Михайло Драгоманов

У ХІХ столітті під час чи не найбільшого процесу асиміляції українського суспільства, на наших землях починає з’являтися нове військо, яке зробить свій величезний вклад у збереження нації та за допомогою пера та розуму розпочне новий виток у боротьбі за незалежність. Цією силою була українська інтелігенція. До числа цих діячів входив і Михайло Петрович Драгоманов, життя якого було сповнене пригод та випробувань.

6 вересня 1841 року в дворянській родині Петра Якимовича Драгоманова та Єлизавети Іванівни Цяцької (Драгоманової) в місті Гадячі на Полтавщині народився первісток, якого нарекли Михайлом (похідне від давньоєврейського імені Міхаель, що тлумачилось як богоподібний або рівний богу). З малих років його вихованням займався батько, котрий мав вищу освіту, писав художні твори і займався етнографією. Маючи неабияку бібліотеку, він прищеплює малому Михайликові любов до читання. На той час в заможніх родинах для виховання підростаючого покоління заведено було наймати гувернантів, але Петро Якимович навідріз відмовився від цієї ідеї і займався вихованням сина виключно самостійно. Мати ж юного Драгоманова не мала грунтовної освіти і вміла лише читати та мала феноменальну пам’ять, на її плечах лежало господарство, яким вона управляла. Любов до української землі прищеплювалась Михайлу і від звичайних кріпаків, котрі розповідали йому цікаві історії, і від родини, яка полюбляла український фольклор та сповідувала українські традиції. Михайла виховували жити в повазі до людей. У сім’ї Драгоманових шанобливо ставилися до селян, жодного разу не піддаючи тілесним покаранням і навіть щиро цікавились їхнім життям (кріпаки, хоч і тяжко працювали, але неабияк любили своїх господарів). Михайло ж з дитинства захопився читанням, весь вільний час приділяючи батьківській та бабусиній бібліотеці. Коли ж подорослішав, батько віддав його (1849 р.) на навчання до Гадяцького повітового училища. Літературно підкованому юнаку вчилося досить легко. По закінченню цього навчального закладу він продовжує здобувати освіту в Полтавській гімназії (1853р.). Цей період ознаменується глибоким накопиченням знань (він вивчає грецьку, латинську, російську, французьку, німецьку мови, фізику, історію, географію, військову справу та Закон Божий). Більшість однолітків не приділяли увагу освіті і більше націлювались на військову кар’єру, тому щороку гімназію закінчувало не більше 30-ти чоловік (хоча в різні роки вступало від 40 до 400 ). Драгоманов же був відмінником навчання і успішно закінчив цей навчальний заклад (щоправда, через конфлікт з інспектором його на останньому курсі могли виключити, але, зрештою, щоб не роздувати неприємну ситуацію і зважаючи на успіхи молодого гімназиста дозволили скласти іспити екстерном). Восени 1859 р. Михайло стає студентом історико-філологічного факультету університету Святого Володимира в місті Києві. Ще на початку навчання студент почав виділятися серед однорідної маси. Зібравши групу однодумців (17 студентів) він звертається до керівника київського навчального округу (М.Пирогова) з проханням дозволити їм заснувати першу недільну школу, куди б могли приходити діти, які не мали коштів на навчання в тогочасних закладах освіти. Ініціатива студентства була підтримана і юні інтелігенти розпочинають свою волонтерську діяльність з відкриття 11 жовтня 1859 р. такого навчального закладу на базі Київського повітового дворянського училища на Подолі. Згодом з’явились і інші місця викладання. Навчання бідняків проводилось у неділю, коли не було занять у дітей паничів. Студенти викладали, як правило, на російській мові (так як підручників українською мовою просто не було), але пояснення давали зазвичай українською. Російське самодержавство вбачало в таких школах загрозу імперському існуванню і поступово почало діяльність по ліквідації закладів. Спершу було звільнено зі своєї посади М. Пирогова, потім заборонили викладання українською мовою і, зрештою, 1862 р. такі школи взагалі були ліквідовані. Хоча цих років було досить для усвідомлення Драгомановим своєї проукраїнської громадської позиції.

