Лютий

Ніщо так не об’єднує людей з різних куточків нашої  планети, як свята.  Серед таких свят – Масляна (Колодій, Масляна, Масниця, Сиропусний тиждень). Воно проходить  по-різному у кожній країні. В Україні це свято має свої особливості, своїм корінням сягаючи у дохристиянські часи.

Свято Масляної здавна пов’язувалося у слов’ян із весняним пробудженням природи.

Колодій — є одним із свят праслов’янського світу, яке бере свій початок ще за Трипільської доби. В наших пращурів образ Колодія асоціювався з маленьким Сонцем-Божичем, який помітно підріс і набрався сили, щоб розкручувати Сонячне Коло, тобто, став Коло-Дієм.

З кожним новим днем Сонце піднімається все вище і вище на своєму небесному шляху. Воно відганяє зимові холоди, а його сила, тепло та енергія проникає і передається природі й людям. Отже — «Коло діє», життя триває,  поетапно оновлюється.

Масляна  входить до Християнського календаря. Але за своїм змістом вона зберегла свою самобутність (на відміну від інших слов’янських обрядових свят) і, порівняно з іншими язичницькими святами, практично не зазнала християнських впливів і залишилася часом веселого дозвілля з елементами давніх ритуалів.

Під час свята здійснюються обряди, пов’язані із закінченням зими і настанням весни. Воно має на меті загальне примирення, досягнення злагоди та всепрощення. За традицією, в цей час влаштовуються народні гуляння. Протягом семи днів (з кінця лютого до початку березня), до Великодня, відбуваються урочистості. Це – веселі проводи зими, осяяні радісним очікуванням близького тепла, весняного оновлення природи. Навіть млинці, неодмінний атрибут масниці, мали ритуальне значення: круглі, рум’яні, гарячі, вони являли собою символ сонця, яке все яскравіше розгоралося, подовжуючи дні.

В цей тиждень гуляли весілля. А ще  цей тиждень вважався жіночим ( Бабським).  Протягом усього тижня чоловіки «слухалися» жінок і поблажливо ставилися до їх гулянь. Узагалі це свято вважалася жіночим святом, хоча участь у ньому могли брати і чоловіки.

Свято було продовженням родинних традицій, які дуже шанувалися  в Україні. Звична Масляна поєднується зі старовинним обрядом – Колодієм (саме свято Масляна більше поширена в Росії), суть якого полягає у тому, щоб змусити молодих людей задуматися над  продовженням свого роду. У давнину в цей тиждень старші жінки жартома «карали» тих молодих парубків, які протягом року не одружилися. На них чекала «жіноча кара» — Колодій. Свято Колодія характерне лише для України, воно не має аналогів у інших народів, вельми цікаве і неповторне.

У давніші часи цей обряд тривав протягом тижня. Кожен день мав свої іменні назви.

За свідченням фольклориста П. Чубинського, в понеділок «колодка народилася», у вівторок «хрестилася», в середу — «похрестини», в четвер — «помирала», в п’ятницю її «хоронили», а в суботу — «оплакували». Відтак, зауважує вчений, у неділю, останній день перед Масляною, молодь «волочить колодку».

Жінки заходили у домівки і прив’язували неодруженим дівчатам та хлопцям невелику паличку до ноги, як символічну кару за те, що не взяли шлюб. Парубкам, котрі не одружилися, привязували до руки чи до пояса колодку – загорнуте у полотно справжнє полінце, – у такий спосіб намагалися карати затятих одинаків. Пам’ятаючи про такий звичай, парубки заздалегідь готували «відкупного» грішми, подарунком або оковитою (виставляли могорича) – лише так можна було відкупитися.

На відміну від парубочої колодки, дівочу колодку оздоблювали паперовими квітами, барвистими стрічками та прив’язували дівчині, що забарилась із заміжжям, до лівої руки. Дівчата теж могли відкупитися стрічками, намистом, хустиною чи танцями і піснями.

Таким був звичай наших предків: усе живе повинно бути в парі. Тих, хто не знаходив собі дівчини, вважали причиною порушення гармонії, ладу в природі.

В окремих місцевостях прив’язували колодку й батькам (до ноги) у покарання за те, що своєчасно не одружили своїх дітей.

Вибраний термін покарань — Масниці, Колодія — також не випадковий, оскільки селяни вважали, що найкраща пора народження дітей — зима: в цей період одужували породіллі, трохи підростали діти, щоб, як розпочнуться польові роботи, можна було брати в них участь. Тому укладений шлюб у цей період давав змогу народжувати дітей у грудні-січні. З цього приводу побутувало відоме прислів’я: «Птиці обертаються до гнізда, а чоловік до жінки».

Цього дня парубки вибирали собі наречених.

Звичаєве право українців засуджувало тих, хто ухилявся від подружнього життя, а відтак, від продовження роду. А Колодій нагадував:

«Не жинився єси, то колодку носи!»

За народним повір’ям, Колодій — як Бог і опікун шлюбу, щедро обдаровував здоров’ям, злагодою, достатком тих, хто створював родини, дарував подружжю діточок.

Загалом такі обрядодії носили повчальний характер, адже зосереджувались на тих, хто не одружився або не мав дітей. Бо скріпленню нової родини та вихованню дітей  приділялалась особлива увага — це був непорушний суспільний закон, своєрідний культ подружнього життя.

І хоч дійство Колодія носило обрядовий, з жартівливим відтінком, характер, усе ж за ним стояла глибока моральна ознака.

