Iсторико-патрiотичний клуб

"Алатир"


«Правосуддя є підставою всіх суспільних чеснот»

— Поль Анрі Гольбах

Гетьман Іван Мазепа

http://myslenedrevo.com.ua/files/MDr/sci/hist/kupola/03/04-2.jpg

У ХVІІ – ХVІІІ століттях відбулися грандіозні події народження української державності, руйнівні і творчі процеси, які визначили шляхи розвитку української культури та непросту історичну долю України на століття вперед. Серед людей, які знаходилися в центрі тих подій, а почасти і впливали на них, був Іван Мазепа.

Сучасники називали його одним з найбільш освічених і талановитих діячів свого часу, реальним і далекоглядним державником, який своїм політичним хистом і культурою підніс авторитет гетьманської влади, що так похитнулася в часи Руїни.

Іван Степанович Мазепа народився у селі Мазепинці на Білоцерківщині у сім’ї українського шляхтича Степана Михайловича Мазепи та Марії Мокієвської.

У родині Мазеп зберігалася романтична історія про зустріч батьків.

Степан – Адам Мазепа народився, ймовірно, у 1595-1600 роках. Перші документальні згадки про нього датуються кінцем 30-х років XVIIст., коли вироком Люблінського трибуналу 14 травня 1638 року він був засуджений на інфамію і смертну кару за скаргою Андрія і Феодосія Зеленських, які звинуватили його у вбивстві їхнього батька Яна Зеленського. Якраз напередодні Київщина була охоплена великим антипольським повстанням і, очевидно, Степан Мазепа був безпосереднім його учасником. Проте вирок не було виконано з кількох причин. Підсудний, як свідчить подібна практика описана Гійомом де Бопланом, повинен був, „рятуючи своє життя, покинути край; а його майно конфісковується на користь корони(…) але як-то кажуть і злочини старіються: уже через кілька днів приятелі (засудженого)починають клопотатися про примирення, а ще до того помре протилежна сторона чи пом’якшиться її серце з жалості, чи ще щось інше. А тоді вже можна повернути легко назад свій маєток, якщо він чогось щось вартий”

Степана Мазепу врятувала від страти юна красуня Марія з старовинного шляхетського роду Мокієвських. Це було кохання з першого погляду і на все життя. Вона зголосилася взяти в чоловіки Степана, коли до страти залишались лічені хвилини. За традицією, в давній Україні вбивці отримували прощення, якщо у такий спосіб їх рятували дівчата. Проте, лише в липні 1645 року король надав Степану королівський ґлейт (охоронний лист) на шість місяців „на час яких надає йому право безпечно знаходитися на землях Речі Посполитої і домагатися відміни рішення Люблінського трибуналу. ” Він домовився з родиною забитого в 1645 р. і був відновлений в усіх правах.

В 1639 році після одруження, в сім’ї Степана та Марії Мазеп народжується син Іван. Як і більшість тогочасних шляхетських дітей, початкову освіту Іван – Степан Мазепа здобув удома. У цьому велика заслуга його матері Марії Мокієвської. Продовжив навчання майбутній гетьман у знаменитому Києво – Могилянському колегіумі та у Варшавському єзуїтському колегіумі.

Використовуючи свої зв’язки в магнатських колах(зокрема, з родинами князів Вишневецьких і Лещинських), Степан Мазепа спорядив свого сина Івана до Варшавського королівського двору, щоб «навчатися поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небудь у корчмах», як казав пізніше сам Гетьман. В той же час за рекомендацією польського короля Яна Казимира він вивчав артилерійську справу в голандському місті Девентер.

У період 1656-1659 рр. Іван Мазепа з королівськими дорученнями неодноразово бував в Німеччині, Італії і Франції. Перебування за кордоном дало Мазепі не лише зовнішній лиск європейської культури й знання іноземних мов, але і досвід європейського політичного життя .

Повернувшись з-за кордону, Мазепа продовжив свою службу як «покойовий дворянин» при королівському дворі, підтримуючи водночас зв’язки з Україною й залагоджуючи різні справи (публічні й приватні) свого батька. Розумна й освічена людина, оточений ласкою й довір’ям короля й королеви Марії – Людвіки, молодий Мазепа виконує низку важливих дипломатичних доручень польського уряду в Україні, кожного разу з успішним результатом .

