Iсторико-патрiотичний клуб

"Алатир"


О трибуно! Скільки дурнів сходило з тебе переможцями

— Олександр Довженко

Формування української нації у XIX столітті під владою імперій: європейський та азійський впливи

У наш драматичний час чергового національного відродження Україна знову спинається на ноги, вже вкотре змушена відстоювати незалежну державу – власний дім, без якого український народ приречений зійти з арени історії.

Перш, ніж перейти до складних питань національної історії українського народу, слід визначитись з деяких ключових проблем народознавства. Маються на увазі такі базові поняття сучасної публіцистики та політології як «етнос», «нація», «національна еліта», «національна ідея» тощо [3].

1488325199-9069

Важливе місце в цьому питанні посідає саме XIX ст. Для України це час, коли постала українська модерна нація. Головною проблемою цього періоду історії було визрівання українського питання, формулювання цілей і завдань національно-визвольного руху, подолання труднощів на його шляху. Визвольний рух в цей час став наслідком розвитку суспільної думки. Спочатку до національної ідеї були прилучені одиниці, згодом вона стала надбанням сотень тисяч людей і запанувала у суспільстві [2, с. 35].

Термін «нація» перекладається з грецької та латини одним словом «народ». Латинське слово нація (nation) особливо прижилося в Західній Європі, де переважна більшість народів здавна мала власні держави. Тому поняття «нація» у наш час набуло значення «одержавлений народ», тоді ж як словом «етнос» користуються найчастіше для позначення народу взагалі, незалежно від того, створив він власну державу чи має колоніальний статус у державі сусідів.

Народ або етнос – це історично сформована людська спільнота, яка відрізняється від сусідів окремою власною територією (батьківщиною), культурою, мовою, психічним складом  та свідомістю. Народ, що історично дозрів до створення власної держави, називають нацією. Отже, нація – це вища форма розвитку етносу. В сучасному світі народ може існувати лише в формі нації, тобто у власній державі. Єдиною альтернативою може бути колоніальний статус у державі  сусідів, що незворотно веде до асиміляції і смерті бездержавного етносу [3].

15

На кінець XVIII — початок XIX ст. на давньоруській основі часів Київської Русі внаслідок довготривалого історичного розвитку українського етносу і його взаємин з іншими народами та державами склалась етнічна територія українського народу, яка збереглася без істотних змін до революційних подій 1917—1920 pp.

Після ліквідації російським царизмом у другій половині XVIII ст. залишків Української козацької держави український народ був позбавлений своєї національної державності, і його землі були роз’єднані в складі Російської та Австрійської монархій. Більша частина української етнічної території сформувалася на основі Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщини та Півдня (Степу), дістала назву Наддніпрянської України і перебувала під владою російських царів, становлячи певну територіальну цілісність. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — були включені до складу Австрійської монархії і, отже, відірвані державним кордоном від природного центру українського народу − Наддніпрянської України. Наприкінці XIX ст. українська етнічна територія мала приблизна 850 тис. км , із яких значна частина перебувала під владою Російської імперії [5].

Cтатус України як внутрішньої колонії імперій суттєво обмежував розвиток соціальної структури українського суспільства та його національної культури. Переважання в колоніальній адміністрації вихідців з Росії (на сході) або з Польщі (на заході), заохочування переселення російського населення в регіони України з бурхливими темпами промислового розвитку, так само як і збільшення польського населення в західноукраїнських містах, призвели до русифікації або полонізації міст в Україні. Та оскільки з початком модернізації саме міста перетворюються на арену вирішальних політичних подій, дана обставина суттєво гальмувала розвиток української національної свідомості [1].

clip_image017

В українских землях, що входили до Австро-Угорської та Російської імперій, було характерним витіснення корінного населення з його мовою та культурою з міста у село представниками пануючого імперського етносу – закономірний для колоній процес. Контроль метрополії над колонією здійснюється перш за все через імперську адміністрацію та військові гарнізони, які розміщуються у міських центрах підкореного народу. Його міста перетворюються на осередки мови та культури поневолювача, а корінний етнос неминуче витіснявся в провінцію.  Культура та мова сільського населення не могла конкурувати з мовою колонізаторів, яка спиралася на потужну адміністративну, фінансову, ідеологічну підтримку агресивної держави. Виникали і підсилено культивувалися міфи про вищість пануючої мови та культури і неповноцінність та приреченість «сільської» мови місцевої  людності. Це, звичайно, не могло не позначитись на розвитку національної української ідеї та не могло не вплинути на формування української нації [3].

Суттєво гальмувала розвиток українcької нації політика етноциду. Спочатку було заборонено друкувати українською мовою підручники, читанки і тексти до музичних творів (Валуєвський циркуляр), а пізніше — ввозити в імперію видані за кордоном книжки і брошури українською мовою, а також нею користуватися на сцені. Крім того, русифікація і полонізація міст заважали розвитку української традиційної селянської культури, міської української культури і масовому поширенню її серед українства.

