Михайло Максимович

$C:\Users\Admin\Desktop\максимович.png$ На початку ХІХ століття Україна була роздерта між двома орлами і остаточно втратила свою державність. Це «довге століття» для українців стало новим етапом боротьби. Починає виникати нова українська інтелігенція, яка в майбутньому стане еталоном для послідовників і зробить неабиякий внесок у відновлення незалежності.

$C:\Users\Admin\Desktop\Рисунок3.png$ 3 вересня 1804 р. на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії Російської імперії в сім’ї збіднілих дворян, нащадків козацької старшини Олександра Івановича Максимовича та Гликерії Федорівни Тимківської, з’явився на світ син, Михайло. Змалечку він виявляв неабияку зацікавленість до навчання. Спершу його вихованням займалась матір, продовжено навчання було у Золотоніському Благовіщенському монастирі, при якому діяла церковнопарафіяльна школа. Подальшою освітою майбутнього вченого став займатись дядько по материнській лінії – Ілля Федорович Тимківський, котрий забирає племінника до заснованої ним Новгород-Сіверської гімназії, в якій той проведе сім років свого життя (1812-1819рр.) та опанує нові предмети. Дядько передає освітню естафету своєму братові – Роману Федоровичу Тимківському , який забирає юного Михайла в Москву. Під патронажем дядька Романа, котрий був професором грецької та римської літератури, молодий Максимович вступає на словесне (філологічне) відділення Московського університету (1819р.). Проте через два роки Михайла захоплює інша наука і він змінює відділення на природниче (природничо-математичний факультет), також відвідуючи заняття з медицини. У 1823 р. Максимович закінчує університет. Талановитого випускника залишають в університеті для наукової та викладацької роботи. Здобувши диплом кандидата ботаніки (1823р.), Михайло поринає в наукову та літературну діяльність. Протягом наступних десяти років (1823-1833рр.) молодим вченим було опубліковано понад 100 наукових праць.

$C:\Users\Admin\Desktop\цитати\Рисунок4.png$

Серед них був «Курс математики», який десятиліттями лишався основним підручником у навчальних закладах Російської імперії; «Основи ботаніки», «Систематика рослин», «Ботаніка». У своїх наукових дослідженнях учений навіть випередив англійця Чарльза Дарвіна, сформувавши уявлення про еволюційну теорію розвитку органічного світу та клітинну будову організмів, але на відкриття юного науковця тоді не звернули увагу і історія вписала в «золоту колекцію» саме прізвище англійця. В 1827 р. Максимович підвищує свій науковий рівень, захищаючи дисертацію на тему «Про системи рослинного царства» та отримує звання магістра природознавства, після чого працює на кафедрі ботаніки Московського університету і водночас опікується університетським ботанічним садом та гербарієм (завідування яким йому було доручено ще в 1826 р.). Не досягнувши й тридцяти років, нащадок козацького роду здобуває ступінь доктора наук і звання професора (1823 р.) та очолює кафедру ботаніки.

Працюючи у сфері природничих наук, Максимович приділяє значну увагу історії та фольклору. Його авторству належать збірки «Малоросійські пісні»(1827 р.) та «Українські народні пісні» (1834 р.). В історичній царині він робить вагомий внесок, переклавши «Слово о полку Ігоревім», видавши та дослідивши літературні пам’ятки Русі-України: «Руську правду» та «Повість минулих літ». Ним також були написані наукові праці з історії козаччини, гетьманщини, гайдамаччини та більше 20-ти наукових досліджень, присвячених історії Києва, що мали особливе значення в розвитку української історіографії.

П’ятнадцять років, проведених у Москві, неймовірно посилили тугу Максимовича за Україною, куди так хотів повернутися молодий вчений. Можливість з’явилася у 1834 р. Саме тоді в Києві планувалось відкриття університету та набирались педагогічні кадри.