За 5 років (1659 -1663рр.), як посланець польського короля, І.Мазепа неодноразово зустрічався з українськими гетьманами – І.Виговським, Ю.Хмельницьким, П. Тетерею.

Взагалі, перебування при королівському дворі стало для Мазепи доброю школою й політичної діяльності, й двірської інтриги, а головне — дало йому досконале знання польського світу (не дарма ж Петро І дуже зважав на думку Мазепи в польських справах), допомогло зав’язати впливові знайомства в польсько-литовських магнатських колах, які він зберіг до кінця життя. Саме у цей час склалася та репутація Мазепи, яка зробила його героєм різних, здебільшого фантастичних, оповідань сучасників, нерідко заздрісних і ворожих, романтичних легенд, що лягли в основу творчості багатьох поколінь європейських письменників, митців, та навіть істориків. Адже писав про нього, тоді вже майже 70-літнього старця, французький дипломат Бонак року 1707: «…Як я чув від пані воєводини Белзької (Сєнявської), гетьман Мазепа, поза іншими своїми прикметами, приваблює легко до себе своїм чаром (charme) жінок, як хоче цього».

Але Мазепа був українцем, і польські магнати не могли йому пробачити ні його походження, ні його успіхів. Року 1663р. Ян Казимир прийшов на Правобережну Україну на чолі великого війська. Коли двір польського короля зупинився у Білій Церкві, 24-річний Іван Мазепа, «одклонившися за службу королеві, зостал при отцу своєму» (С. Величко), допомагаючи старому й, мабуть, уже хворому батькові в маєткових та господарських справах, які вимагали тоді особливої уваги. Але він тримає зв’язок з польським урядом та двором і 1665 р., після смерті батька, дістає звання чернігівського підчашого.

Наприкінці 1669 р. Мазепа вступає на службу до гетьмана Петра Дорошенка. Це був справді «переломний момент» у житті й діяльності майбутнього гетьмана, який відтоді цілковито віддає себе державній справі. Разом з тим, перехід до Дорошенка, який мав на меті об’єднання Правобережної та Лівобережної України та поширення гетьманської влади на ці території, не розраховуючи на поляків, зайнятих переговорами з Москвою, неминуче й остаточно відривав Мазепу від польської політики, хоч, можливо, й не відразу розірвав його зв’язки з польським політичним світом. Це визначило дальший хід історичних подій і, звичайно, політичні прагнення самого Мазепи.

Після Корсунської ради 1669 року Мазепа прибув до Чигирина і був призначений ротмістром надвірної, тобто командиром, гетьманської компанії.

Будучи ротмістром, Мазепі самому доводилося неодноразово зі зброєю в руках брати участь у збройних сутичках з ворогом. Статус Івана Мазепи в оточенні Дорошенка в 1674р. був вище статусу ватажка охоронного загону.

Дорошенко не міг не оцінити великих здібностей («росторопности й цікавости», як каже Величко) Мазепи і не раз доручав йому важливі дипломатичні місії з огляду на те,що основною віссю зовнішньої політики Дорошенка була спілка з Туреччиною, Мазепа дістав нагоду набути доброго знання турецько-татарського світу, як дипломатичний представник гетьмана. Разом з тим Дорошенко робить спроби порозумітися з Лівобережним гетьманом Іваном Самойловичем. Навесні 1674р. для переговорів в Переяслав прибуває Іван Мазепа, де відбулося його перше знайомство з Самойловичем. Переговори не були успішними для Дорошенка, але сприятливе враження, що справив Мазепа на Самойловича та царських представників, фактично врятувало йому життя вже в червні цього ж року, коли Мазепа очолив чергове посольство Дорошенка до Криму. Під час цієї подорожі, на узбережжі р. Інгул, Мазепа потрапив до рук запорожців, які були б його вбили, якби не кошовий отаман Іван Сірко, що впізнав Мазепу й врятував його. Коли Самойлович довідався про це, він зажадав у Сірка видати йому Мазепу. Сірко спочатку відмовив, але під тиском московського уряду змушений був відіслати Мазепу до Батурина (у липні 1674 р.).

Мазепа одразу зорієнтувався при новому дворі. Він здобув собі довіру Самойловича, який зробив його «гетьманським дворянином» і доручив керувати вихованням гетьманичів. Це поставило Мазепу у близькі стосунки з гетьманською родиною, з якою він згодом навіть посвоячився. Так само добре повелося Мазепі і у Москві, куди його послав, на вимогу московського уряду, зі своїми рекомендаціями Самойлович. Мазепа справив добре враження на керманичів московського уряду й одержав «государево жалованье». Шлях до службової кар’єри й здійснення власних політичних планів Мазепи був відкритий.