1488325181-9999

Це тривало так довго, поки Російська та Австро-Угорська імперії не опинилися перед викликом нових прозахідних політичних ідеологій та потреби модернізації свого суспільно-політичного й господарського ладу. Наполеонівські війни та польський революційний рух разом з поширенням ідеології романтизму змінили тип мислення українських інтелектуалів. Українські діячи вирішили творити нову українську ідеологію не на тих розв’язках, які пропонувала стара еліта, а на народній основі [4].

Безпосередній вплив на Україну мали національні рухи в Чехії, Словаччині, Хорватії, Сербії, діяльність західно- й південно-слов’янських будителів, зокрема Я. Колара, П. Шафарика, В. Караджича, В. Ганки, Л. Штура, які проникали в українські землі через Австро-Угорщину, хоча й таємно [2, с. 35]. Особливо великим на українські землі був вплив чеського національно-визвольного руху, зокрема на Лівобережжя, де, не дивлячись на ліквідацію козацької автономії, місцева людність ще довго зберігала риси «історичної», «державної» нації. Боротьба нового типу українського дворянства за збереження своїх станових прав разом з пам’яттю народних мас про своє ще недавно вільне існування створювали сприятливий грунт для розвитку тут національного руху. Лівобережжя стало географічним ядром цього руху і основним постачальником його кадрів [4].

Унаслідок цього, процес становлення української нації у другій половині XIX ст. не тільки не припинявся, а й посилився. Це виявилося особливо рельєфно у дальшому розвиткові загальнонаціональної української мови, що ставала найважливішим засобом спілкування і цементуючою силою української нації. На всій території України впроваджувався у вжиток розроблений П. Кулішем український правопис, що ґрунтувався на фонетичному принципі («кулішівка»), виходили наукові праці й навчальні посібники з історії та граматики української мови О. Потебні, П. Житецького, І. Франка, А. Кримського, К. Михальчука та ін., друкувалися словники української мови і т. д. [5].

Найважливіше значення в остаточному оформленні та поширенні серед інтелігенції і широких народних мас української літературної мови мали художні твори класиків української художньої літератури, зокрема, другої половини XIX — початку XX ст.— Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Івана Нечуя-Левицького.

Видатну роль українська інтелігенція відіграла в утвердженні національної самосвідомості свого народу, допомагаючи йому зберегти історичну пам’ять, етнічну самоназву і назву своєї етнічної території, яку царизм намагався замінити принизливим терміном «Малоросія» [1].

Факт виникнення нації на місці провінції чи окраїни, як це відбувалося з Україною в її взаєминах з Росією та Польщею, може бути визначений за таким показником, як ступінь самоусвідомлення цієї нації на ширшому міжнародному тлі, міра виходу її за рамки спільності, частиною якої вона вважалася раніше. Змагання за незалежність не викликане прагненням відокремитися від ширшого світу; навпаки — воно мотивоване бажанням брати безпосередню участь у світових справах, не через столицю іншої держави, а шляхом створення столиці власної. Для того, щоб посісти у світі чільне місце, навіть у таких галузях, як спорт, музика чи наука, потрібна політична незалежність [5].

Тому можна говорити про те, що творення української нації у XIX ст. треба розглядати в міжнародному, інтер-національному контексті. Перші будівничі російської нації воліли бачити українців росіянами; будівничі Польщі хотіли, щоб «їхні» українці були поляками. Національна свідомість українців формувалася тими, хто не бажав бути ані поляком, ані росіянином. Але якщо українці стверджували свою окремішність, «виходячи зі складу» Росії та Польщі, то росіяни й поляки у свою чергу формували власну національну (модерну) ідентичність, протиставляючись уже Заходові та взаємодіючи з ним.

Отже, ті центри, історія яких безпосередньо була пов’язана з Україною, — Санкт-Петербург, Варшава, Стамбул, — зіткнулися з тим, що їхня вищість щодо їхніх «Україн» поєднувалася з власною нерівноправністю, відсталістю щодо Заходу, Європи, «цивілізації», стосовно яких вони самі були окраїнами, або ж «Українами». Отже, український проект націотворення був спробою перетворення окраїн кількох націй (останні, в свою чергу, були окраїнами Заходу) в суверенну спільноту, здатну безпосередньо спілкуватися з ширшим світом [6].

Cписок використаної літератури:

  1. Історія України. – Режим доступу: [http://www.history.vn.ua/book/ukrzno/79.html].
  2. Гирич, І. Формування модерної української нації: теорія і суспільні виклики. (ХІХ – початок ХХ ст.) : наукове видання / І. Гирич. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2014. – 112 с.
  3. Л. Залізняк: від склавинів до української нації. – Режим доступу: [http://ukrlife.org/main/prosvita/zalizn_1.htm].
  4. На досвідках Нової доби інтеграція українських земель у складі Російської та Австрійської імперій. – Режим доступу: [http://history.franko.lviv.ua/gryc_r1.htm].
  5. Становлення української нації. – Режим доступу: [http://readbookz.com/book/201/7659.html].
  6. Україна: від імперської окраїни до незалежної держави. – Режим доступу: [http://litopys.org.ua/sporl/sh09.htm Україна: від імперської окраїни до незалежної держави].

 

Автор: Слюсаренко В’ячеслав

Розробка сайтів - Віталій Ткач