Квітень

Християни східного обряду відзначають Благовіщення 7 квітня (за юліанськиим календарем), а західного — 25 березня (григоріанський календар). Слово “Благовіщення” означає добру, радісну звістку.

Благовіщення Пресвятої Богородиці — християнське свято, яке відмічає подію, коли архангел Гавриїл сповістив Діві Марії, що вона народить Сина Божого — Ісуса Христа.

З поширенням  християнства в  Україні Благовіщення стало одним із 12-ти основних церковних свят,  проте  його святкували ще далеко до утвердження  християнства  наші предки –  слов’яни.

За слов’янськими віруваннями, Благовіщення в народі сприймалося як свято весни, як символ земної благодаті — у природі й у житті людей. Це надзвичайно велике свято. У народі кажуть, що навіть птиця гнізда у цей день не в’є. Саме на Благовіщення благословляє Господь землю й усе суще на цій землі. Із Введіння і до Благовіщення земля спить, тому не можна проводити жодних робіт на землі.

У слов’ян у цей день існував обряд поклоніння богині землі та сімейного вогнища Мокоші-Оранті. Молоді жінки й чоловіки орали поле особливо. На свіжозорану скибу клали дари – жертву богині: хліб (пироги), суміш зерна, вино.

З цього дня починалися постійні молодіжні та  дитячі весняні ігри. Як правило, це були хороводи й інші  подібні до них ігри, що збереглись від прадавніх часів як залишки імітаційної магії. Це важливі обряди, які виконувались під керівництвом старшого в роді та мали на меті пробудити життєву енергію рослин, ріст яких імітувався в іграх типу «Кривий танок».

На Благовіщення наші предки святкували пробудження Весни. Вірили, що богиня Весни пробуджує Блискавицю – жіночу пару Перуна і своїм громом благовістить Землю про весняні зародки Життя. У народі побутувало вірування, що на Благовіщення відкривалося небо і в той час можна було випросити собі у Бога славу, багатство і щастя. На Благовіщення навіть пташка гнізда не в’є, бо настільки це велике свято, тому і люди цього дня не повинні працювати. Якщо пташка все ж таки насмілиться вити гніздо, то Бог відніме їй крила і вона не зможе літати, а лише бігатиме по землі.

За легендою, саме зозуля є тою покараною пташкою, за те, що на Благовіщення вила гніздо. Тому й досі зозуля не має свого гнізда, а яйця підкладає у чужі гнізда. Наші предки вірили, що вона стала віщою пташкою і своє покарання несе досі. Її здібності віщування пов’язували з потойбічним світом (адже тільки мерці “все знають”).  Зозуля відмірює людям життя: почувши в лісі навесні перше зозулине кування, люди запитують у неї, скільки років їм залишилося жити:

Птахів, як провісників весни, дуже поважали.

Багато магічних дій  у  цей день присвячується рослинам.  За віруваннями слов’ян, цього дня Бог благословляє землю і все починає рости, з’являються  перші квіти, з якими пов’язані магічні ритуали топтання рясту та заворожування пролісків. Якщо в цей день у полі людина знайде ряст, то його потрібно потоптати.  Це означало, що таким чином вона продовжить собі життя; топче ряст – житиме, не потопче – помре.

А ще вірили , якщо дівчина на Благовіщення знайде квітку первоцвіту – вийде в цьому році заміж. А якщо знайде пролісок, то повинна обережно його зірвати і принести додому. Пролісок дарує щастя всій родині, а дівчині красу. А щоб сила квітки подіяла, дівчата клали її у холодну воду, а потім тією водою вмивалися.

8 квітня  православні християни відмічають день  архангела Гавриїла, або Благовісника.

Українці вірили, що архангел Гавриїл з веління божого володіє блискавками. Тому святкували Благовісника – “щоб Гаврило хати не спалив”.

За стародавнім віруванням, у день Благовісника прокидаються від зимового сну грім і блискавка, а тому після Благовісника кожного дня можна сподіватися почути грім.

Оскільки в народних легендах і Благовісник, і архангел Гавриїл, наділений незвичайною життєдайньою силою. Дослідники,  зокрема,  Олекса Воропай , вважають, що з приходом християнства архангел Гавриїл замінив стародавнього міфічного бога сонця Ярила.

Стародавня київська легенда розповідає, що, коли вдарить перший грім і прокидається земля, ходить Ярило по ночах. Де ступить ногою – ярина виросте, де подивиться у поле – квіти зацвітуть, гляне в ліс – пташки защебечуть, у воду гляне – риба стрепенеться. Як на кого з людей гляне – у того серце коханням спалахне:  торкнеться у сні молодого хлопця – кров закипить, дівчину зачепить – як іскра, спалахне.

