Iсторико-патрiотичний клуб

"Алатир"


Солодка хвала від ворога на полі бою, та не в полоні

— Леся Українка

Крах промосковської політики Івана Брюховецького та його наслідки для України

Невдоволення представників усіх верств українського населення владою Івана Брюховецького протягом 1663-1667 років набуло загрозливих форм і на початку 1668 року вилилося у невдоволення царською протекцією та конфлікти з московськими воєводами. Про це, опираючись на донесення своїх урядовців в Україні, писав 6 лютого Олексій Михайлович до лівобережного гетьмана та звинувачував його у невтриманні порядку: «…Про збір хлібних і грошових доходів на роздачу нашим служивим людям козаки не дають збирати… і ти (Брюховецький)…від сваволі козаків не стримуєш…». Окрім того, московський монарх, очевидно, отримавши певну інформацію щодо незадоволення Брюховецького умовами Андрусівського перемир’я й говорячи про Дорошенка, попереджав лівобережного регіментаря з допомогою православної риторики: «А як ми, великий государ, нинішню козацьку шатость чуємо, що, зненавидівши християнський світ, хвилюються на Східну церкву. Нам же властиво всенадійне уповання покласти на всесильну Божу допомогу, заступленням надії християнскої Богородиці і Києво-печерських чюдотворців повсякчас молитви, і які справжні християни, сини Східної матері-церкви, в правильному напрямку звернуться, і за тим учнем, яко наша царська величність, так і брат наш, його королівська величність, і обома нашими державами стояти і обороняти всіма силами, скільки милосердний Господь Бог допомоги подасть».[9]

C:\Users\Администратор\Desktop\29-Bryuxovecki.jpg

Лівобережний гетьман Іван Мартинович Брюховецький (1663-1668 рр.)

У цей час Брюховецький остаточно втратив підтримку населення Лівобережної України. Мало надій залишилося й на допомогу Москви, оскільки там до керівництва Малоросійським приказом приходить один з творців Андрусівської угоди А. Ордин-Нащокін, ще з кінця 50-х років відомий своїми українофобськими заявами. Тому відносини Брюховецького з новим главою російського дипломатичного відомства не склалися, до того ж невдовзі гетьман довідався про те, що царський уряд розпочав таємні переговори з його суперником — правобережним гетьманом Дорошенком.

Грунт остаточно вислизав з-під ніг Івана Мартиновича, й він почав готувати виступ проти Москви. Ставши на цей ризикований шлях, гетьман примирився зі своїм давнішнім ворогом Мефодієм, а також спробував порозумітися з вищим православним духовенством, насамперед схилити на свій бік впливовий моральний авторитет України — архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля.[6,с.186]

Щоб не було ніяких чуток і невдоволень, московський цар посилав до гетьмана через І. Желябужського текст Андрусівського договору. Його, як відомо, було укладено 30 січня 1667 року, а до свого українського підданого Олексій Михайлович послав ці положення аж через рік — 6 лютого 1668 року. Саме це, на нашу думку, й стало основною причиною поступового відходу Івана Брюховецького від російської протекції.

C:\Users\Администратор\Desktop\Truce_of_Andrusovo_1667-450x352.png

Мапа поділу земель за Андрусівським договором

У лютневому листі цар також виправдовувався, що ніколи не віддасть ворогові Київ (як він говорив про них – «турецькі бусурмани», а не поляки, до яких, згідно з Андрусівськими домовленостями, у 1669 році мало відійти головне українське місто), а також говорив про відсилання в Україну військ та дозвіл Запорозькій Січі «случно» розпоряджатися «малоросійськими» податками. Однак цей лист було відправлено до Брюховецького з великим запізненням – лівобережний гетьман на початку лютого вже відмовився від російської протекції.[9]

C:\Users\Администратор\Desktop\035.jpg

Текст Андрусівської угоди 1667 р.

8 лютого 1668 року розпочалося вигнання царських воєвод з українських міст. Повстанський рух з описаним спрямуванням зародили запорожці на чолі з полковником Іваном Сохою. Вони почали очищати від московитів територію Миргородського адміністративного полку. Соху підтримав полковник Урбанович, що розпочав бойові дії в районі Глухова.

Брюховецький вигнав війська свого недавнього союзника з Гадяча; тоді ж полтавські козаки під керуванням полковника Григорія Вітязенко вивели з міста московські війська, а незговірливого воєводу-чужинця посадили під замок.[4] А далі пішло-покотилося: повстанці штурмували місто за містом, ті з московитів, що не встигали тікати поза межі України, гинули од шабель.