Минали роки. З небагатого гетьманського дворянина й «значного військового товариша» Мазепа перетворився на впливового представника вищої старшини. У 1682році він став генеральним осавулом, отже, членом козацького уряду й найближчим помічником гетьмана. Окрім частих дипломатичних місій до Москви, Мазепа бере участь в усіх важливих державно-політичних акціях (приміром, у виборах на Київську митрополію єпископа луцького Гедеона князя Святополка-Четвертинського 1685 р.) і усіх визначних справах і подіях гетьманського двору й родини Самойловичів.

У липні 1687 козацька рада в таборі на р. Коломак обирає гетьманом генерального осавула Івана Мазепу.

Серед тяжкої спадщини Самойловича дістав Мазепа чорноморську проблему. Він змушений був з козацькими полками взяти участь у походах московського війська під керівництвом Голіцина на Крим у 1987 та 1689 роках.

1689 року трон у Московії посів Петро І . Коротка розмова з Петром І здобула Мазепі, який саме в цей час прибув з посольством до Москви, прихильність і довір’я царя. Іван Мазепа сподобався молодому цареві. Замість погроз і дорікань(за тісні зв’язки з В.Голіциним) гетьман і старшина отримали грамоти на нові маєтки, багаті подарунки. Гетьман вкотре виявив свій хист майстра у веденні дипломатичних переговорів.

Мазепа, вперше після Богдана Хмельницького, підняв особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма у народі побутувала приказка: “від Богдана до Івана не було гетьмана”. Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішучіше присікав будь – які посягання запорожців, що боролися за автономність Січі, та спроби деяких старшин, які намагалися очорнити гетьмана, посилаючи донос за доносом цареві. У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Найвища в козацькій державі посада відкривала величезні можливості для власного збагачення. Дрібний український шляхтич невдовзі став одним із найбільших феодалів – землевласників. Йому належали десятки маєтків та маєтностей, сотні тисяч селян в ряді повітів України та Московії.

Гетьман уміло проводив соціальну політику. Регламентував роздачу рангових маєтностей, чим підтримував власне українську шляхту, виступав противником переходу козаків у селянський стан.

Одним з найважливіших напрямків політики І. Мазепи була культурно – духовна діяльність. Отримана в Києві та освітніх навчальних закладах Європи освіта вирізняла гетьмана з – поміж іншої старшини. Гетьманський палац в Батурині, за свідченням очевидців, вирізнявся оригінальністю архітектури(так зване мазепинське бароко), пишнотою інтер’єрів, колекціями книг, творів мистецтва та зброї. Як пізніше згадуватиме Пилип Орлик: ”Незабутня для мене до цих пір величезна бібліотека покійного Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі та латинські інкунабули, багато ілюстровані старовинні рукописи! ” Коли посол Франції Жан де Балюз відвідав гетьманські резиденцію, він був вражений не тільки тим, що з німцями лікарями гетьман розмовляв німецькою, з італійськими майстрами – італійською, а з ним на польській та латинській мовах. «Він показував мені свою колекцію зброї, одну з найкращих, які я тільки бачив в своєму житті – а також вражаючу бібліотеку, де на кожному кроці видно було латинські книги.» Посол мав нагоду переконатися у тому, що гетьман регулярно отримував і читав французькі та голанські газети.

Мазепа подарував кафедральному собору Переяслава Пересопницьке Євангеліє – безцінну духовну пам’ятку українського народу.

Любов гетьмана до друкованого слова проявлялася в підтримці книгодрукування та освіти. Саме з ініціативи І.Мазепи в чернігівській друкарні видавалися духовні , наукові та художні книги відомих українських вчених, таких як Симон Полоцький, Петро Могила, Кирило Ставровецький, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович та багатьох інших. За переказами сучасників, гетьман майстерно володів поетичним словом, з – під його пера вийшло чимало поетичних творів.

Гетьман щедро фінансував за власний та державний рахунок розвиток мистецтва, зокрема архітектури і малярства, прикрасив українські міста спорудженими та реставрованими храмами за власний кошт та використовуючи військовий скарб. Його коштом було збудовано 24 храми та більше двадцяти стародавніх храмів реставровано.