Ярило, – це чоловічий образ весни, пара дівчині-весні. Поетична  уява наших предків не допускала самотності навесні, адже у такий веселий час все повинно бути в парі.

Від Благовісника починають сіяти ранні ярі  зернові – овес, ячмінь, ярову пшеницю.

Великдень – найбільше християнське свято. Цей день має ще одну назву – Пасха. Є багато свят, які люблять зустрічати українці. Але одним з головних є весняне свято – Великдень. Це світле і добре свято несе  віру, надію і любов.

Великдень  належить до тих свят, дата  яких змінюється кожного року, визначеної  немає. Зазвичай він відзначається не раніше 4 квітня та не пізніше 8 травня. У перекладі з давньоєврейської мови «Пасха» – «проходження повз, позбавлення». Інші назви цього свята: Світле Воскресіння, Христовий день. За переконанням православних віруючих, Великдень пов’язаний з воскресінням Ісуса Христа, а, отже, символізує перемогу добра над злом і світла над пітьмою.

За біблійними переказами, Ісус Христос воскрес  рано-вранці, i це Воскресіння супроводжувалось великим землетрусом: то ангел небесний відвалив камінь від дверей Гробу  Господнього. На  світанку жінки-мироносиці Марія Магдалина, Марiя, мати Якова та Соломонія прийшли до гробу з ароматами, щоб обмастити тіло Ісуса, але побачили відвалений камінь i порожній гроб, i тоді схвильованим жінкам з’явився ангел i сповістив про Воскресіння Господнє.

Слов’яни відзначали велике свято – Великдень Дажбожий. Цей день співпадав з весняним рівноденням і люди вітали весну, сонце, пробудження природи від довгого зимового сну. Свято символізувало перемогу життя над смертю, подружню любов та злагоду в родині. Вважали, що саме  у цей день Бог через відчинені небесні ворота приносить очищаючий вогонь у душі й серця всіх людей.

За слов’янським повір’ям, Великдень вважався найрадіснішим днем у році, бо саме в цей день воскресає бог життя — Сонце, і тому весь світ возносить хвалу воскресінню, народженню любові, доброти, надії й радості життя.

Останній тиждень перед Великоднем носить декілька назв: Білий, Жильний, Чистий та Вербний, в Галичині – Вербний або Шутковий. Чистим називали цей тиждень в давнину, бо протягом цього тижня очищали вогнем та водою хату, господарство, рід, а пізніше — село; все господарство повинно було очиститись перед Великим днем від усякої нечисті, від лихих сил, від бруду. Хата мусила бути очищена, вимазана-вибілена; всі лавки, столи, начиння — випарене, вимите; білизна — випрана до останньої ганчірки.

Хліви, комори, обори, стайні, кошари, подвір’я, клуня (стодола) — все прибиралось, всюди виміталось, чистилось, упорядковувалось після зими; „чистите лями  й святителями” — вогнем і водою, проганялося усе лихе, недобре…

Усі дні чистого тижня були зайняті, робота розподілена так, щоб до Великодня головні праці в полі та городі до четверга – були закінчені.

Особливе значення має Страсний або Чистий Четвер – день, коли Ісус  разом зі своїми учнями на Таємній Вечер і розділив святкову трапезу. Цей день ще називають Чистий Четвер, і всі православні по можливості намагаються причаститися. Ввечері в церкві читають 12 Євангелій, де розповідається історія Страстей Христових.

До полудня у чистий четвер закінчують усі важкі роботи в хаті й надворі. Господині зранку закінчують білити (мастити) хату зовні, вимащують призьбу жовтою глиною, підводять — червоною, а стіни — білою.

Після полудня господиня вже порядкує в хаті та в сінях. У хаті: закладає рушники за образи, заквітчує васильками, ласкавцями та кудрявцями; розвішує рушники на кілках на стінах, розмальовує комин.

Виготовлена на Чистий четвер страсна свічка захищає оселю від пожеж, тих хто в ній мешкає від хвороб. Цього дня запалюють у церквах свічки, вогонь яких вважається життєдайним Саме ця свічка приносить живий вогонь, що його цього дня запалюють у церквах. Необхідно будь-що, і ні в якому разі не загасивши, донести тепло великоднього вогника до свого будинку. Для цього робили спеціальні ліхтарі з кольорового паперу або фарбованого скла. Червоні, сині, зелені ліхтарі у формі зірки, місяця або церкви були колись гарною оздобою цього вечора. Полум’ям страсної свічки випалювали (вірніше — викопчували сажею) хрест у хаті на сволоці, що був своєрідним оберегом від хворб та лиха.