Гетьман Брюховецький раптом відчув, що коли стане на чолі бунтів, які вже й без нього палали по всьому Лівобережжю, він, по-перше, візьме під контроль ситуацію, по-друге, поверне собі довіру населення і запорожців, а там, чого доброго, якщо Дорошенко справді додержить слова, то й стане гетьманом «по обидва боки Дніпра».[5,с.95]

Адже Дорошенко ж ще наприкінці 1667 р., побачивши, що становище Брюховецького захиталось, скористався ситуацією і разом з митрополитом Й. Тукальським став намовляти Брюховецького відмовитись від Москви. Дорошенко говорив Брюховецькому, що коли той відійде від Москви, то він зречеться булави, аби тільки Україна в одні руки відійшла.[3,с.136]

Тому можна говорити про той факт, що велика прихильність Івана Брюховецького до московської влади, яку він демонстрував разом з Якимом Сомком протягом 1661-1662 років на посаді кошового отамана (гетьмана) та у 1663-1667 роках у статусі володаря булави Лівобережної України, різко змінилася на таку ж велику ненависть до «московських цариків». Цікаво, що так само негативно на Андрусівське перемирє’я та політику Москви щодо Українського гетьманату реагував і довголітній противник Брюховецького і палкий провідник усього московського єпископ Мефодій. Зокрема, він попереджав свого тепер вже колишнього суперника, що Москва і Польща «…про нас торгуються», й радив гетьману остерігатися московських військ та укріплювати стосунки із запорожцями.[9]

Іван Брюховецький, наділений від природи інтуїцією, лисячою хитрістю і тонким метким розумом, не міг не розуміти нещирості його позиції, а через те сповна довіряти. Однак обставини для лівобережного гетьмана складалися вкрай несприятливо, бо серед козацтва зростало невдоволення його політикою і реальною ставала загроза втрати влади, що означало для нього не лише політичну смерть, але й позбавлення найпотужнішого джерела власного збагачення. Як відомо, для багатьох представників тогочасної еліти останнє виступало ледь не основним сенсом їхнього життя (як говорив Самійло Величко, що «задля золота і срібла не тільки кожен із них дав би виколоти око, але й брата, й батька свого не помилував би…».

C:\Users\Администратор\Desktop\event-2889.jpg

Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко (1665-1676 рр.)

Брюховецький бачив, що народ, духовенство й старшина зненавиділи його за потурання Москві, тому надіявся виправити свою провину й погодився з Дорошенком. Той же хитрував. Намовляючи Брюховецького, він сам вів перемовини з Москвою: домовлявся про те, щоб вона йому віддала

Україну, а сам задовольнився б тільки правом поверхневої опіки. Між козаками, влучно зауважує М. С. Соловков, «була пущена звістка, що Брюховецький більше не є нижайшою підніжкою царського престолу» і повстання почалося.[2,с.432]

Відкриту боротьбу з Брюховецьким розпочали січовики. Взимку 1668 р. окремі їх загони з’явились на Лівобережжі. Почалися грабунки. Місцями при підтримці козаків мешканці почали протестувати проти влади воєвод, вимагаючи їх виїзду з України. Під тиском цих обставин змінився і Брюховецький.[7,с.104] Брюховецький одначе не міг уже здобути собі симпатії народу. В очах народу і старшини, не дивлячись на рішучу зміну своєї політики, він і надалі залишився «холопом і рабом» Москви. [1,с.108] Його полковники потайки відійшли до правобережного гетьмана Дорошенка і запросили його взяти Лівоберіжжя під свою булаву.

У понеділок, 7 червня 1668 року супротивники зійшлися поблизу Диканьки, на знаменитому Сербиному полі. Першим прибув Іван Мартинович, а за ним, в свою чергу, зі сторони Решетилівки уздовж річки в напрямку Диканьки, прибув Петро Дорошенко.

Два українських війська насторожено стояли один навпроти одного на відстані близько 700 м. Поділяв обидва табори курган, відомий під назвою Сербина могила. Згідно з легендою, там знайшли спокій загиблі у 1658 році серби полковника Івана Сербина. Але цього разу, на щастя, до масового побоїща справа не дійшла.[4]

Дорошенко послав до Брюховецького гінця, в ролі якого виступив сотник Дрозденко. Його роль полягала в тому, аби запросити Брюховецького на переговори на курган. Брюховецький відмовився від пропозиції та став вимагати, щоб Дорошенко сам прибув до нього. Проте сотник був чоловіком прямолінійним. Тож до дипломатії вдаватися не захотів – визнав за краще просто заарештувати гетьмана разом з його штабом. Втрутився полковник Чугуй, який був соратником лівобережного гетьмана ще з часів обрання його на «чорній раді» в Ніжині. Він спробував відбити Брюховецького. Так козаки Чугуя зійшлись у сутичці прямо в гетьманському шатрі, але тут частина козаків, які ще були коло Брюховецького, раптом почала пригадувати йому все: і московських воєвод по українських містах, і боярство, і княжну Долгоруку…[4] Вони кинулися до гетьмана з криком, що його дії призвели до війни і пролиття крові, та що за гетьманство вони не будуть битися. Чернь почала грабувати гетьманські шатра. [5,с.94]

