Iсторико-патрiотичний клуб

"Алатир"


«Собою людина весь світ прикрашає, кожен предмет з нею має ціну»

— Абул-касим Фірдоусі

Микола Іванович Костомаров

Вивчаючи історію України ХІХ ст., особливо тих земель, що перебували під владою Російської імперії, неодноразово доводилось задумуватись про тяжку долю сімей кріпаків. Скільки ж людей покалічила та система? Скількох талантів не дорахувалась українська земля? Серед кріпаків були надзвичайно талановиті люди, проте лише одиницям вдалося вирватись з неволі. Найвідомішим українцем, чий життєвий шлях розпочинався з кріпацтва, є Тарас Григорович Шевченко, але не слід забувати і про генія історичної науки – Миколу Івановича Костомарова.

Рисунок6 4 травня 1817 року кріпачка із села Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії Тетяна Петрівна Мельникова народила сина, котрого назвали Миколою. Хлопчик був позашлюбною дитиною місцевого поміщика Івана Петрович Костомарова. Про це стало відомо майже через рік після народження хлопця, коли в цьому селі сталася неординарна для того часу подія – у вересні 1817 року відомий дворянин уклав шлюб із своєю кріпачкою. Так була створена нова родинна гілка сім’ї Костомарових. Проте жити в щасливому шлюбі їм довелось не довго. 14 липня 1828 р. поміщика було вбито кіньми під час прогулянки (тіло Івана Петровича було знайдене лише наступного дня зі слідами підков на обличчі, внаслідок чого слідство винесло вердикт про смерть від нещасного випадку). Майно Івана Петровича спільно із удовою успадкували його найближчі родичі – пани Ровнєви. Вони зневажливо ставились до колишньої кріпачки та хотіли якнайшвидше позбутися зв’язків із нею. Для здійснення своїх планів вони вирішили використати її маленького сина – Миколу. За тогочасними законами дитина кріпачки вважалась також власністю пана, а син Тетяни Петрівни був народжений до укладення шлюбу з Іваном Петровичем, тому також вважався кріпаком (фактично він був кріпаком свого батька). Дізнавшись про це, Ровнєви пропонують матері угоду, за якою дарують свободу сину та викупляють її частку землі за смішну ціну (14 тисяч десятин за 50 тис. карбованців. Для прикладу, за тогочасними розцінками лише орендна плата за десятину землі на рік становила від 5 до 10 карбованців). Звичайно, справжня матір віддасть все заради щастя свого сина. Тому Тетяна Костомарова і пішла на цю принизливу угоду.

Миколі ж на той час виповнилося одинадцять років, він уже другий рік навчався в Московському пансіоні для дворянських дітей. Дитина була надзвичайно талановита і проявляла потяг до науки. Проте навчання в цьому закладі коштувало досить дорого, тому матір вимушена була перевести його до більш скромного Воронезького пансіонату. Тяжкі примхи долі, що лягли на плечі юнака, не змогли не позначитись на його психологічному стані. Костомаров не зміг адаптуватись до умов нового пансіону: за порушення поведінки його було переведено до Воронезької гімназії. По закінченню навчання (1833р.) Микола без труднощів вступає до Харківського університету на історико-філологічний факультет. Там всерйоз займається вивченням іноземних мов та особливо приділяє увагу історичній науці, а найбільше – українському фольклору та козацькому минулому. Цьому сприяла участь в гуртку українських романтиків під проводом Івана Срезневського, які прищепили йому любов до української пісні.

Костомаров наполегливо навчається та приділяє весь вільний час науці, за що згодом поплатиться здоров’ям. Від постійного читання в нього погіршується зір. Проте це не завадило йому успішно скласти іспити та в січні 1837р. закінчити університет. А вже в грудні того ж року Миколу затверджують у статусі кандидата.

