Iсторико-патрiотичний клуб

"Алатир"


Яке прекрасне рідне слово! Воно — не світ, а всі світи.

— Володимир Сосюра

Павло Полуботок

Однією з найбільш загадкових та суперечливих особистостей козацької доби, історія життя якої насичена масою легенд та неточностей, є постать чернігівського полковника і наказного гетьмана – Павла Полуботка.

Народився козацький ватажок 1660 року в сім’ї Леонтія та Ївги Полуботків. Родина була заможна та мала знатне козацьке минуле (дід Артемій був сотником чернігівського полку, батько Леонтій – писарем та сотником цього ж полку, згодом дослужився до бунчужного, генерального осавула та переяславського полковника). Перші шість років життя юнак провів у родинному хуторі Полуботівка (нині село Шрамівка Драбівського району Черкаської області). Початкову освіту здобув вдома, а вже близько 1670-го року вступив до Києво-Могилянської академії. По її закінченню для зміцнення зв’язків та соціального становища був одружений (приблизно 1680-го року) з племінницею лівобережного гетьмана Івана Самойловича – Єфимією. Також за наказом батька починає службу у Війську Запорозькому, де отримує ранг значкового товариша.

Певний час родина Полуботків жила без тривог. Але безтурботне життя закінчилося з приходом до влади на Лівобережній Україні Івана Мазепи. Борючись зі своїми політичними опонентами, той нагадує про родинні зв’язки Полуботків Самойловичем. 1692 року батька та сина було взято під варту та звинувачено у державній зраді. Їх підозрювали у спілкуванні з гадяцьким полковником та водночас племінником колишнього гетьмана – Михайлом Самойловичем, що перебував в опозиції до Мазепи. Уникнути страти Полуботкам вдалось лише завдяки тому, що за них заступився тогочасний миргородський полковник Данило Апостол. Проте покаранню та ув’язненню це не завадило. Їх було позбавлено волі та конфісковано більшу частину маєтків. Ув’язнення Павла тривало всього рік, згодом його було виправдано, а от батько не дожив до цього часу, не витримавши наруги, помер у в’язниці. Оговтатися після таких подій було важко, але стати на ноги новий голова сімейства Полуботків все ж таки зумів. У цьому йому допоміг той, хто і спричинив ці страшні події в його житті. Іван Мазепа 1703 року закріплює за ним землі в Чернігівському полку, а вже в 1705 році, по смерті Лизогуба, затверджує на полковницькій посаді цих уділів. Скоріше за все це не було «замолюванням гріхів» гетьмана, а нагорода Полуботку за відчайдушну боротьбу та допомогу польському королю Августу ІІ у збройному конфлікті зі шведами та королівською опозицією (1704-1705 рр.). Втім новоявлений полковник не пробачив образи гетьману і продовжував вважати його особистим ворогом. Коли Мазепа наприкінці жовтня 1708 року перейде на бік шведів і до нього пристануть більшість полковників та козацької еліти, Полуботок матиме зовсім протилежні погляди. Чернігівський полковник з’явився 6 грудня 1708 року на скликану московитами військову раду до Глухова, де був одним з претендентів на гетьманську булаву (після відкритого переходу на бік шведів Мазепи Москва намагалась швидко призначити нового гетьмана). Лише через побоювання Петра І – пов’язані з попередніми стосунками з Мазепою – Павлу не вдається отримати право керувати лівобережжям, ця посада дістанеться стародубському полковнику – Івану Скоропадському. Після невдалої спроби очолити гетьманський уряд політичний запал деякою мірою згас і Полуботок переключився на родинні й господарські справи. За промосковську позицію російський цар подарував Полуботку землі небожа Івана Мазепи – Івана Обидовського, частину володінь самого гетьмана та його соратника Пилипа Орлика. Він також займається скупівлею землі та осадженням слобод. Загалом, полковнику належало приблизно 32 сотні селянських дворів у межах Чернігівського, Лубенського, Гадяцького, Ніжинського, Сумського, Ахтирського полків тогочасної України. На цих територіях Полуботок почав активно розвивати господарство. В маєтках полковника майже не було панщини, її замінювала осінщина (земельна рента, що стягувалась з селян грошима та натурою). Загалом земля приносила неабиякі прибутки. Будучи грамотним господарем він, здається, випередив свій час, активно розвиваючи промисловість. У чисельних хуторах почали з’являтися млини, гути, залізоробні підприємства – рудні, поташні буди і селітряні варниці, гуральні. Полковник знаходив час займатися і комерційними справами, контролюючи торгівлю горілкою, зерном та тютюном у своїх володіннях. Очолювали такі маєтки окремі старости, які контролювали справи та, за допомогою вибраних селянами війтів, збирали так званий податок.

Сам же Полуботок мешкав на околиці Чернігова – Застрижені, хоч і мав двоповерховий кам’яний будинок у самому центрі міста.

У лютому 1717 р. полковник втратив свою дружину, але вже в листопаді 1718 р. одружився вдруге на вдові військового товариша Романа Жураківського – Ганні Лазаревичевій.

Займався Полуботок і культурною та просвітницькою роботою. За його меценатства було збудовано храм у слободі Радуль (на жаль не зберігся) та був покровителем Вознесенського собору.

Цікавився Павло Леонтійович і історією. Ним був створений власний літопис «Кроніка», що описував перебіг подій в Україні протягом 1452 -1715 рр. Роботу він передав своєму зятеві Якову Маркевичу, спонукавши таким чином того до написання власного «Щоденника» (охоплює події 1717-1767 рр.).