Чистий четвер – день весняного очищення. Також в цей день всі прибирають та очищаються від бруду. У цей день людина повинна повністю очистити себе і оселю: зробити прибирання у будинку, скупатися до сходу сонця у відкритій водоймі або прийняти контрастний душ.

Згідно великодньої традиції, у цей день потрібно ставити тісто для пасок і фарбувати яйця. Заборонено шуміти, співати, веселитися, гадати і скандалити.

Страсна  п’ятниця – день розп’яття і смерті  Ісуса

Це найсуворіший і найсумніший  день тижня. Люди моляться, відвідують церковні служби і утримуються від їжі. Головним християнським обрядом у страсну п’ятницю є винесення плащаниці. Плащаниця символізує полотно, в яке був загорнутий Ісус Христос після зняття з Хреста. Після Воскресіння на полотні залишився відбиток Його Образу, який утворився, як дослідили учені, шляхом великого випромінювання.

Не можна брати у руки гострі і ріжучі предмети. Заборонено протикати землю залізом, тобто працювати на дачі – до біди. Згідно з повір’ям, білизна, випрана у цей день, покривається кров’ю. У Страсну п’ятницю виконували лише дві роботи: пекли паски та садили розсаду капусти.

Паски випікали трьох різновидів: жовту, яку присвячували сонцю і святили; білу, яку присвячували душам померлих родичів і носили на кладовище на Проводи; чорну паску, яка присвячувалася родині, саме вона й була саме тим житнім щоденним хлібом, який в Україні споживали впродовж віків.

Великодня  субота

У Великодню  суботу фарбують  яйця. Їх ще називають крашанки, писанки, дряпанки, готуються в суботу тому, що яйця, пофарбовані в п’ятницю, швидко псуються, а, бувши зробленими в суботу, вони зберігаються протягом усіх свят. Яйце, як символ життя,  розфарбоване у червоний, жовтий кольори – як символ оновленого життя, здавна вшановували багато народів.

Яйце для людей було символом сонця та народження нового життя, тому і дарували його одне одному саме на Великдень. А орнаменти, якими прикрашали писанки, мали дуже важливе значення й несли в собі зашифрований зміст.

Традиція навесні, у квітні – на початку травня, обдаровувати один одного крашанками й писанками, була відома у слов’ян ще в дохристиянський період. Цей звичай був пов’язаний  з народними уявленнями  про яйце як символ вічного оновлення природи, сонця, весни, відродження, перемоги життя над смертю.

Яйце, в очах стародавніх слов’ян із його властивістю перетворюватися у птаха, було наповнене таємничим змістом. Люди бачили в цьому акті підтвердження своєї віри в чарівну здібність живих істот перевтілюватися. Таємничу силу, яка містилася в яйці, стали наділяти здібностями переходити на все, до чого воно торкається.

Перше фарбоване яйце зберігають. Вірять, що свячене яйце може заспокоїти зубний біль та має інші цілющі властивості.

Воскресіння Христове

У ніч на неділю, після опівночі, дзвін сповіщає про Воскресіння Христове і початок великодньої служби. Богослужіння проводяться особливо урочисто й тривають вони до ранку.

Кульмінацією служби стає обряд  освячення пасок, яєць, вина та ін. Частину принесених страв залишають у церкві для знедолених.

Великдень – одне з головних весняних свят. Люди з особливою пошаною ставилися до нього, оскільки вважали, що Дух світла благословляє Землю і все живе на ній, а відтак, є великим гріхом братися за будь-яку роботу. На Благовіщення-Великдень, сонце, виходячи з-за гір, грає. Від Введіння до Благовіщення не можна порати землі, бо земля відпочиває і набирається сили, а від Благовіщення можна працювати коло неї, бо в цей день Бог благословляє землю і всяке дихання.

Люди йшли на нічну Богослужбу. Біля Храму розводився вогонь, який підтримувався до сходу сонця. Хто залишився вдома, намагається провести ніч без сну і підтримує вогнище в печіабозапалює до ранку свічку. Зранку в святковомуодязі люди йшли до Храму. Вдома, по можливості, ніхто не залишався.