 

 

IMG_0001

 

Микільська церква м. Біла Церква (сучасний вигляд)

З іменем Івана Мазепи пов’язана історія найдавнішої в Білій Церкві культової споруди – церкви святого Миколая(Микільської церкви) Церква була закладена 25 серпня 1706 року. Ця дата зазначена на металевій пластині, знайденої при розкопках фундаменту північної стіни у 1842 році. Вона зберігалась в хрестоподібному заглибленні великого вапняку, закладеного в фундамент при заснуванні храму. Напис на ній свідчить: ”В ім’я Отця і Сина і Святого Духа заснована ця церква в честь і пам’ять Святителя Христова Миколая при державі Великого Государя царя і великого князя Петра Олексійовича і благородного Іоана Степановича Мазепи, гетьмана війська його царського і благородного раба божого Костянтина Мокієвського …”

У 1700 році розпочалася велика „північна війна” між Петром І та шведським королем Карлом ХІІ за території та сфери впливу. До Росії приєднались Польща(курфюрст саксонський – з 1697р. король польський Август ІІ), Данія, Саксонія, Австрія. В союзі з Швецією виступили поляки з Станіславом Ліщинським. В устремліннях розпочати війну Петра І підтримав І.Мазепа, до порад якого прислухався цар. В травні 1700 р. гетьман писав канцлеру Головіну:”что такого погодного часа для вщинания войны противъ шведовъ и отысканія свого много ждали…”

../мазепа1/Мазема%205/Візуальний%20образ%20Івана%20Мазепи%20нові%20підходи%20до%20пошуку%20достовірних%20зображень.files/mazepa7.gif

Невідомий художник портрет

ІВАНА МАЗЕПИ В ЛАТАХ З АНДРІЇВСЬКОЮ СТРІЧКОЮ

кін XVІІІ . Копія з портрета 1700р.

Полотно; олія .70 х 58 см.

Подарований Д, І. Яворницькому А. Квоненштадтом. Надійшов до

Катеринославського обласного музею ім. О.М. Поля від Д.І. Яворницького бл.

1905р. До 1957 р. перебував у Дніпропетровському історичному музею ім.

Д.І. Яворницького . Власність Дніпропетровського художнього музею;

№ Ж-546

З огляду на подальший хід історії, Мазепа, вірогідно, вже тоді задумав реалізацію своїх планів, що полягали в честолюбних, династичних переконаннях гетьмана. Адже козацька держава періоду середньовіччя – єдина в Європі, де існувала виборна система формування державних владних структур.

І.Мазепа був переконаний, що об’єднати обидва береги Дніпра, припинити розбрат всередині країни і захистити кордони, створити умови для розвитку господарства, здатна лише сильна централізована держава, що спирається на власну владну еліту, військо, право, фінанси, культуру та релігію. Гетьман розраховував, що воєнно – політичну ситуацію в Європі на зламі ХVІІ- ХVІІІ ст. він зможе використати для реалізації своїх задумів щодо будівництва самостійної держави з монархічною формою правління.

Передбачалося, що воєнні дії не будуть вестися на території України, а ослаблення у війні Польщі та Росії (і можливої перемоги Швеції), давало надію І.Мазепі на реалізацію власних задумів.

З самого початку війна стала важким випробуванням для гетьманської держави. На вимогу Петра І в район військових дій було послано в серпні 1700 року спочатку 3 000 козаків з полковником полтавським Іскрою, пізніше – 15 000 козаків під командуванням полковника Ніжинського І.Обидовського, племінника І.Мазепи, в 1701р. ще п’ять полків під командою Данила Апостола, Миргородського полковника і майбутнього гетьмана.

Напруженою була ситуація і на Правобережній Україні, що входила (крім Києва) до Польщі. Після правління П. Дорошенка і Ю.Хмельницького, після підписання Бахчисарайського мирного договору 1681 року, Київщина і Брацлавщина були страшенно спустошені війною і перетворені на пустку. Класичний опис цієї руїни дає С. Величко(Літопис): «ВидЂхмногіе гради и замки безлюдніе и пустіи, вали, некгдись трудами людскимиаки гори и холмивисипанніе, и тилкозвЂремдивіимприбЂжищем и водвореніем сущій… ВидЂхпространніе… поля и розлегліе долини, лЂси и обширніе садове, и красніедуброви, рЂки, стави і озера запустЂліе, мхом, тростіем и непотребною лядиноюзаросліе… ВидЂх же к тому, на розних там мЂстцах, много костей человЂческих, сухих и нагих, тилко небо покров себЂимущих».

