Михайло Грушевський

Будь-який поціновувач української історії, вивчаючи минуле українського народу, неодмінно зустрінеться з творами видатного науковця – Михайла Сергійовича Грушевського. Ця постать є знаковою для нашої батьківщини. Життя славетного українця було настільки різноманітним і водночас складним, що про нього можна написати не один роман. Його послідовники, даючи лише стислу характеристику досягнень, називають Михайла Сергійовича істориком, громадським та політичним діячем, літературознавцем, публіцистом. На рахунку Грушевського більш ніж 2000 наукових праць, головування в Центральній Раді Української Народної Республіки, членство в Історичному товаристві ім. Нестора-Літописця, Київському товаристві старожитностей і мистецтв, Науковому товаристві ім. Шевченка, Академії Наук СРСР, Чехії та України. Загалом, це діяч, котрий не лише писав знакові історичні праці, але, маючи величезне українське серце, безпосередньо сам був частиною історії нашої держави. Саме такі люди як Михайло Сергійович покладуть початок боротьби за відновлення державності та впишуть свої імена в історію рідної землі золотими літерами.

Місцем народження видатного науковця вважається колишня столиця першого українського короля Данила І – місто Холм, що на той час перебувало в Польському Королівстві Російської імперії (нині місто Хелм Люблінського воєводства Польщі). З’явився на світ майбутній геній 29 вересня 1866 р. Батьком Михайла був Сергій Федорович Грушевський – викладач греко-католицької гімназії (автор підручника з церковнослов’янської мови) з древнього козацького роду Грушків (пізніше – Грушевських), які з плином часу склали свої шаблі та перешли до служіння Господу (переважно були дяками, паламарями і священиками). Матір’ю була Глафіра Захарівна Опокова, рід якої тягнувся від греко-католицьких священників Опуцкевичів. Саме в місті Холмі почав зростати, вчився ходити і був хрещений під іменем Михайло майбутній учений і державний діяч. Коли йому виповнилося три роки, сім’я була вимушена залишити (через хворобу батька) це мальовниче містечко і переїхати до Кавказу (південь Російської імперії), спочатку до Ставрополя (1870-1878), а згодом до Владикавказу (1878-1880).

Початкову освіту він здобував вдома (його освіченим батькам і не потрібно було наймати додаткових вчителів), а в 1880 році йому з легкістю вдається  вступити до Тифліської гімназії (відразу до третього класу). Навчання Михайлу давалося легко, тому він ще мав час підпрацьовувати бібліотекарем, де його просто поглинало море літератури. Саме там він познайомиться з творами М.Костомарова, П.Куліша, М.Максимовича. Натхнений їхньою творчістю, Грушевський написав та видав (за допомогою свого майбутнього товариша Івана Нечуя-Левицького) свої перші оповідання («Бех-аль-Джугур» та «Бідна дівчина» 1885р.) Закінчивши гімназію в 1886 році,  Михайло вирішує податися на навчання до Київського університету Святого Володимира на історико-філологічний факультет.Саме там успішного вихованця бере під свою опіку та передає свої знання відомий учений Володимир Антонович.