Центральним атрибутом великоднього кошика є хлібина, яку ми сьогодні називаємо паска, а наші предки словяни бабою або куличем (калачем), був «жертовним посвяченням» родючості і плодовитості. Його випікали за принципом аналогії: чим вищий коровай, тим кращий урожай, тим більше приплоду матиме худоба.

У святковому кошику, крім паски і яєць, обов’язково мають бути м’ясо, сало, хрін та сіль, якій здавна приписують магічне значення. Наші предки освячували навіть ніж, яким розрізали свячену паску.

У давнину Паску завжди святили ще до сходу сонця, то й господар зі свяченим повертався ще до світу. З свяченим він обходив спочатку своє господарство: заходив до худоби — корів, коней, овець; потім заходив у клуню та до бджіл.

Наступним  було «Розговіння».

Урочисто всі сідають за стіл ще досвіту, здебільшого по старшині. Коли є малі діти — й їх будять, а навіть немовлят на руках тримають, щоб разом сидіти за свяченим, разом розговлятися. Першою стравою, яку куштують усі, є свячене яйце, потім – черга  паски та інші страви, які освячувалися. Найулюбленіша великодня забава – битва яєць.

Святкування тривають тиждень: ходили один до одного, христосувалися та обмінювалися писанками, хрещеники ходили в гості до хресних батьків, онуки — до бабусь, несучи їм гостинця — пироги та крашанки. Такий самий гостинець («волочільне») їм давали із собою.

Вербна неділя — велике християнське свято у неділю Вербного тижня, перед Великоднем. Народні назви – Вербна неділя (Квітна, Шуткова, Баськова, Пальмова неділя, Неділя вайї). Великий Тиждень, який східна традиція ще називає Страсним, розпочинається Вербною неділею.

Це одне з важливих свят  у християнському календарі. Його виникненню послужили біблійні оповіді про Ісуса, котрий в’їжджав до Єрусалима на ослі, люди встеляли йому шлях пальмовим гіллям, тим самим вітаючи Спасителя.

Однак на слов’янських землях, де пальми не ростуть, а весна настає з цвітіння верб,  їхні гілки прийнялося святити, назва свята змінилася: білоруське Вербніца, болгарське Цветніца, сербське Цвети, словацьке Квітна неділя (в деяких місцевостях України Вербну називають саме так).

Звичай святити вербу дуже старий, бо вже в «Ізборнику» (1073 рік) згадується «Праздьникъ вѣрбъны». Згадує про вербу і Данило Паломник (1095—1108), що відвідав Єрусалим і там бачив «древіе много по брегу Іорданову превысоко, яко вербіе єсть й подобно». То були пальми, що нагадали нашому землякові рідне чернігівське «вербіє».

Верба символізує відродження природи. Саме у цей час  розпускається верба, радуючи око своїми пухнастими сережками.

Гілочки верби святять і носять до церкви, бо освячені в церкві вважаються наділеними великою духовною силою. Тому хвора людина може використовувати її для лікування.

Вербі здавна приписували магічні властивості — захист від злих духів і всіляких бід; нею лікували головний біль, пропасницю, ревматизм, шлункові захворювання тощо. Сенс поклоніння вербі полягає в тому, що здорове квітуче дерево повинно ніби передати здоров’я, силу та красу людині або тварині. Звичай цей існував у різних народів світу. Виконувався він, як правило, весною, коли дерева наливаються соками, розквітають і, самі набираючись життєвої сили, за повір’ям, могли передати її іншим.

Українці були переконані: освячена верба має надприродні властивості й навіть здатна приборкувати пожежі, бурі, шквальні вітри, зупиняти град.

Галузки ставили на покуті,  щоб разом з іконами охороняли  хату від нечистої сили. А коли хтось хворів, сухі бруньки вмить перетворювались на цілющу аптечку. Верба допомагала при болях у спині, збивала високу температуру. Коли боліла голова, гілочку клали під капелюх і хустину.

А ще  слов’яни у цей день робили з гілочок верби родинний оберіг. Для нього  брали стільки гілочок верби, скільки членів у родині. На ранковій зорі треба зв’язати ці гілочки в пучок. Потім заплести косу з вербних гілочок, при цьому уявляли, що всі члени родини взялися за руки і утворили коло. Вінок  зберігався в родині до наступного року.

З глибини століть до нас дійшла красива слов’янська легенда. Про те, що колись верба була жінкою. У неї було багато дітей, і вона стала сперечатися з самою Матір’ю-Землею про те, що вона  плодовитіша за  неї. А Мати-Земля у відповідь розсердилася і перетворила жінку на  вербу. Тому в деяких областях  вважається корисним безплідним жінкам у дні свята з’їсти освячені вербні бруньки.