Захист спустошеного Правобережжя знову лягає на плечі козацтва. Вже в середині 80- х років тут з’являються козацькі „ватаги” на чолі з отаманами, які називають себе полковниками. Вони «без усякого указу, своєю охотою, ради защищенія от нападеніябесурманскогохристіян и границ обороняючи, по диких степах… кормячися от диких звЂреймясом и криючися, татарскіе загони, c Полщи и з Россіи з людминабранними, в Крим и в БЂлоградщину в неволю проваженними розбивали и користей — з конми и оружіем — татарських доставши, употребляли» (Граб’янка)

Для заселення спустілих земель та оборони від татарських нападів, польський сейм 1685 року знову дозволяє формувати козацькі полки на території Правобережної Наддніпрянщини та підтверджує права і привілеї правобережного козацтва. У межах Київського й Брацлавського воєводств виникають територіальні козацькі полки на чолі з полковниками Захаром Іскрою — в Корсуні , Самусем (Самійло Іванович, згодом — гетьманом) — в Богуславі , Андрієм Абазином — у Брацлаві , Семеном Палієм — у Фастові (пізніше — в Білій Церкві).

Найвидатнішим з них був, безперечно, Семен Палій, «полковник його королівської милості Війська Запорозького Український, Фастівський, стражник Український і Поліський» .

Семен Пилипович на прізвище Палій (Гурко) був родом з Борзни(Лівобережжя). Народився він десь на початку 40-х років XVII ст. Походячи з козацької або заможної міщанської родини, Палій був досить освіченою людиною —вчився у Київській колегії.

Довгий час Палій був звичайним козаком, записаним до реєстру Ніжинського полку. Він одружився, мав майно і спочатку мало чим відрізнявся від інших козаків. Але далі життя Палія пішло іншим шляхом. Наприкінці 70-х років, овдовівши і видавши дочку заміж (за Антона Танського, в 1677 р.) , він пішов на Запоріжжя, де був і на початку1680-х років, і незабаром відзначився там як своїми військовими заслугами, так і організаційними здібностями. Однак рамки Запоріжжя, що прагнуло жити в мирі з Кримом, особливо після Бахчисарайської угоди 1681 р., були для Палія надто вузькі. Шукаючи воєнних подвигів, іде він зі своїм «охотним» загоном на службу до польського короля Яна Собєського, який вів тоді боротьбу проти Туреччини. Є відомості, що Палій брав участь у розгромі турецько-татарського війська під Віднем в 1683 р.

Палій багато сил та енергії прикладає для залюднення Правобережжя, відновлення козацьких порядків, стає фактичним володарем не лише Білоцерківщини, крім Білої Церкви, а і всього Правобережжя, „до Дністра та Случі”. Загони Самуся та Палія наводили жах на татар, повертали волю багатьом полоненим, перешкоджали нападам кримчаків на Польщу та Росію.

1699 р. Польща уклала мирний договір з Туреччиною, потреба в правобережних козацьких полках відпала, тим більше, що відновлення козацького устрою означало можливу втрату польською шляхтою своїх володінь в Україні. В тому ж 1699 році польський сейм ухвалив рішення про ліквідацію козацького стану та устрою.

Коронний гетьман С. Яблонський 20 серпня 1699 р. наказав гетьманові Самусеві і полковникам Палієві, Іскрі, Абазинові, Барабашеві  та іншим негайно розпустити козацькі полки і покинути всі королівські, шляхетські і церковні добра. Яблонський погрожував непокірним, що він буде вважати їх за «купи свавільні і неслухняні», які будуть знищені, як вороги, для чого і послано було кілька десятків польських кінних хоругв і піші полки. Польська шляхта рушила на «Паліївщину».

Козацтво на чолі з Самусем, Іскрою, Семашком (пасинок Палія)  та іншими не скорилися наказу, а навпаки, маючи за собою підтримку серед населення, розпочали повстання проти польських магнатів.Палій бере на себе керівництво повстанням.Народний рух охопив Київщину, Поділля, Волинь.

