Iсторико-патрiотичний клуб

"Алатир"


Чи може бути пастирем і вчителем той, котрий сам ніколи не вчився?

— Мелетій Смотрицький

Іван Брюховецький

А ні згадати, ні забути,
Як поставав на брата брат.
Не легко ліпленими бути,
Ліпити – важче у стократ.
М. Руденко.  1996р.

C:\Users\Администратор\Desktop\ivan-bryuhoveckyy-cover.jpg

Час після смерті відомого українського гетьмана Богдана Хмельницького досить багатий на діячів, які творили українську історію. Одні гетьмани, які здобували булаву, орієнтувались у своїй зовнішній політиці на Річ Посполиту, як-от правобережний регіментар Павло Тетеря, інші ж – на Московську державу. Яскравим представником української історії 60-х років XVII століття був лівобережний гетьман Іван Брюховецький.

Постать Івана Мартиновича Брюховецького в анналах вітчизняної історії, поза всіляким сумнівом, виділяється своєю неординарністю, а підчас й не зовсім притаманною тогочасним українським діячам екстравагантністю та епатажністю.

Ось як про нього написано в «Історії Русів»: «Він, будучи у Юрія Хмельницького великим фаворитом і зрадником, зумів нажити великі гроші, і коли командир його та добродій поневірявся по байраках та по в’язницях, він, тим часом, зібрав собі найбільшу партію подарунками та могоричами, і тому був обраний гетьманом більшою кількістю козаків, а паче від Запорожців, які самочинно втрутилися у ті вибори, а перед тим вони того чужі були».

Що стосується його біографії, то нам відомо досить таки небагато. Інформації про точне місце народження, детальних відомостей про батьків, на жаль, немає. Варто лише зауважити, що у віршованій епітафії, яку склав з приводу смерті Брюховецького Лазар Баранович, йдеться про те, що на момент смерті гетьмана 7 червня 1668 р., тому було 45 років. Тобто, можна говорити про те, що гетьман народився десь у 1623 р. Про саме походження реґіментаря також існують досить туманні відомості, так польський дослідник Т. Корзон писав, що Іван Мартинович був шляхетського походження. Його ж політичний конкурент у боротьбі за гетьманську булаву наказний гетьман Яким Сомко писав у листах до царя Олексія Михайловича наступне: «Брюховецькому ймати віри не можна, тому що він напів-лях, лях, що прийняв православ’я, у війську ж не служив і козаком не був».

Відомий історик України XIX ст. Дмитро Бантиш-Каменський наводить в додатках до своєї праці «История Малой Росии» малюнок герба гетьмана Брюховецького, не вказуючи, щоправда, джерела (геральдичний опис звучить так: «На щиті в лазуровому полі рука тримає дві схрещені стріли вістрями додолу. У верхній частині між стрілами розташовано п’ять зірок. У нашоломнику над шляхетською короною три страусових пір’їни»).

C:\Users\Администратор\Desktop\1434697679_bryhoveckiy.png

Уперше ж ім’я майбутнього гетьмана було згадане у козацькому реєстрі 1649 року серед козаків Чигиринської сотні під іменем «Мартинец Хмельницького». Протягом значного часу Іван Мартинович був старшим слугою у резиденції Богдана Хмельницького та навіть виконував деякі дипломатичні доручення гетьмана.

Вказівка ​​на те, що він був «старшим слугою» дозволяє припустити, що посада ця була значніша, ніж може здатися на перший погляд. Оскільки гетьманське господарство було дуже велике, крім спадкового маєтку в Суботові і Чигиринського повіту, де знаходилася гетьманська ставка, йому належало ще й місто Гадяч. Можна припустити, що управляти всім цим господарством, яке включало в себе сотні і тисячі слуг, конюхів, теслярів, садівників та іншої челяді, самому Богдану було ніколи.

Ймовірно, всі ці господарсько-організаторські функції виконував його «старший слуга», тобто старший над рештою гетьманської челяді. В такому випадку статус Брюховецького був значно вищим, ніж простий слуга, він був керуючим усім гетьманським господарством, у тому числі, мабуть, завідував і особистою скарбницею Богдана Хмельницького, яка перейшла згодом до Юрія. Якщо поглянути на становище Брюховецького при старому гетьману саме з такого боку, то стає зрозуміло, що він входив до числа найбільш наближених до Богдана людей, поряд з представниками генеральної старшини. Крім того, згодом Іван Мартинович супроводжував молодшого гетьманського сина Юрія, коли того було відправлено на навчання.

