Iсторико-патрiотичний клуб

"Алатир"


Коли діждемось Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось-таки колись!

— Тарас Шевченко

Петро Калнишевський

На почесному місці – південному подвір’ї Спасо-Преображенського собору при Успенській церкві Соловецького монастиря, поруч зі знаменитим духовним і політичним діячем періоду Смутного часу преподобним Авраамієм Паліциним і соловецьким архімандритом Феодоритом знаходиться надгробна плита з епітафією:

«Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю.»

Петру Калнишевському судилось особливе місце в історії українського козацтва, історії Січі, а отже — й України. Сталося так, що Петро Калнишевський (Калниш, бл. 1690-1803) став останнім кошовим отаманом Запорізької Січі, останнім оборонцем її традицій, її лицарства, самого її існування.

Петро Калнишевський – гетьман-легенда. Він народився у сімнадцятому столітті, керував Січчю у вісімнадцятому, помер у дев’ятнадцятому.

Питання про місце і рік його народження досі залишається дискусійним. Ймовірною датою його народження є 1690 чи 1691 рік, щодо місця народження, то найвірогіднішим вважається факт його походження з села Пустовійтівка Лубенського полку (тепер Роменський район, Сумська область). Петро Калнишевський походив з православного шляхетського роду.

 Однак його мати рано овдовіла, і син, згідно з легендою, подався на Січ. Припускають, що на Січ Петро Калнишевський потрапив після 1739 р., тобто по закінченню російсько-турецької війни 1735–1739 рр., в чому йому посприяли його старші родичі – Андрій і Давид Калнишевські, козаки Кущівського куреня за кошівства Івана Малашевича.

На Січі він перший час навчався при церковній школі, одночасно осягаючи премудрості козацького життя. Потім служив зброєносцем (джурою), далі перші достеменні згадки про Петра Калнишевського з’являються у джерелах 1750-х років: він належав до Кущівського куреня Війська Запорозького Низового, з 1752 р. згадується як похідний полковник.

У 1762р. він уперше обирається кошовим отаманом Запорозького війська. У тому ж році за наполяганням російської імператриці Катерини ІІ Калнишевський був відсторонений від своїх обов’язків. Це сталося після їхньої зустрічі в Москві, і, можливо, отаман знову підняв перед царицею питання про повернення багатьох козацьких вольностей. Раніше, у 1756 році, Калнишевський входив до складу запорізької делегації на чолі з Гладким, яка їздила до Санкт-Петербургу з вимогами до імператриці Єлизавети Петрівни. Проте у січні 1765 р., усупереч царській волі, знову став кошовим отаманом.

Упродовж двох років після обрання Калнишевського отаманом, російські чиновники описували землі козацтва. Щоб потім передати їх російським аристократам, відставним генералам та офіцерам, новоспеченим поміщикам.

Аби якось зарадити справі, Калнишевський удається до геніального плану: розсилає своїх гінців по українських губерніях, запрошуючи безземельне та малоземельне городове козацтво переселятися за пониззя Дніпра, на території січових паланок, і в такий спосіб “залюднювати” правічні січові простори. Погодьмося, що це було справді державне рішення, тільки так українські козаки могли врятувати свої землі від остаточної російської колонізації, а, отже, зберегти їх для України. Тисячі українських сімей устигли перебратися на Запоріжжя, та під захистом козацьких полків поставити собі хутори, слободи і навіть невеличкі містечка.

Кошовий отаман звертав належну увагу на розвиток культури та духовності. Його коштом протягом 1763 — 1767 рр. було споруджено церкву у Лохвиці, дерев’яну церкву Св. Трійці у Пустовійтівці, дерев’яну церкву Св. Покрови у Ромнах, кам’яну церкву у Межигірському монастирі та Георгіївську церкву у своєму зимівнику (тепер село Петриківка). Розвиваючи цю тему, Дмитро Яворницький зазначає, що, крім такої, церковної розбудови, “той таки кошовий, за обітницею, посилав вклади у церкву Гробу Господнього в Єрусалимі – чаші, дискоси, ложки, зірки зі срібла, озолочені ззовні*. А ще історик повідомляє, що на свої гроші козаки утримували шпиталь Межигірського монастиря. Не шкодував грошей і на церковні книги, начиння та одяг. Відомо, що Калнишевський подарував церкві у рідній Пустовійтівці Євангеліє, оправлене сріблом та оздоблене коштовним камінням, вартістю 600 рублів (на той час величезні гроші). За місяць до зруйнування Січі він замовив для січового храму Покрови золотий церковний посуд.

У коло обов’язків кошового отамана входило й забезпечення освіти в Запорозькій Січі. Тут існувало три спеціальних і 16 загальноосвітніх парафіяльних шкіл при церквах у центрах паланок, слободах, селах. Кошовий отаман Калнишевський дбав, аби школи мали відповідні умови для навчання й життя, своєчасно забезпечувалися приміщенням, харчами, книгами. Вся справа освіти була взята «на кошти війська». За традицією при розподілі платні, провіанту, прибутків із торгівлі, промислів, воєнної здобичі видавали «звичаєм узаконену» частину на школу. Доброю справою вважалися пожертви на школи.

Петро Калнишевський виконував дипломатичні місії і брав участь у переговорах з представниками Османської імперії і Кримського ханства, неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга, обстоював військові та адміністративно-територіальні права Запорожжя.