На початку листопада 1702 р.було взято, після семитижневої облоги, Білоцерківську фортецю. Це був кульмінаційний пункт повстання. Шляхта мобілізує свої сили для придушення повстання. Палій у відповідь укріплює Білу Церкву. Проте сили були не рівні. Палій не раз звертається до Петра І та І.Мазепи по допомогу та прийняття московського підданства, але отримує відмову.

В цей час Польща була ареною військових дій між Карлом ХІІ та Августом ІІ Саксонським, які затяглися на довгих 6 років, розділивши польську шляхту на два ворогуючі табори та спустошивши їх землі. Шведська партія в Польщі на чолі з С. Ліщинським, обраним з допомогою шведів польським королем після поразки Августа ІІ набирає сили, а прибічники усунутого від влади короля, не зумівши самостійно придушити козацьке повстання та утримати владу, звертаються за допомогою до московського царя, як союзника, згідно з умовами Вічного миру та договору 1699р.

Петро І, на прохання Августа ІІ, наказав Мазепі перейти на Правобережну Україну і, рухаючись в Галичину, перекрити шлях Карлу ХІІ до Львова та приборкати Палія, а заодно і нищити магнатів – прихильників Станіслава Ліщинського.

Мазепа з 30-тисячним військом у липні 1704 р. перейшов кордон і вступив у Київське воєводство, а у вересні був на території Волині, проте, рухаючись досить повільно, не перешкодив Карлу ХІІ взяти Львів.

Гетьман вирішив скористатися слушним моментом для реалізації своїх планів і поширення влади на Правобережну Україну.

Військові дії Палія перешкоджали встановленню миру на виснажених землях Правобережжя, тому Мазепа, наказує заарештувати Палія у своїй штаб – квартирі в Бердичеві та відсилає полковника до Батурина, а пізніше до Москви.

Мазепа призначає полковником Білоцерківським та Фастівським свого племінника Омельченка, якому міщани білоцерківські, побоюючись усобиці, віддали місто, примусивши козацьку залогу, вірну Палію, залишити фортецю.

Так Мазепа став гетьманом обох сторін Дніпра. Він не тільки не віддав Правобережжя полякам, а і поширив тут козацькі порядки, залишивши власні залоги у великих маєтках правобережної України після свого повернення в Батурин.

Розпочалися переговори між І. Мазепою та Карлом XII, ймовірно, в 1706 р., коли шведський король надовго затримався в Польщі й Саксонії, змінивши попередні плани перенести військові дії в Україну. Отримавши інформацію від своїх таємних агентів про наміри Карла ХІІ іти на Україну, Петро І прибув до Києва (де його зустрічав Мазепа) і наказав розпочати роботи з укріплення старих фортець та будівництва нових на Лівобережжі та в Києві (укріплення мурів Києво – Печерської Лаври, та будівництво нової фортеці Печерської), які згідно умов Вічного миру контролювались Москвою, та створення значних запасів продовольства, фуражу, боєприпасів в Батурині, Новоград – Сіверську, Стародубі, Чернігові, Гадячі, Полтаві на випадок руху шведів у південному напрямку.

Переконавшись, що Карл ХІІ залишається зимувати в Саксонії, Петро І повернувся до Петербурга, Мазепа ж дістав можливість зміцнити українські фортеці та військові бази і водночас контролював ситуацію в Україні.

1707 рік став тріумфальним для Карла ХІІ. Його позиції були як ніколи сильними: після Нарвської перемоги, підкоривши датчан, поляків, саксонців, молодий шведський король став найвпливовішим європейським монархом

(сучасники порівнюють його з Олександром Македонським). Росія продовжувала озброюватись і Карл ХІІ, щоб не допустити зміцнення останньої, приймає рішення перенести військові дії на її територію.

Розуміючи неминучість продовження Північної війни і походу Карла ХІІ на Москву, Мазепа розраховував, що військові дії обминуть українські землі, а перемога шведів стане умовою для створення козацької держави із довічною владою князя (гетьмана). Саме це стало головним змістом українсько – шведської угоди, укладеної на початку 1708 року. З прийняттям остаточного рішення гетьман зволікав до останнього, очікуючи, кому ж із супротивників усміхнеться примхлива фортуна.