Коли ж видатний український гетьман помирає, то Брюховецькому було доручено встановити контакти із Запорозькою Січчю аби заручитись підтримкою кандидатури Юрія на посаду гетьмана. На Січі Іван Мартинович сумлінно виконав покладені на нього доручення і запорожці підтримали Юрія, проте сам Брюховецький залишився на Січі: ймовірно, цей крок пояснювався тим, що він вирішив заявити про себе на політичній авансцені, а не залежати від тих чи інших гетьманів. Крім того, він вважав, що служба при безталанному малолітньому гетьманові не дала б йому перспектив на шляху до булави, про яку він мріяв. Брюховецький усвідомлював, що саме Запоріжжя є тією реальною політичною силою, яку за певних обставин можна використати у своїх інтересах. Невдовзі ж він здобув великої популярності серед запорожців і навіть був обраний кошовим отаманом.

C:\Users\Администратор\Desktop\image022.jpg

У цей час активізуються різноманітні старшинські угрупування на Лівобережжі у боротьбі за гетьманську булаву. Серед кандидатів були наказний гетьман Яким Сомко та ніжинський полковник Василь Золотаренко. І саме на цей же час припадають перші політичні акції Івана Брюховецького по налагодженню відносин з московським царем. У 1662 році Іван Мартинович допоміг московському воєводі Ромодановському у боротьбі проти поляків та того ж таки Юрія Хмельницького, і тим самим заручився підтримкою воєводи. Тоді ж майбутній регіментар познайомився із єпископом Мефодієм, який спочатку підтримував конкурента Брюховецького – Василя Золотаренка. Мефодій був хитрим діячем, інтриганом, який також мав свої амбіції і намагався їх задовольнити у майбутньому: мріяв про митрополичу кафедру у Києві. Мефодій навіть домовився з Брюховецьким про те, що у майбутньому віддасть заміж за того свою дочку. Тому і в гетьманських перегонах підтримував Брюховецького.

Сам же майбутній гетьман був наділений неабиякою хитрістю, був честолюбний, у той же час йому були притаманні таки риси характеру, як обережність та спостережливість. Він досить вдало обрав час та сторону, адже саме Січ представляла інтереси народних мас. Брюховецький не міг розраховувати на підтримку козацької старшини, оскільки для неї він був чужим, хоч деяких представників старшини він все ж таки схилив на свій бік, вдало граючи на честолюбстві та користолюбстві.

Під час боротьби за владу всі троє претендентів на булаву поливали один одного брудом. І Брюховецький, і Сомко, і Золотаренко у численних листах до московського царя називали один одного зрадниками, закликали, аби цар був обережний. Брюховецький у листах до царя наголошував, що Сомко контактував з Тетерею і вони мають намір об’єднатись та приєднати Лівобережжя до Польщі. Тобто, маємо докази, що вже у ХVІІ ст. на території України діяли піар-кампанії по дискредитації політичних опонентів, коли претенденти на владу не гребували ніякими методами по досягенню своєї мети.

Брюховецький, завдяки своїм демагогічним заявим щодо майбутнього України, заручається підтримкою московського царя. Іван Мартинович неодноразово у своїх розмовах з московськими воєводами висловлювався за обмеження повноважень козацької старшини, критикував спроби Якима Сомка зміцнити гетьманську владу в Україні. Також Брюховецький зробив досить промовисту заяву, що Україна взагалі не потребує уряду гетьмана, необхідно, щоб «правив князь Малоросійський від його царської величності, на яке князівство бажаю Федора Михайловича мати…». Крім того, Брюховецький закликав, аби всі прибутки, що збирались на території України, направлялись до царської казни.

Зрозуміло, що після таких заяв московський уряд підтримав саме Брюховецького на гетьманських виборах, які відбулись поблизу Ніжина 17-18 червня 1663 р. На раді сталась навіть бійка між козаками, в ході якої було зламано бунчук наказного гетьмана Сомка, а сам наказний шукав захисту в шатрі московського воєводи Григорія Ромодановського, який був надісланий московським царем з метою контролю за ходом виборів гетьмана. 18 червня Брюховецького було проголошено гетьманом, а Сомка та Золотаренка невдовзі заарештували та стратили у містечку Борзна.

C:\Users\Администратор\Desktop\0.jpeg

Після здобуття гетьманської булави Брюховецький не поспішав втілювати передвиборчі обіцянки. В першу чергу, новообраний гетьман позбувся вже непотрібних йому спільників, а частину запорожців він розділив у різні полки на постій як допоміжне військо, інша ж частина отримала від нього козацькі уряди.