Великдень — це також час поминання покійних. Рідні приходять на могили померлих, згадують їх молитвою та добрими словами, а також просять у них прощення. Часто залишають на могилках трохи свяченого. Як не дивно, уважалося щастям  умерти у великодній тиждень, тому що всі душі в ці дні потрапляють у рай і цих людей не можна оплакувати, а ховати треба з радістю,  думаючи про те, що душа потрапила в рай: «цим днем Бог водить всіх мерців у рай». Протягом трьох днів ворота раю відкриті (відкриті і царські врата в іконостасі), і душа відразу полетить на небо, до раю. У труну померлому кладуть червоні крашанки: померлих на Великдень зустрічає сам Христос, христосується з їхніми душами.

Наступна після Великодня неділя, а відтак і увесь тиждень називався Провідним  або Радуницею. Значення слова «Радуниця» (Радониця) пов’язане з радістю весняного пробудження природи та позачасовим єднанням Роду (покоління живих вшановує померлих). Наші Предки-землероби вірили, що покійні родичі, поховані в землі, пов’язані з її багатством і репродуктивною силою, отже, можуть впливати на майбутній урожай.

Це своєрідне виряджання духів. Вважається, що від четверга до Провідної неділі покійники провідують своїх близьких і далеких родичів. Особливо активізуються духи-душі відсутінків і до третіх півнів. Удосвіта на Великдень вони разом з членами родин розговляються, а через тиждень їх потрібно вирядити – до вирію та на охорону нив і врожаю.

Напередодні  Проводів, у Провідну неділю, жінки несли до храму кошики (хлібини, шмат сала, ковбаси, яйця) й відправляли поминки. Потім з цим їством, що символізує колово, тобто жертву предкам,  відвідували могилки. В основному могили відвідували в понеділок – Проводи (іноді йдуть у неділю після Богослужіння). При цьому гробки приводять у порядок. Якщо страву не святили в храмі, то годиться  це зробити на гробках, біля каплиці. Кошики ставили в ряд, біля них запалювали свічки, і жрець( волхв) правив велику Богослужбу по предках. Після чого їжу несли покійникам і розкладали на могилках. Споживаючи їжу, поминали померлих пращурів.

У слов’ян поминання померлих припадало на Навський (або Наський) тиждень . Саме слово «Навський» походить від старослов`янського слова “навь”, або “нав`є”, себто – мрець. Іншими словами, це Пасха померлих. В деяких місцевостях України таке поминання відоме також під назвою Рахманський великдень. Корені цієї традиції сягають сивої давнини. Ще з дохристиянськихчасів відомо про обряд поховання у слов`ян, відомий як “тризна”. Згідно з дослідженням митрополита Іларіона (в миру – профессора Івана Огієнка), найдавнішу згадку про тризну у слов`ян подає візантійський письменник VII ст. Феофілакт. В Іпатієвомулітописі змальована тризна по князю Ігорю у 945 році. Тризна – це поминки, на яких пили і їли, а на деяких могилах справляли ігрища та військові змагання, вірячи, що душі  померлих, спостерігаючи за цими дійствами, тішаться з них.

З приходом на слов`янські  землі християнства, православна церква розпочала боротьбу з язичницькими обрядами, в тому числі й з тризнами. Однак , ця боротьба не увінчалася повним викоріненням слов’янських обрядів, хоча вони з часом й змінилися, набули інших форм та наповнилися новим  змістом.

Навський великдень святкується як народна традиція у четвер на Світлому тижні (часом це роблять в четвер на Страсному тижні, а в місцевостях, де він має назву Рахманський, – нерідко його взагалі справляють  окремо.

Проводи в Україні справляються урочисто. Люди всією сім`єю виїжджають на цвинтарі, ідуть на кладовища, щоб у ці радісні Великодні дні разом пом`янути своїх  спочилих рідних та близьких. На могилки запрошуються священики, які освячують їх і служать короткі молебні-панахиди. Рідні та близькі покійних приносять  паски, крашанки, святкові страви, і кожна сім`я біля могилки свого рідного, “на гробках”, поминає його за трапезою добрим словом, згадуючи епізоди з життя покійного. Існує також звичай залишати на могилах крашанки, щоб покійник з усіма  розділив радість свята. Згодом цікрашанки можуть забирати діти та старці, промовивши молитву за померлого.