Ранньою весною 1708року Карл ХІІ розпочав свій похід на Москву. Вдалими маневрами шведська армія витіснила російські війська з позицій над Віслою і продовжила наступ на схід. На допомогу основним військам короля з Курляндії поспішав корпус шведського генерала Левенгаупта, що мав у своєму обозі 7 000 возів з провіантом та артилерією, яких потребувало виснажене боями військо Карла ХІІ. Але біля населеного пункту Лєсная (Білорусія) корпус генерала Левенгаупта зіткнувся з російськими військами і був розгромлений.

Позбавлений артилерії, боєприпасів, провіанту, далеко від основних стратегічних баз постачання, шведський король опинився в скрутній і неочікуваній ситуації.

Збіг обставин вирішив долю України. Карл ХІІ, щоб дезорієнтувати Петра І, повертає свої війська на південь і планує, обійшовши російську армію північними землями України, іти на Москву через Брянськ та Калугу. Він розраховував поповнити свої запаси в Батурині, Новоград – Сіверському та Полтаві, де знаходилися основні бази гетьманських військ.

16 вересня 1708 року Карл ХІІ переходить до рішучих дій і наказує своїм генералам взяти Стародуб. Проте шведи, не знаючи місцевості, затримались, що дало змогу російським військам зайняти Стародуб першими. В цей час росіяни перехопили польського гінця, який віз Мазепі повідомлення про наступ шведів і прохання вийти їм назустріч з усім військом. Петро І, що перебрав на себе командування військами в Україні, сприймає звістку про зраду як черговий наклеп на гетьмана, проте все більш рішуче вимагає від Мазепи приєднатися із своїми полками до російських військ на Стародубщині.

Пов’язане зображення

Гетьман опинився перед необхідністю зробити вирішальний крок. До активних дій його спонукали і представники старшини, які передбачали небезпечні наслідки появи регулярного російського війська в Україні. Щоб не виступати проти шведів І.Мазепа прикинувся смертельно хворим, і щойно його „політична хвороба” почала викликати підозру, він, щоб виграти час, направив у штаб-квартиру Меньшикова свого племінника Войнаровського, «адже гетьман доживав останніх хвилин від приступу апоплексії». Сам Мазепа чекав швидкої появи Карла ХІІ зі своїм військом на берегах Десни. Зволікання гетьмана перервала поява Войнаровського, який таємно залишив Меньшикова, щоб попередити про близьку небезпеку: Меньшиков вирішив сам прибути в резиденцію Мазепи і, таким чином, позбавити гетьмана самостійно діяти, а, можливо, і заарештувати. Гетьман, залишивши в Батурині 5 тисяч козаків і наказавши боронити столицю до його повернення з військом, сам з генеральною старшиною, 9 полковниками, канцелярією та 4000 козаками виїхав з міста. 4 листопада 1708 року Мазепа з супроводом переправився через Десну, а 8 листопада відбулася його особиста зустріч з Карлом ХІІ. Вже 4 листопада Меньшиков, прибувши під стіни Батурина, дізнається, що Мазепа вийшов назустріч шведам. Перехід Мазепи до шведів приголомшив Петра І і Меньшиков отримує наказ покарати непокірного гетьмана. Батурин, де стояла козацька залога під командуванням полковника Чечеля та єсаула Кенігсека, маючи артилерію, запаси пороху і харчів, міг триматися довгий час якби не зрада полковника Івана Носа, який показав таємний хід у місто. Меньшиков «рЂшилсявзятьБатуринb приступом… Взошолb он на городскій валb со шпагою в рукЂ и предалb острію меча свЂхb тамошнихb жителей,не исключая младенцевb… Кенігсекb умер от bполученыхb ранb; Чечелb взятb вb пленb; … Прекрасный, по польському обучаю украшенный, дворецb Мазепы, тридцять мЂльницb, хлЂбные магазейны были обращены вb пепелb ; все оставленное Мазепой вb Батурине имущество и сорокb пушекb, кромЂ мортирb, достались побЂдителямb».

Пов’язане зображення

Скульптурна композиція «Молитва за Україну»

(в композиції використано фігури 5-ти гетьманів, за часів гетьманування яких, Батурин був столицею, або чия діяльність була пов’язана з Батурином; фігура гетьмана І.Мазепи розташована по центру композиції)
м.Батурин Бахмацького району Чернігівськоїобласті (Україна). Скульптори Б.Мазур та М.Мазур.

