеральною старшиною вирішив розірвати відносини із московітами, та роздумував про майбутнього нового союзника у боротьбі за утримання української незалежності.

Серед можливих військово потужних держав, розглядав великий гетьман два варіанти – Швецію та Річ Посполиту. А так як скандинави на той час припинили військові дії, то вибір залишився невеликим, а, правду кажучи, його взагалі не було. Тому гетьман вирішив прийняти пропозицію поляків, які, будучи ослабленими, потребували військової підтримки, та обіцяли Виговському самостійність українських земель. Угода зрештою була укладена 16 вересня 1658 р. у місті Гадячі. За нею українські землі мали утворити конфедерацію з польською та литовською державами, а жителі українських територій отримали рівні права з іншими. За договором Україна мала носити назву «Велике князівство Руське» та обмежувалась Київським, Чернігівським і Брацлавським воєводствами та ще невеликою частиною західних земель. Дізнавшись про угоду гетьмана з поляками, царський уряд спершу був наляканий і навіть пішов на поступки, пропонуючи Івану Остаповичу посаду київського воєводи, а старшинам розширені повноваження. Головнокомандувач козацької держави ввічливо відмовився та навіть запевнив, що цей союз не вплине на відносини з Москвою. Але у відповідь підступний цар вирішив направити не листа, а війська під проводом Трубецького. Стотисячна військова ватага, просуваючись українськими територіями, вела себе гірше за татар, руйнуючи й нищачи все на своєму шляху.

Виговський зустрів його із наспіх зібраним військом, разом із союзниками татарами, поблизу міста Конотопа. Внаслідок вдалих стратегічних кроків 9 липня 1659 р. козацькі сили завдали московітам нищівної поразки. Москва втратила вбитими близько 40 тис. чоловік та ще 15 тис. було взято в полон. Інші ж втікали світ за очі. Такої поразки вони ще не зазнавали.

Здавалося, можна було просуватися вглиб і завершити повний розгром східного сусіда, але всередині козацької країни підступно розгортається нове повстання. Українське населення, починаючи від звичайного селянина і до заможного козака, пам’ятаючи польське панування та побоюючись про можливе повернення тогочасних режимів, не сприймало союз з Річчю Посполитою навіть за таких сприятливих умов. Почалося антипольське повстання, до якого приєднався вінницький полковник Іван Богун та кошовий Іван Сірко. Бунт прокотився мало не всіма селами й містами. Іван Сірко напав на Крим, що змусило хана повертатись для захисту домівки і покинути ряди антимосковської коаліції війська Виговського. Повсталі вимагали відставки гетьмана та передачі повноважень повнолітньому Юрію Хмельницькому. Таким чином шанс для розгрому Московії було утрачено. Інша ж група полковників під проводом Івана Цицюри, Василя Золотаренка та Якима Сомка, підбурені царським урядом, намагалися самостійно захопити гетьманство та розпочали пролиття крові, перебивши декілька тисяч прихильників Виговського (таким чином залякавши інших). Гетьман вирішив піти на рішучий крок та звернутися до ради, що зібралася в Германівці на Київщині 11 вересня 1659 р., але діалогу не вийшло, він вимушений рятувати життя, вдавшись до втечі. Його козацтво перейшло на бік Юрія Хмельницького, якого вже на наступній раді в Жердеві поблизу Канева було обрано новим гетьманом. Виговський же, виконуючи обіцянкуЄ дану своєму товаришу (Богдану Хмельницькому) добровільно передає його сину всі гетьманські клейноди. На той час недобита російська армія, скориставшись розбратом, поступово оволоділа Лівобережжям. Командуючий ненажерливою ватагою Трубецькой заманив недосвідченого Юрія до Переяслава, де, оточивши сорокатисячним військом та завдяки підтримці проросійськи налаштованих полковників, змусив підписати того Переяславський договір (17 жовтня 1659 р.), який перетворив козацьку державу на автономну одиницю московської держави. Через деякий час Юрій піде у відставку та пострижеться у ченці. Виговський же після втрати гетьманства оселився на дарованих йому польським королем землях Волині. Він більше не втручався у військові події. Коли ж молодий Хмельницький зречеться влади, то гетьманом Правобережної України стане Павло Тетеря, який, побоюючись повернення Івана Остаповича, волів якнайшвидше з ним розправитись. Спочатку він пише доноси польському королю і сейму, які нічим не увінчуються. Тоді Тетеря підступно захопив на Київщині перебуваю чого у власних справах свого видуманого суперника. Нібито провівши військову раду, приговорив його до страти. 16 березня 1664 р. після сповідання та причащання Івана Виговського було розстріляно в селищі Рокитному (сучасн.Київської обл.). Тіло його було таємно перевезене та поховане вдовою на Західній Україні ( про точне місце поховання до цих пір точаться суперечки між дослідниками). Так закінчилось життя славного захисника єдності українських земель…

Розробка сайтів - Віталій Ткач