В роки навчання в університеті Михайло завдяки тогочасним викладачам неабияк закохується в історію (цьому найбільше сприяв геній тогочасного викладання історичних наук професор Віталій Шульгін) та все більше займається самоосвітою в цій галузі. Коштів на здійснення своєї мрії – стати професором історії університету Св.Володимира і зайнятися науковою роботою по закінченні цього вузу (1863 р.), в нього не було. Тому молодий талант був змушений почати свою наукову діяльність з вчителювання в Другій київській гімназії, де викладав (по закінченню трьохмісячних курсів) – географію. Освітня діяльність не стала перепоною в його житті, а навіть сприяла вступу до Київської громади (члени якої зазнавали жорстоких утисків з боку влади та переслідувались), де він знайомиться з В.Антоновичем, П.Житецьким, М.Лисенком (саме під впливом цієї організації протягом 30-ти наступних років він буде висвітлювати у своїх працях автентичність української нації та сприятиме боротьбі за відновлення нашої держави на мапі світу).

1864 р. очі Михайла сяяли від щастя, адже він одружився з фантастично красивою і талановитою актрисою – Людмилою Кобинською. Створивши молоду сім’ю, Драгоманов, вимушений шукати нових коштів, почав писати статті для петербурзьких періодичних видань. Драгоманова помічають у наукових колах та беруть на посаду приват-доцента, а згодом (1870 р.) і доцента університету Св. Володимира. В 1870 р. навчальний заклад відряджає свого співробітника для підвищення кваліфікації за кордон, де той майже три роки працював в архівах та університетських центрах Праги, Берліна, Відня, Рима, Флоренції, Гайдельберга, Львова. Під час перебування у Львові він знайомиться з молодими І. Франком та М. Павликом, його роздуми суттєво вплинуть на їхній світогляд. Повернувшись до Києва, він стає штатним доцентом кафедри античної історії. Поміж тим Драгоманов активно бере участь у громадському житті, співпрацюючи з Київською громадою та створеним в 1873 р. «Південно-західним відділенням Російського географічного товариства». В 1874 р. він очолює та спрямовує на демократичний лад газету «Київський телеграф». Глибокий знавець рідної та світової культури бореться за збереження української мови, проявляє неабиякий інтерес до українознавства, зібравши та видавши разом з Володимиром Антоновичем двохтомник «Історичних пісень українського народу». Проте погляди тогочасних українських громадських діячів починають розходитись. Побувавши в Європі, Драгоманов став ревним представником федеративного соціалізму та звинувачував громадівців у неклопітливій боротьбі з класовою дискримінацією та підбурював їх до соціально-політичної боротьби. Критикував український культурній та освітній рух за аполітичність. Зрештою, його пропаганда відкритої політичної боротьби загубила його університетську кар’єру . За доносом М. Юзефовича в 1875 р. Михайла Петровича було звільнено з університету через політичну неблагонадійність. Після горезвісного Емського указу 1876 р. старогромадівці допомагають виїхати Драгомановим за кордон. Так український геній опиняється в швейцарській Женеві, де засновує вільну українську друкарню та займається політичною працею. Саме в цьому мальовничому місті він видасть п’ять томів альманаху «Громада», мета якого передбачала надання якомога більшого матеріалу про Україну для збільшення зв’язків з Європою та сприяння утворенню політичних гуртків на батьківщині. 11 травня 1878 р. Драгоманов виступив на літературному конгресі в Парижі з доповіддю «Література українська, проскрибована урядом російським» та висловив надію, що зібрання знайде спосіб допомогти українському народу. У 1886 р. внаслідок наступу царизму стара громада починає згортати свою діяльність і припиняє фінансування друкарні в Женеві, що спричинить розрив Дрогоманова з цією організацією. Натомість новим витком стане діяльність Михайла Петровича на Західній Україні, що перебувала під австрійським урядом. За допомогою І.Франка та М. Павлика його ідея була здійснена і в 1890 р. тут виникає Русько-українська радикальна партія, хоча Михайло Петрович вже був далеко за межами Галичини. У 1889 р. його було запрошено до університету Софії (Болгарія) на посаду професора кафедри загальної історії. Драгоманов ще був сповнений сили і бажання нарощувати свою боротьбу, але невблаганна смерть від розриву аорти 20 червня 1895 р. його зупинила. Тут же в Софії його було й поховано.

Наукові дослідження Михайла Драгоманова дали поштовх подальшому розвитку української соціально-політичної думки.

По своїй смерті Драгоманов залишив двох дітей, сина Світозара та дочку Лідію. Племінницею Драгоманова також є велика патріотка Леся Українка.