По завершенню студентських буднів Костомаров отримує направлення на військову службу до Кінгбургського драгунського полку (1837р.). З цієї безперечно талановитої людини міг вийти й неперевершений військовий, але все ті ж проблеми із станом здоров’я унеможливили участь у військових навчаннях і його було призначено полковим істориком. Саме на службі під час упорядкування архіву колишнього Слобідського полку він починає задумуватись про написання своїх перших історичних праць. Поряд з архівною роботою Микола Іванович веде етнографічні дослідження, внаслідок чого з’являється праця «Етнографічні екскурсії з Харкова сусідніми селами і шинками».

У його світогляді все більше починає передувати думка про особливе місце українського народу у боротьбі проти імперської неволі та кріпацтва. Костомаров, все глибше занурюючись у науку, починає писати свої поетичні твори. Збірники «Українські балади» (1838р.) та «Гілка» (1840 р.) друкуються в різних альманахах під псевдонімом Ієремії Галки. Також були написані історична драма «Сава Чалий»(1838р.) і трагедія «Переяславська ніч» (1841р.). У своїх творах Микола Іванович описував події князівських та козацьких часів України. Не оминула українська тематика і першу магістерську дисертацію «Про причини і характер унії в Західній Росії», що стосувалась Берестейської унії 1596р. Ця робота налякала церкву, тому на неї було накладено урядову заборону, а Костомарову порадили готувати іншу дисертацію. Нова наукова робота «Про історичне значення руської народної поезії» не викликала жодних протестів і була успішно захищена в 1844 р. Отримавши магістерський ступінь, історик зосереджується на науковій і педагогічній роботі.

Викладацька кар’єра видалась надзвичайно успішною. Почавши працювати в 1844р. у Рівенській гімназії, вже через рік він перебрався до такого ж закладу міста Києва, а вже в 1846р. призначений помічником та замісником професора (ад’юнкт-професор, що нині прирівнюється до звання доцента). У 1845р., працюючи в Київській гімназії, він познайомився з генієм української історичної науки – Михайлом Максимовичем, що, безперечно, надало наснаги в подальшій роботі вченого. А вже 1846р. навколо молодого таланту почали гуртуватися такі прихильники його ідей, як М.Гулак, П.Куліш, В.Білозерський, О.Маркович. За їхньої підтримки та ініціативи самого Миколи Івановича було створено Кирило-Мефодіївське братство. В планах братчиків була боротьба з імперським деспотизмом та утворення єдиної федерації слов’янських народів. Свої наміри вони виклали в програмному документі «Книга буття українського народу» C:\Users\Admin\Desktop\Рисунок1.png Донести свої переконання до народу та підняти його на боротьбу їм так і не вдалося. Серед братчиків виявився зрадник (студент Петров), котрий доніс про діяльність товариства попечителю Київського навчального округу Тараскіну. Арешт був неминучим. Прихильник творчості Костомарова – київський губернатор Іван Фундуклей – намагався попередити його про це, відсилаючи записки з проханням негайно навідатись. Проте Микола Іванович в цей час літав на крилах кохання, готуючись до весілля зі своєю колишньою ученицею та єдиною коханою жінкою – Аліною Крагельською, відкладав всі справи на потім. Це напевно відіграло фатальну роль, адже саме в день одруження (13 лютого 1847 р.) Костомарова заарештували і замість медового місяця з коханою відправили до казематів Петербурга. C:\Users\Admin\Desktop\Рисунок2.png На щастя, долі Павла Полуботка йому вдалося уникнути. Жандарми, що проводили допити, переконалися в тому, що ця людина скоріше мрійник чим бунтар і без рішення суду призначила йому рік арешту в Петропавловській фортеці. Після цього Костомарова позбавили права викладання та відправили на безстрокове вислання до Саратова. Там він працював у губернському управлінні, де займав посаду перекладача та секретаря комітету з селянських питань. В засланні було багато вільного часу, він знову взявся до написання наукових робіт. Так на світ з’являться монографії про Богдана Хмельницького, побут Московської держави ХVI-XVII ст.

У 1856 р. Костомарова було помилувано маніфестом царя Олександра ІІ. Вже в 1857 р. він виїздить не тільки з Саратова, але і за межі самої держави, вирушивши у подорож містами Європи. Повернувшись 1858 р. до Петербурга, Микола Іванович займається науковою діяльністю, а також відновлює стосунки з колишніми соратниками.