Не припиняв полковник також участі у політичному житті. Домігшись прихильності Івана Скоропадського, він стає фактично другою персоною в гетьманській державі. Чітко виконував він і військові обов’язки. Протягом 1709-1721рр. споряджав своїх козаків для участі у воєнних операціях Північної війни, 1721р. – разом з 10-ти тисячами козаків займався будівництвом Ладозького каналу поблизу Петербурга, 1718 р. – брав участь у представницькому посольстві гетьмана до Москви.

З січня 1722 р. довелося Полуботку приміряти на себе «сорочку керівника» гетьманської держави. Від’їжджаючи до Москви, Іван Скоропадський залишив Чернігівського полковника наказним гетьманом. Повернувшись, гетьман перебере на себе повноваження, але через два дні, вражений невдалими переговорами, помирає і старшина логічно продовжує повноваження Полуботка, обравши його наказним гетьманом до обрання повноправного володаря булави. Гетьмани лівобережжя змушені були здобувати дозвіл від російського царя. До Петра І було направлено представників для вирішення цього питання. Цар на той час перебував у поході та відповів, що вирішить це питання лише повернувшись з походу. Натомість до України прибув Степан Вільямінов, який стане головою Малоросійської колегії (центральний орган державного управління Російської імперії у Лівобережній Україні, складений з числа російських штабних офіцерів, що матиме неабиякі повноваження в цивільних справах Гетьманщини і буде найвищою державною установою. Заснований за наказом Петра І в травні 1722р.,мав на меті подальше обмеження козацької автономії, яке зрештою мало призвести до підпорядкування українських земель загальноросійському адміністративному устрою та позбавлення гетьманського контролю над ними) та матиме неабиякі повноваження. Стосунки між двома вельможами, зрозуміло, не склались.

Малоросійська колегія усіляко перешкоджала діяльності наказного гетьмана, хоч деякі зміни йому врешті вдалося зробити. Він провів реформу судочинства, заборонив зловживання службовим становищем світським та духовним особам щодо козацького стану, визначив порядок судових апеляцій та регламентував сам процес судочинства. Боровся Павло Леонтійович і з свавіллям Вільямінова та його компанії. Скасував нові податки на утримання. Коли Петро І повернувся до Петербурга, Полуботок направив до нього свою делегацію з проханням призначити дату обрання повноправного гетьмана та скасувати указ про повноваження російських комендантів. У відповідь цар не тільки не скасував Малоросійську колегію, а й збільшив її повноваження. Підкосили становище гетьмана і постійні доноси Вільямінова (правдиві і неправдиві).

Курс Москви на дальше обмеження козацьких прав і привілеїв призвів до нових заворушень. Гетьман вирішив скористатись цією ситуацією і направився разом з своїми сподвижниками до царя з вимогою відновити старовинні «права і вольності» Гетьманщини. В Петербурзі ж Полуботка заарештували та кинули до в’язниці Петропавловської фортеці, де його було піддано допитам та тортурам. На деяких був присутній сам цар.

Не витримавши тяжких випробувань та внаслідок погіршення свого і до того хворобливого стану Полуботок помирає 18 грудня 1724 року. Гетьман був похований на цвинтарі церкви Св.Самсонія за Малою Невою у Санкт-Петербурзі. Фактично через рік, 28 січня 1725 року слідом за ним в небуття піде і Петро І, смерть якого напророчив лівобережний гетьман під час розмови в темниці Петропавлівської фортеці.

Від першого шлюбу в гетьмана залишилось п’ятеро дітей, долю яких він влаштував ще за свого життя (Олену віддав заміж за генерального підскарбія – Якова Маркевича, Ганну (старшу) – за бунчукового товариша Григорія Жоравку, Ганну (молодшу) – за суднівського сотника Петра Войцеховича, про долю синів, Андрія та Якова, достеменно не відомо).

C:\Users\Admin\Desktop\Без имени-1.jpg Однією з найпоширеніших легенд козацької України залишається легенда про так зване «золото Полуботка». Гетьман, готуючи візит до Петербурга у 1722 році, розумів про можливість подорожі «в один бік» і, побоюючись, що козацька скарбниця може потрапити до рук росіян, вирішив перестрахуватись. Він відправив своїх синів з 200-ма тисячами золотих рублів, які ті повинні були таємно вивезти до Англії. Легенда оповідає, як сини Полуботка під виглядом купців у супроводі охорони з довірених козаків провезли золото у бочках (замасковане під купецькі товари) через територію Росії до Архангельська, завантажили його на англійські кораблі і доправили до Лондона. Золото вони поклали на рахунок банку «Ост-Індійської компанії» під значні відсотки з умовою, що повернути його можуть лише пред’явителю, який має бути нащадком славетного козака. Гетьман заповідав свої скарби, розподіливши їх так: 80% має отримати незалежна Україна, а 20% його нащадки. Нині сума вкладу, яку можна отримати, коливається в межах 17 мільярдів фунтів стерлінгів. За різних часів, розпочинаючи від самого Петра І, були спроби повернути втрачений вклад, однак службовці банку і донині ігнорують усі запити, посилаючись на таємницю вкладу та відсутність у претендентів необхідних переконливих паперів, які підтвердили б права на скарб.

Розробка сайтів - Віталій Ткач