$C:\Users\Admin\Desktop\цитати\Рисунок2.png$

Михайло Олександрович подав і свою кандидатуру. Ситуація з призначенням була складна, адже міністр освіти граф С. Уваров не бачив українця в цьому навчальному закладі, проте в той момент Максимовичу допомогли його відомі друзі – О.Пушкін, М.Гоголь, В. Журавський, котрі надсилали безліч клопотань і навіть особисто приїздили з проханням перевести його до Києва. Врешті вельможних чиновників вдалося переконати і попечитель Київського навчального округу фон Брадке пише листа Михайлу Олександровичу, в якому просить того взяти на себе обов’язки управителя університету. Здивований, але щасливий, Максимович переїздить до Києва за два дні до відкриття навчального закладу, 13 липня 1834 р.. Саме йому згодом доручили виголосити промову $C:\Users\Admin\Desktop\Рисунок2.png$ першого ректора. На плечі молодого вченого ліг неабиякий тягар як господарського облаштування (в закладі не було власного приміщення, для цього винаймались приватні будинки, не вистачало лабораторій, підручників, не було друкарні ), так і нагляд за навчальними закладами Київського освітнього округу. Зібравши всі сили, Михайло Олександрович показує себе з найкращої сторони і на цій посаді. Він вирішує найгостріші організаційні проблеми.

$C:\Users\Admin\Desktop\цитати\Рисунок1.png$

В університеті відразу почалась плідна робота. Був створений Тимчасовий комітет для дослідження старожитностей, до якого залучено більшість київських дослідників старовини (серед них В.Цих, Г.Данилович, М.Берлинський та ін.), які згодом заснували музей старожитностей (1837 р.). В університет було зібрано групу кращих професорів. Можливо, розвиток університету і продовжувався, але ректор виявив принциповість, яка коштувала йому посади. Літом 1835 р. до Києва прибував Микола І, Є.фон Брадке вимагав від університету організувати пишну церемонію зустрічі царя, але Максимович відмовився. Після цього Михайла Олександровича та його студентів почали переслідувати. Не витримавши тиску та внаслідок різкого погіршення здоров’я, Максимович подає заяву про звільнення з посади ректора, яке було затверджене (грудень 1835 р.). Він ще протягом десяти років працює на посаді декана філософського факультету. За цей час Максимович встигне розробити статут Товариства історії і старожитностей у Києві, що дало змогу заснувати установу, яка займалася збором старовинних документів, вивченням археологічних і архітектурних пам’яток, збиранням етнографічних і фольклорних матеріалів. Також професор завів нових друзів, серед яких були й члени кирило-мефодіївського товариства. Доля також звела його із світилом української літератури Тарасом Шевченком, з яким він познайомився влітку 1843 р. та допоміг йому влаштуватися на посаду художника Археографічної комісії Київського університету, де той провів півтора року свого життя. Коли ж хвороба остаточно підкосила професора, він вимушений був у віці 41 року піти на пенсію та перебратися до маєтку Михайлова гора поблизу с. Пархомівка на Черкащині.

$C:\Users\Admin\Desktop\цитати\Рисунок5.png$

Заощаджень він не мав, а пенсії ледве вистачало на життя. В подальшому він присвятить себе науково-дослідницькій роботі. Щороку навідується до Києва та Полтави, де працює в архівах та бібліотеках, досліджуючи історію цих міст , а також Переяслава, Острога, Золотоноші та ін.. В 1853 році доля піднесла вченому черговий сюрприз, він зустрічає своє перше кохання – чарівну Марію Товбич, що залишилася вдовою з двома дітьми на руках. Навіть нестерпні думки про різницю у віці (вона сягала немало, 27 років) не зупинили бажання двох сердець бути разом. Марія та Михайло одружилися 30 квітня 1853 року, через сім років у них з’явився син Олексій (1860 р.) а ще через п’ять донечка Ольга (1865 р.). Красою ж дружини був вражений і Т.Г.Шевченко, котрий гостював у маєтку Максимовичів в 1859 р. Великий кобзар намалював портрети цієї закоханої пари, а також присвятив дружині друга свою поему «Марія». $C:\Users\Admin\Desktop\Рисунок4.png$

Лише у 1871 році Михайла Максимовича було обрано членом-кореспондентом Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності. Весною 1873р. вчений подорожує до Києва, Москви та Петербурга, щоб побачитись з друзями. Він вже відчував свій кінець. Повернувшись в жовтні з подорожі, Михайло викликав сина з Києва, а 22 листопада вченого не стало. Був похований на хуторі Михайлова Гора.

$C:\Users\Admin\Desktop\цитати\Рисунок3.png$

Внесок ученого у розвиток української освіти і науки величезний. Саме завдяки Михайлу Максимовичу склалось і функціонувало Кирило-Мефодіївське товариство та «Київська громада», та і сама столиця України перетворилася в один з найбільших наукових центрів. Його учні та колеги в майбутньому піднімуть наукове товариство на надзвичайно високий рівень.