Під його керівництвом Грушевському вдається написати наукові праці, які є надзвичайно вагомими і по сьогоднішній день ( вже на третьому курсі (1890) його робота «Історія Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV століття» була удостоєна найвищої студентської нагороди – золотої медалі). Під егідою свого наукового керівника (1890-94 рр.) Михайло відвідує архіви Москви та Варшави, виконавши величезний об’єм роботи, який згодом втілиться в отриманому ним магістерському ступені за наукову роботу «Барське староство. Історичні нариси». За роки навчання в університеті він видав дві монографії, більше двох десятків статей і рецензій, підготував до друку понад два томи історичних документів. Антонович долучив молодого студента також до таємного українського руху та ввів його до складу «Громади». За активної підтримки наукового керівника Грушевського направляють у 1894 р. до Західної України. Там, за монаршим указом імператора Австро-Угорщини, його було призначено штатним професором Львівського університету на кафедру «Загальної історії з особливим уявленням історії Східної Європи», де викладання велося українською мовою. Протягом десяти років перебування у Львові Михайло не лише займається науковою роботою, а й розпочинає активну роботу (1897-1913рр) у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, яке безпосередньо і очолює. Під час його керівництва до роботи було залучено велику кількість української освіченої молоді, створена археографічна комісія, активно видавалися «Записки Наукового товариства ім. Т.Шевченка» (вдалося видати понад 100 томів), створена власна наукова школа, проведено велику дослідницьку роботу з вивчення історії України. Саме в цьому місті Грушевський познайомиться з вчителькою польської школи ім. Королеви Ядвіги Марією Вояковською (1868-1948рр), з якою і одружився 26 травня 1896 р. у с. Скалі Борщівського повіту. У Львові науковцем було написано і видано перший том унікальної фундаментальної праці «Історії України-Руси» (1948р.), за яким невдовзі з’ явилися ще два (1898 та 1900р.). Цікавим виявилось знайомство зі світилом української літератури Іваном Франком. Маючи спільні погляди, українські гіганти ХІХ століття починають активну роботу з піднесення історії та культури своєї батьківщини. Разом з товаришем було засновано та видано «Літературно-науковий вісник»,  організовано Українську видавничу спілку. Грушевський навіть на деякий час входить до Української національно-демократичної партії, але зрештою, зрозумівши, що його більше цікавить наука, покидає її. Михайло Сергійович у 1903 році їде до Парижа, де читає курс лекцій у школі суспільних наук (за деякими даними саме в столиці Франції він вступає до масонської ложі). З метою дослідження західноєвропейської науки відвідує Лондон, Берлін та Лейпциг. Повернувшись у 1904 році, Грушевський за власний рахунок відкриває приватну вчительську семінарію в місті Коломия. В 1905 році внаслідок революції в Росії послаблюється тиск щодо національного розвитку українців і Михайло Сергійович вирішує повернутися до Києва для охоплення нових територій та відновлення віри у пригніченого населення. В 1906 році він відвідує Петербург, де бере активну участь в роботі Української фракції, Українського Клубу та редакції «Українського Вісника». В 1907 році він починає керувати роботою Українського наукового товариства в Києві, що в майбутньому стане основою для створення Академії наук України. В тому ж році за його підтримки було створено нелегальне позапартійне громадське об’єднання – Товариство українських поступовців. Не забував науковець і про творчу діяльність. У 1910 р. ним було видано першу частину праці «Київська Русь», а в 1913-14рр. два томи «Історії українського козацтва». В планах Грушевського був також перехід до Київського університету, але цьому завадила Перша світова війна та прикра випадковість. Війна застала Михайла Сергійовича в Карпатах на відпочинку, дістатися прямим шляхом до Києва через лінію фронту  було неможливо. Він вирішив повернутись до міста на Дніпрі через Угорщину, Австрію та Румунію. Не знав тоді Грушевський, що його чекає. За самовільний від’їзд до Києва Австрійський уряд, звинувативши його в австрофобських поглядах, наказав поставити вченого перед воєнним судом. Арештувати професора австрійцям зрештою не вдалося і той благополучно повернувся до Києва 22 листопада 1914р. Але тут його також  чекали. Російські жандарми заарештовують(22 листопада 1914р.) Михайла Сергійовича за звинуваченням в австрофільстві, шпигунстві та причетності до створення УСС (Українських січових стрільців). Після довготривалих допитів його вирішують заслати до Сибіру, але завдяки заступництву петроградських друзів вирок було пом’якшено і вченого відправлено до Симбірська, а за кілька місяців його переправили до Казані (вересень 1915р.), де він міг продовжувати свою наукову діяльність. А вже через рік Грушевського і взагалі направили до Москви під «пильний нагляд поліції». Нагляд виявився не дуже серйозним, так як науковцю вдалося розгорнути значну громадсько-політичну діяльність (відновив роботу московської філії Товариства українських поступовців, брав участь у роботі видавництва «Українське життя», продовжував роботу над створенням нового тому «Історії Руси -України», співпрацював з журналом «Промінь»). Невідомо, як би закінчилася ця таємна робота, але внаслідок Лютневої революції у Петрограді з Грушевського було знято всі обвинувачення. Він міг повертатися до улюбленого Києва. 4 березня 1917 року в Києві українськими націоналістами для відстоювання прав українського народу була створена парламентська інституція – Центральна Рада, головою якої заочно і було обрано вченого. Повернувшись 13 березня 1917 року, Грушевський з головою поринає у роботу, пройшовши шлях від національно-культурної автономії до проголошення суверенної Української Народної Республіки. Стає першим спікером українського парламенту (1917р.) та Першим президентом УНР (1918р.), таким чином започаткувавши інститут президентства в Україні. Після гетьманського перевороту Павла Скоропадського Грушевський покинув межі міста та жив у підпіллі під Києвом у маєтку «Виноградний сад». Після падіння гетьманату, через амбіційність тогочасних керівників  його не було запрошено до уряду новоствореного органу – Директорії, і світило української науки перебирається до Кам’янця-Подільського (лютий 1919р.), продовжуючи там свою творчу діяльність. Пізніше Михайло Сергійович переїздить до Станіслава (нині Івано-Франківськ), та невдовзі зовсім покине територію України, знову відчувши життя в еміграції. Там, за кордоном, вчений присвятить себе науці (напише 6-ти томну «Історію української літератури»). Дійшовши компромісу з більшовиками, він знову повернутися до Києва 7 березня 1924 року. Звісно, за ним було встановлено стеження чекістської агентури. Грушевський був обраний академіком Академії наук України (1924р.) та продовжував працювати професором історії в Київському державному університеті. В 1929 році Михайла Сергійовича було обрано постійним членом Академії наук СРСР. З початком репресій 1930-х років та курсом більшовиків на безнаціональне суспільство вчений стає більше не потрібний. Вченого заарештовують, всі його історичні секції в Академії наук були закриті або переформатовані, його учні та співробітники заарештовані і заслані. Грушевського минує така участь, його відпускають, але змушують переїхати до Москви на постійне місце проживання. Там ще раз заарештують і будуть вибивати свідчення, навіть погрожуючи розправою над його донькою Катериною. Зрозумівши, що Грушевського легше вбити ніж посадити – роблять це по тихому. В 1934 році, коли Михайло Сергійович відпочиватиме в санаторії м. Кисловодська, він несподівано захворіє на карбункул, де йому зробить операцію місцевий лікар, який навіть не був хірургом, не допустивши навіть на прохання академіка його перевірених друзів медиків. Через три дні після операції професор помер від зараження крові. 29 листопада 1934р. академіка привезли до Києва де і поховали на Байковому кладовищі. «Співчутлива» влада взяла на свій рахунок церемонію та призначила сім’ї науковця персональну пенсію – 500 крб. на місяць.

Нині ім’я вченого знає кожен справжній українець і пам’ять про нього живе серед українського народу. Його внесок в розвиток нашої держави підтвердив славне козацьке коріння, а сам він стоїть на одному щаблі пам’яті поруч з найвідомішими постатями української історії.