Невдовзі до Брюховецького приїхали московські посли, з якими у листопаді 1663 р. було підписано Батуринські статті, які підтверджували Березневі статті 1654 р., проте містили додаткові пункти, за якими гетьманська адміністрація зобов’язувалась утримувати коштом місцевого населення московське військо в Україні, повертати до Москви втікачів. Також було заборонено українським купцям продавати збіжжя на Правобережжі та вивозити горілку та тютюн у московські міста, щоб не порушувати державну монополію.

Проте не встигли підписати Батуринські статті з Москвою, як правобережний гетьман Павло Тетеря затіяв похід на Лівобережжя разом з польським королем Яном II Казимиром. Участь у поході взяло польське військо чисельністю 35 тисяч, а правобережного козацтва нараховувалось близько 15 тисяч. Варто зазначити, що польський король заручився також підтримкою татар. Незважаючи на початкові успіхи кампанії, коли багато українських міст здавалось полякам (здебільшого завдяки авторитету героя національно-визвольної війни Івана Богуна), похід короля та правобережного гетьмана закінчився невдало. Причинами цього були і свавілля самих поляків по відношенню до місцевого населення, зокрема Стефана Чарнецького, який осквернив могилу великого гетьмана Богдана Хмельницького, а також мала кількість припасів, які були у поляків та піднесення антипольської боротьби, у якій свою роль зіграв лівобережний реґіментар Брюховецький, який разом з московськими військами завдав польсько-українсько-татарському війську кількох поразок.

Це була остання спроба поляків заволодіти Лівобережжям. Тетеря змушений пізніше був утікати до Польщі, а місце правобережного гетьмана посів ще один видатний діяч української історії Петро Дорошенко.

C:\Users\Администратор\Desktop\8_10.jpg

Іван Мартинович же у свою чергу зробив спробу захопити Правобережжя, навіть розіслав свої універсали до місцевого населення, яке закликав відійти до московської сторони. Проте, як і похід Тетері, ця авантюра зазнала невдачі.

Після цих політичних та військових інтриг та сутичок Іван Брюховецький здійснює подорож до Москви: – першим з українських гетьманів! У результаті цього візиту між українською та московською стороною було підписано Московські статті у жовтні 1665 р. Ці статті значно обмежували політичні права України, посилили її військово-адміністративну та фінансову залежність від Москви. Українські міста та землі переходили під безпосередню владу московського царя, а самому гетьману заборонялось вступати в дипломатичні відносини з іноземними державами. Крім того, було обмежено право обирати гетьмана, вибори якого мали б тепер проходити лише з дозволу царя та тільки в присутності московських послів. Після чого новообраний гетьман мав би приїздити до Москви на затвердження. Самого гетьмана було наділено титулом боярина, після чого він одружився на московській княжні Долгоруковій та отримав земельні володіння в Україні.

Проте повернувшись в Україну, гетьман побачив, до яких наслідків призвели підписані статті в Москві. Розпочались свавілля з боку московських воєвод, присутність яких збільшилась на території Україні. Все майно переписувалось спеціально присланими з московської столиці переписувачами: створювались так звані «Переписні книги», куди заносилось все майно лівобережного населення. Все це призводило до виступів населення, одним з найвідоміших було повстання на Переяславщині у липні 1666 р. Повстання було придушено, проте воно засвідчило значне ослаблення соціальної бази влади лівобережного гетьмана та стало лише початком перед великим виступом проти московської влади на Лівобережжі, що відбулось у 1668 р.

Що ж послугувало причиною? Перш за все те, що було підписано Андрусівський договір між Річчю Посполитою та Московською державою 30 січня 1667 р. За цією угодою Лівобережжя залишалось під контролем Москви, а Правобережжя – Польщі. Київ також відходив до Москви. Між державами встановлювалось перемир’я терміном на 13,5 років. Сіверська земля разом з Черніговом та Стародубом і Смоленськом залишались також за Московською державою. Над Запоріжжям встановлювався контроль з боку обох держав.

Українське населення було обурене підписанням даної угоди, яка розцінювалась як зрада з боку Москви. Так само думав і Брюховецький, політичний курс якого тепер змінився, він почав розсилати універсали із закликами до повстання проти Москви. Гетьман зрозумів хибність своїх дій і робив спроби зберегти вплив та владу на Лівобережжі, які почав втрачати в геометричній прогресії.