Після Батуринського погрому Меньшиков подався до Глухова, де знаходилася ставка царя. А слідом за ним з’явилися полковники стародубський І.Скоропадський, чернігівський П.Полуботок, переяславський С.Тамара та наказний ніжинський Л. Жураковський із завіренням про свою вірність царю. 6 листопада за указом царя гетьманом було обрано І.Скоропадського. В Соборній Троїцькій церкві Глухова за участю Чернігівського архієпископа, Київського митрополита та Переяславського єпископа було проголошено анафему І. Мазепі і здійснено його публічну заочну страту.

9 листопада проголошено Маніфест Петра І «до малоросіян» з обіцянками дарувати прощення і повернути майно всім старшинам і козакам, які залишать Мазепу, та грошової винагороди (2 тисячі рублів) за кожного вбитого шведського генерала чи полковника та « за солдата по п’яти рублей, а за убіеніе каждаго непріятеля по три рубля». Петром І було застосовано тактику «випаленої землі» – знищували цілі села та весь провіант.

16 листопада війська Карла ХІІ та Мазепи переправилися через Десну і підійшли до руїн Батурина. Побачене вразило його. Як пише „чернігівський літопис ” „Ревно плакав по Батурину Мазепа”, спостерігаючи, скільки „крові людської в місті і в передмісті були повні калюжі”. Гетьманська столиця лежала в руїнах і попелі.

Жорстока розправа та щедрі обіцянки царя певною мірою виявилися ефективними. Залишили Мазепу та з’явилися з повинною до царя миргородський полковник Д.Апостол та полковник Г. Галаган.

В цей складний час найбільшим дипломатичним успіхом І.Мазепи було приєднання до нього запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Це була велика подія. Протягом всього гетьманування Мазепи Запоріжжя стояло в опозиції до гетьманського уряду. А тепер у складні для Гетьманщини часи запорожці об’єдналися з гетьманом.

Шведські та козацькі війська зупинилися на позиції: Ромни – Прилуки – Лохвиця – Лубни – Ряшівка.

Московські війська під командуванням князя Голіцина, перейшовши Дніпро в районі Києва, захопили скарби Мазепи, що зберігалися в печерському монастирі. Рушивши на південь, оволоділи Білою Церквою і захопили всі скарби (вартістю 2 000 000 рублів), що зібрав І. Мазепа з метою в майбутньому зробити місто столицею.

Головні події, що відіграли вирішальну роль у житті України, розгорнулися біля міста Полтава, що стояла на перехресті шляхів із Криму, Запоріжжя, Туреччини, Правобережної України, Дону, Москви.

Битва під Полтавою, що відбулася в червні 1709 року обернулася великою катастрофою не тільки для українців, а й всієї Європи.

2

Після Полтавської битви з великими труднощами й небезпеками, під загрозою московської погоні, Карл XII і Мазепа з рештками союзного війська відступили до річки Південний Буг, переправившись через неї 6 липня вони були в Очакові, а 1 серпня прибули до Бендер(територія Османської імперії). З Гетьманом були: Войнаровський, генеральний обозний Ломиковський, генеральний писар Орлик, полковник прилуцький Горленко, а незабаром прибув з Криму генеральний бунчужний Мирович. Там же був і кошовий отаман Гордієнко. Російський уряд домагався їх екстрадиції, але султан не погодився видати Мазепу та інших українських емігрантів навіть за велику винагороду. Проте дні гетьмана Мазепи вже були пораховані. Гетьман був тяжкохворий, коли приїхав до Бендер, і вже не вставав з ліжка . Іван Мазепа упокоївся в Бендерах, уночі з 21 на 22 вересня ст. ст. 1709 р.

Наступного дня тіло Гетьмана проводжали в останню путь.Шведські джерела свідчать, що тіло спочилого Мазепи везло шість білих коней.За гробом гетьмана несли клейноди. Останню данину пам’яті віддав спочилому і король Швеції Карл ХІІ. Тіло Івана Мазепи поклали в парафіяльній церкві містечка Варниці.

«Постать Івана Мазепи займає видне місце в українській історії. Причини тому загальновідомі: під час 21-річного гетьманування його вплив на суспільство, культуру та політичний розвиток Гетьманщини був надзвичайно сильний. І, річ ясна, намір Мазепи відкинути зверхність російського царя, звичайно, числиться одним з вирішальних моментів в історії України»

                                                                                           Орест Субтельний (Торонто, Канада)

Розробка сайтів - Віталій Ткач