За цією жартівливою грою приховане цілком серйозне прагнення сільської общини до регулювання своєї демографічної рівноваги. Холостяків осуджували ще й тому, що, за давніми народними уявленнями, вони негативно впливали на природу, перешкоджали родючості землі.

Дуже важливим етапом святкування Масляної було відвідування матері дружини (тещі), зазвичай це відбувалося у п’ятницю. Саме від Масляної бере свій початок вислів «до тещі на млинці». Якщо молодята побралися недавно, то теща запрошувала «на млинці» зятя, а також інших родичів. До речі, якщо теща добра, то її запрошували в гості на другий день різдвяних свят, а якщо зла, то на третій. Гостювати приїжджала не тільки теща, але й інші родичі. Тещу слід пригощати добре, щоб «горло не всихало». Отримавши запрошення, теща заздалегідь повинна була прислати або принести в оселю молодят усе необхідне для приготування млинців: сковороду, посуд для замішування тіста, ложки, черпаки тощо. А тесть мусив цього ж вечора прислати в дім молодих борошно, масло, олію та все інше, що необхідно для млинців.

Нехтування цим важливим і дуже приємним для родичів звичаєм могло за старих часів обернутися образою тещі, зневагою від родичів та осудом усієї громади. Це було не просто застілля, а своєрідна передача досвіду — молоді запрошували старших не стільки на святкове частування,  а щоб навчали, як жити слід.

Традиції

Останній день Масляної — Прощена неділя. В цей день потрібно було обійти всіх родичів і знайомих, і попросити у них вибачення за умисні або ненавмисні образи.

У цей день ходили і на цвинтар, щоб пом’янути близьких і залишити на могилах млинці. А ввечері родина знову збиралася за великим столом. Головна страва, як не дивно, вже не млинці, а вареники з сиром і сметаною.

Перший млинець — свого роду символ сонця, призначався для поминання померлих. Іноді цей млинець віддають жебракам, щоб і вони поминали померлих близьких людей. Його традиційно віддавали убогим або залишали на підвіконні.

У неділю  традиційно провідували родичів, сусідів чи друзів, а також запрошували їх у гості. У цей день за столом можна було споживати м’ясо, останній раз перед Великим постом. Цю неділю називали м’ясною.

Стрітення посідає важливе місце серед християнських та слов’янських свят. Свято Стрітення є одним з 12-ти найбільших (окрім свята над святами – Великодня) свят у православній та слов’янській обрядовості. В цей день згадують знакову для віруючих грецької церкви подію, коли на 40-й день після народження Христа, його батьки –Марія та Йосип зі своїм новонародженим сином вперше відвідали Єрусалимський храм.

За тогочасними звичаями на 40-ий день після народження хлопчика, а на 80-ий — після народження дівчинки батьки повинні були принести до храму дитину та здійснити жертвоприношення на знак вшанування божественної сили.

Цього дня на порозі храму відбулася передбачена Богом зустріч маленького Ісуса і його Матері з праведникими Симеоном та Анною.

За віруваннями давніх словян, саме цього дня літо зустрічається з зимою. За їх уявленнями ця подія відбувається двічі на рік: на Стрітення – 15 лютого – та в день святої Анни – 22 грудня. Наші предки уявляли зиму в образі старої баби, а літо – молодою дівчиною.

Це свято особливо шанувалося в Україні. Люди в цей день  намагалися не працювали, і ретельно придивлялись до погоди, бо «лютий до березня в гості приїжджає», щоб «на Стрітення зимі з весною зустрітися». Українці спостерігали  за «змаганнями Зими та Літа». А тому вважали: хто з них в цей день переможе, такою й буде погода на початку березня.

Водночас у церквах освячували свічки та воду.

Посвяченим на Стрітення свічкам надавалися особливі оберегові функці.  Після освячення свічки обов’язково запалювали і ставили перед образами. Зберігали як захисні обереги під час грози, щоб оберігати людей і худобу від грому. Ці ж свічки потім вкладали в руки помираючому при читанні останньої молитви.

Ідучи до церкви,  віряни брали з собою посудину, наповнювали її свяченою водою і зберігали протягом року. Цій воді приписувалась магічна сила. За народним уявленням, це – цілюща вода. Нею  натирали хворі місця, давали пити од «пристріту» або «дання» — хвороб, викликаних «поганим оком».

Двадцять четвертого лютого –за християнським календарем – День святого Власа, а за слов’янським – день Велеса. (День Власа, Влас, Улас).

Християнська церква вшановує пам’ять єпископа Севастійського Власа, який жив у IV столітті. Це були тяжкі роки для послідовників християнського вчення. Вони зазнавали переслідування з боку офіційної римської влади. Влас вирізнявся серед інших християн своїм благочестям. Особливо він любив доглядати тварин і вони віддячували йому любов’ю. Крім тварин,  Влас допомагав  бідним та нужденним людям.

У давніх слов’ян у цей день шанували покровителя тваринного світу Весела. У капищах, присвячених цьому богу, приносили жертви.

У цей день з особливою шаною поводилися з таринами. Молилися за їх здоров’я, спостерігали за їх поведінкою.

Саме цього дня давні українці розпочинали шанувальні обряди птахів. Першим  шанували Лелеку. Він уважався обереговим символом українців. Уважалося, що від цього дня птахи починають свій політ з вирію. Птахи у слов’ян вважаються священними, бо вони двічі народжуються: «перший раз з яйця, а другий раз – з пташеняти».