В січні 1668 р. Брюховецький зібрав раду в Гадячі, на якій було вирішено відійти від Москви. Гетьман розпочав контакти з правобережним гетьманом Петром Дорошенком, який писав Брюховецькому, що виступає лише за об’єднання України, а саму гетьманську булаву передасть лівобережному керівнику. Але на тому спроби об’єднатись закінчилися. Крім того, Брюховецький надіслав своїх послів до турецького султана, оскільки хотів, аби той взяв їх під свій протекторат.

Тим часом на Лівобережжі місцеве населення та козаки проганяли московських воєвод з українських міст. При цьому неодноразово відбувались військові зіткнення: так під час вигнання ратників з міста Чернігова місцеві козаки на чолі з Іваном Самойловичем (майбутній гетьман) «…в малом городке… осадили накрепко, и покопали кругом шанцы, и из пушек и из мелкого ружья стреляют безпрестанно». В Гадячі ж було убито 70 московських стрільців. Московських урядовців у Новгород-Сіверському та Глухові було теж вбито.

Обдумуючи, як краще протидіяти московському урядові, Брюховецький надіслав навіть листи до донських козаків, намагаючись заручитись їхньою підтримкою, оскільки «праведно Москва сотворила, что с древними главными врагами православному христіянству, Ляхами, побратався, уставили сице: чтоб православных христіян, на Украине живущих, всякого возраста и малых отрочат мечем выгубить и искоренить, в слободах обретающихся людей, таковых же православных, захватив, аки скот в Сибирь загнать, славное Запорожье и Дон разорити…». Крім того, у своїх листах гетьман закликав донських козаків не вірити московському цареві, оскільки той не дотримав своїх обіцянок перед Україною, а тому не буде їх виконувати і перед Військом Донським.

За кілька років велика прихильність Івана Брюховецького змінилась на ненависть до московського царя. Доля ж Івана Брюховецького закінчилась трагічно.

7 чеврня 1668 р. на Сербиному полі, поблизу Диканьки на Полтавщині, зустрілись війська Петра Дорошенка та Івана Брюховецького. Іван Мартинович просив турків, аби ті наказали Дорошенку повернутись на Правобережжя, проте ті «не вступились і спокійно очікували, чим справа закінчиться».

Дорошенко послав до Брюховецького гінця, аби той прибув на Сербин курган на переговори. Іван Мартинович відмовився і став вимагати, аби правобережний гетьман сам прибув до нього. Але сталось зовсім не так: Брюховецького, не дивлячись на протест полковника Чугая, який став на захист гетьмана, було арештовано, після чого його привели до Дорошенка. Між двома гетьманами відбувся діалог, в ході якого Дорошенко докоряв за його невдалі політичні кроки, за те, що привів московитів на українську землю. Що ж сталось пізніше, покрите таємницею: вважається, що козаки Дорошенка схопили та прив’язали Брюховецького до гармати. Після чого, імовірно, ті ж таки козаки неправильно зрозуміли жест правобережного гетьмана та забили Брюховецького. Як потім сам говорив Дорошенко, він не бажав смерті Івану Мартиновичу, проте, напевно, розумів, що без крові тут не обійдеться. Крім того, можна припустити, що конкурент за булаву Дорошенку також був непотрібний.

У козацьких літописах можна знайти відомості про смерть Брюховецького: «Взяли безбожного Брюховецького як недостойного раба і почали шарпати і плаття на ньому різати і палками, дулами, чеканами та рогатинами, як скаженого собаку убили його і нагого покинули».

Так закінчилось життя одного з непересічних діячів української історії: в кінці гетьманування він зрозумів свої помилки та хотів їх виправити, проте вже, на жаль, було досить пізно.

C:\Users\Администратор\Desktop\briukhov.jpg

На могильній плиті гетьмана було написано епітафію, яка була складена чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем, та прозоро натякала на покійного, який прохає людей про милосердя і всепрощення: «От земного краю Прошу всіх посполу, В земномлежа долу, Не стався сурово, То дайми слово: «Вічна ему буди Память от всіх людей».

Хто знає,що тут відбулося?
Хто розказав це людям до пуття?
Не назване, туманом пойнялося.
Непізнане, пішло у небуття.

Закон Божий

Історії ж бо пишуть по столі
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
Ми ж пишем плугом, шаблею, мечем,
Піснями і невільницьким плачем.
Могилами у полі без імен…

Ліна Костенко


Розробка сайтів - Віталій Ткач