Про статки кошового отамана Війська Запорозького Низового свідчить складений опис збитків (“реєстр майна”), яких зазнало його майно під час виступу Корсунського куреня 26 грудня 1768 р. Тоді Петро Калнишевський врятувався від повстанців під захистом козаків Кущівського куреня, який залишався вірним кошовому. При арешті у його зимівниках та хуторах було описано 639 коней, 1076 голів великої рогатої худоби, 14045 овець, 2175 пудів збіжжя. За своє життя він фінансував будівництво п’яти церков на Роменщині, в Межигірському монастирі біля Києва, на Запорожжі, робив їм та монастирям багаті дарунки.

Калнишевський брав активну участь у російсько-турецьких війнах 1735–1739 і 1768–1774 рр., виявив себе талановитим полководцем при взятті Очакова, Кінбурна, Бахчисараю, Хаджибею та ін. Важливий внесок запорожців у перемогу Російської імперії був відзначений царським урядом. 5 січня 1771 року, згідно з указом імператриці Катерини ІІ, 81-річний Калнишевський став кавалером ордену Андрія Первозванного і йому було присвоєно військовий чин генерал-майора Російської армії. У 1771 році він був нагороджений іменною Золотою медаллю з діамантами на Андріївській стрічці з написом “Війська Запорізького кошовому Калнишевському за відмінну хоробрість проти ворога, вчинки і особливе до служби старання”.

Під час війни з Туреччиною українські козаки настільки прославилися своєю мужністю і військовою доблестю, що багато хто з російських офіцерів і сановників вважали за честь записатися в один із 38 козацьких куренів. Першим записалися граф Панін та князь Прозоровський, згодом – астроном Ейлер, у 1772 р. – фаворит імператриці генерал-поручик Потьомкін. За давнім козацьким звичаєм його нарекли новим прізвиськом – Грицьком Нечесою (за велику патлату білу перуку).

Хоча запорожці несли прикордонну службу та приймали участь в війнах проти Османської імперії, російський уряд завжди ставився до них з підозрою.

Кючук-Кайнарджійська угода Росії з Туреччиною 10 липня 1774 року, що завершила війну, стала черговим поштовхом для царизму в реалізації смертного вироку Запорізькій Січі. Вищі урядові чиновники Росії П.Румянцев, М.Панін, Г.Потьомкін вважали, що Запорізька Січ як бастіон проти турецько-татарської експансії стала непотрібною. А на думку імператриці Катерини ІІ, існування в тилу імперії Запорізької Січі було надто небезпечним для монархії. Не забула імператриця й того, що під час селянської війни під проводом О.Пугачова Запоріжжя підтримувало повсталих і багато хто з її учасників знайшли притулок на Січі.

3 серпня 1775 року Катерина II видала маніфест, яким оголосила, «что нет тепер болем Сечи Запорожской в политическом ея уродстве». 6 пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та намаганні створити незалежне управління.

C:\Users\Админ\Desktop\П. Калнишевський\каземат 2.jpg

4 червня 1775 р. російські війська під керівництвом генерала П. Текелія оточили козацьку фортецю. Калнишевський через значну чисельну перевагу супротивника вирішив не чинити опір і здатися без бою. Запорожці були розгублені подібним віроломством, адже ще вчора вони пліч-о-пліч з російськими солдатами воювали проти турків. Багато хто з козаків ще навіть не встиг повернутися з фронту останньої російсько-турецької війни. Січові архів, казна і артилерія були вилучені, січовий храм, за деякими даними, піддався розграбуванню.За розпорядженням військових властей всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, пушкарню засипали, козаків розпустили по домівках. Вища січова старшина була репресована. Найбільше усіх постраждав кошовий отаман Петро Калнишевський, якого разом із двома кошовими старшинами без суду й слідства відправили в довічне заслання і ув’язнення. Про сумну долю колишніх запорозьких керівників не могли довідатися навіть найближчі родичі. Лише майже через століття дослідники за архівними документами встановили, що кошового Петра Калнишевського заслали в Соловецький монастир. Петра Калнишевського утримували на Соловках у одному з казематів Головленківської тюрми, у 1792 році його було переведено в одиночну в’язницю біля Поварні.

Указом нового імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 року він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров’я залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 12 листопада (31 жовтня) 1803 року.

Похований Петро Калнишевський на головному подвір’ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря досі збережено могильну плиту з текстом.

Вдячні нащадки не забувають великого отамана. На місці його поховання був зведений пам’ятник із зображенням лику кошового. 13 листопада 2015 року Калнишевський, завдяки ініціативі та старанням Української Православної Церкви при Московському патріархаті був канонізований

Сумна і трагічна, історія зруйнування Січі та винищення запорізького козацтва, і пов’язана з нею доля кошового отамана Петра Калнишевського. Талановитий державний діяч і політик, патріот України Калнишевський стійко, невтомно і мужньо захищав Запорозьку Січ від національно-колоніального наступу Російської імперії. Відчайдушно і наполегливо намагався врятувати це останнє вогнище української державності, волі, незалежності, економічного прогресу.

Після ліквідації Січі її земельні володіння увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній, запорозькі землі потрапили до рук царських правителів і вищих військових чинів. Всупереч усім зусиллям, царизму не вдалося зітерти з лиця землі пам’ять про Запорозьку Січ. Український народ у своїх піснях висловлював сподівання, що історія запорозького козацтва ще не закінчена.

Розробка сайтів - Віталій Ткач