Після цього гетьманське шатро було повалене, гетьмана схоплено і було відведено до підніжжя кургану, де його вже чекав Петро Дорошенко. Відбувся діалог, в ході якого правобережний гетьман запитав, чому його конкурент не хоче зрозуміти, що козаки не хочуть бачити його гетьманом об’єднаної держави, і не віддасть булаву з доброї волі. Брюховецький же став згадувати, як він і Дорошенко служили у Хмельницького, як були хорошими знайомими. Невже ж його нинішній суперник забув про це все? Чому б йому самому не відмовитися від гетьманства? Бо ж він, Брюховецький, по добрій волі булаву, так тяжко добуту, з рук не випустить.[4]

Те, що сталося після цього, до нашого часу залишається таємницею, адже не відомо, чи дійсно таки Дорошенко віддав наказ вбити Брюховецького. Сам він неодноразового говорив про те, що не бажав смерті лівобережному очільнику. Говорив, що дійсно віддав наказ прикувати того до гармати (тоді це практикувалось як ганебне покарання). Але вбивати не хотів. Як можна судити зі слів Дорошенка, він чесно заявив своєму опоненту, що вбивати того сам не збирається, а віддасть Брюховецького на козацький суд. Проте варто говорити і про те, що Дорошенко досить добре знав, в якому стані були тоді козаки, що зібрались там, і також розумів, що на цей раз без пролиття крові вже не обійдеться.

Після цього правобережний гетьман досить недбало змахнув правою рукою і натовп, що складався головним чином з лівобережних козаків, можливо, тих самих, які п’ять років тому звели Брюховецького на вершину влади, неправильно зрозумів цей зроблений правобережним гетьманом знак рукою, розцінивши його як смертний вирок. Вони накинулися на свого володаря, і, незважаючи на відчайдушні спроби запорожця Чугуя захистити життя свого давнього товариша, за кілька хвилин Івана Брюховецького було по-звірячому закатовано.[6,с.187]

Так трагічно урвалося життя цього державного діяча, політичний шлях якого – від промосковської орієнтації до усвідомлення ідеї незалежності України.[5,с.95] Ніхто з українських літописців навіть не поспівчував Іванові Брюховецькому, який пішов із життя у віці 45 років, бо всього п’ять років тому він таким же звіряче жостоким чином позбавився власних конкурентів – Якима Сомка та Василя Золотаренка. [7,с.66]

Отже, велика прихильність Івана Брюховецького до московської влади, яку він демонстрував разом із Якимом Сомком протягом 1661— 1662 рр. на посаді кошового отамана та у 1663—1667 рр. у статусі володаря української булави різко змінилася такою ж великою ненавистю до «московських цариків». Цікаво, що так само негативно на Андрусівське перемир’я та політику Москви щодо Українського гетьманату реагував і довголітній противник Брюховецького, і палкий провідник усього московського єпископ Мефодій.[10,с.135] Зокрема, він ще раніше попереджав свого, тепер уже колишнього суперника, що Москва і Польща «…про нас торгуються» й радив гетьману остерігатися московських військ та зміцнювати стосунки із запорожцями[10,с.136].Проте, як ми бачимо, гетьман досить пізно почав робити правильні висновки, а тому доля його склалася саме так, як і мала скластись. Адже не дивлячись на свої останні кроки, Брюховецький приніс на свої землі чимало горя та завдав багато страждань своєю політикою населенню, за що воно і відвернулось від нього.

Але як би там не було, гетьман Іван Брюховецький продовжує залишатись досить непересічною особистістю в українській історії та типовим персонажем періоду, який зараз ми називаємо «руїною».

Список використаних джерел:

  1. Будзиновський В. Т. Наші гетьмани / В. Т. Будзиновський. – Л.:Накладом автора, 1907. – 187 с.
  2. Голобуцький В. О. Запорозьке козацтво. / В. О. Голобуцький. – К.: Вища шк., 1994. – 539 с.
  3. Григоріїв Н. Я. Історія українського народу / Н. Я.Григоріїв. – К.: Богдана, 2003. – 245 с.
  4. Кто покарал гетмана Ивана Брюховецкого? -Режим доступу: http://www.ereading.club/chapter.phpznamenityh_zagadok_istorii_Ukrainy.html
  5. Литвин В. М., Смолій В. А., Шпаковатий М. І. Ілюстрована історія України / В. М. Литвин, В. А. Смолій, М. І. Шпаковатий. – К. : Альтернативи, 2001. – 352 с.
  6. Реєнт О. П., Коляда І. А. Усі гетьмани України / О. П. Реєнт, І. А. Коляда. – Х.: Фоліо, 2008. – 415 с.
  7. Телегін Д. Я. Часи козацькі, Січі запорізькі / Д. Я. Телегін. – К.: Українське т-во охорони пам’яток історії та культури, 1997 – 206 с.
  8. Тиктор І. М. Велика історія України: У 2-х томах. Т.1 / І. М. Тиктор. – Л.: Глобус, 1993. – 864 с.
  9. Трагедія Івана Брюховецького– Режим доступу: http://www.haidamaka.org.ua/0236.html.
  10. Чухліб Т. В. Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648—1721 рр. — 3-тє вид., випр. І доповн / Т. В. Чухліб. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. – 616 с.

Автор: Слюсаренко В’ячеслав

Розробка сайтів - Віталій Ткач