Як згадував Костомаров, в Петербурзі він завітав до майстерні Т.Г.Шевченка, та славнозвісний будитель українського народу спершу не впізнав ученого, а після того, як він представився, міцно обійняв побратима і навіть розплакався від хвилювання та щасливих емоцій. Ця зустріч слугувала новим витком дружніх відносин між геніями, що тривали до самої смерті поета.

У 1859 р. Костомарова було запрошено очолити кафедру російської історії Петербурзького університету.

Поряд з активною викладацькою діяльністю Микола Іванович напружено працює в архівах та публікується в найпопулярніших журналах столиці. 1860 року в місті на Неві він знову зустрівся зі своїми старими друзями Пантелеймоном Кулішем і Василем Білозерським. Разом вони створили в Петербурзі українську «Громаду». Протягом 1861-1862 рр. була налагоджена робота з аналогічними гуртками в Україні та видання журналу «Основа». У вересні 1861 р. в Петербурзькому університеті спалахнули хвилі обурення студентства, які протестували проти «путятінських» правил, що посилювали нагляд за ними, забороняли зібрання та відміняли стипендії для малозабезпечених. Спочатку протести проходили в аудиторіях, а потім вилились в грандіозний похід вулицями міста. Це не сподобалось місцевій владі, почались масові арешти. Лідерів бунту було відправлено в заслання, немісцевих студентів вислано з столиці і, зрештою, був закритий сам Петербурзький університет (1січня 1862р.). Костомаров намагався повернути розгніваних студентів до їх основної справи – навчання. Він проводив лекції в будівлі Міської думи, організувавши там так званий «Вільний університет». На своїх лекціях він не допускав розмов про політику. Відмовився він допустити і обговорення про протест проти заслання професора Павлова. Під час однієї з лекцій все ж його було перервано і почали збиратися кошти на допомогу вищезгаданого вченого. Костомаров в грубій формі висловив своє невдоволення з цього дійства, на що піднявся шум і понеслись крики з погрозами. В цих умовах вчений, засмучений такою поведінкою своїх підопічних, вимушений був звільнитись за власним бажанням. В подальшому він більше не повернеться до викладацької роботи. Хоч і були запрошення від Київського та Харківського університетів, тогочасний уряд не дозволив йому відновити діяльність педагога в Україні. В цій ситуації він з головою поринає в наукову роботу. Напише понад три сотні історичних, публіцистичних і літературних творів. C:\Users\Admin\Desktop\Рисунок4.png Серед них помітну роль відіграли трьохтомне видання «Богдан Хмельницький» (1876р.), «Руїна»(1879-1880 рр.), «Мазепа» (1882-1884рр.), «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874-1876рр.), «Північноруське народоправство» (1863 р.), «Непевний час московської держави» (1866р.), «Останні роки Речі Посполитої» (1876р.).

C:\Users\Admin\Desktop\Рисунок7.png

У 1873 р. доля дозволила йому знову зустрітися з коханою жінкою – Аліною Крагельською, але

вже через довгі 26 років. Він відвідував її, приїжджаючи в гості, але мова про одруження не йшла.

У 1875р.у вченого стався інсульт. Ще більше добила Миколу Івановича звістка про смерть матері. Аліна, що пронесла кохання продовж скількох років, не могла залишити Миколу, запропонувала одружитися, що власне і відбулося 9 травня 1875 р. Щасливі дні Костомарова перепліталися з трагічними. Протягом 1881-82 років його двічі збивав кінний екіпаж, що не могло не позначитись на здоров’ї. А вже 1885р. в нього загострився туберкульоз, який прикує його до ліжка. Під наглядом коханої людини 7 квітня 1885 р. вченого не стало.

 

 

C:\Users\Admin\Desktop\Рисунок3.png

11 квітня Миколу Костомарова було поховано на Волковому кладовищі у Петербурзі.

Це був геній свого часу!

C:\Users\Admin\Desktop\Рисунок5.png

Розробка сайтів - Віталій Ткач