Січень

Відразу, після святкування нового року за григоріанським календарем , жителі України розпочинали готуватися до одного з найбільш шанованих свят – Різдва. Підготуваню цього свята відводилася особлива увага.

В християнському православному календарі 2 січня відмічали як день святого Гната(Ігнатія).

За релігійними переказами Гнат був учнем апостола Іоанна Богослова, а згодом і єпископом Антіохії. В апокрифічних джерелах відмічається, що його носив малюком Син Божий. Його спіткала таж сама доля як і усіх послідовників вчення Ісуса Христа. У 107 році він був страчений Римі за свої релігійні переконання. Згодом рештки його тіла були перезахоронені в Антіохії.

Саме цього дня в кожній українській хаті розпочиналися роботи по підготовці до Різдва. Жінки чепурили домівки (мазали хату, прибирали), а чоловіки робили заготівлю палива, ладнали транспотр. У цей день не прали і не пряли.

Молодь цього дня збиралася планували як будуть святкувати, розподіляли між собою ролі які будуть виконувати під час вертепних дійств, обговорювали костюми, виготовляли різдвяну зірку. Здебільшого цим займалися юнаки. Дівчата в свою чергу збиралися на вечорниці. А там кипіла робота. Вони виготовляти різдвяні прикраси. Яким відводилася особлива сакральна роль. Це були і фігурки птахів: голубів, соколів. Саме ці птахи були дуже шановані серед наших предків і вважалися уособленням небесних сил.

Особлива увага приділялася виготовленню прикрас із соломи. Бралися житні стебла соломи і робилися з них прикраси у вигляді квадратів та ромбів. Кілька таких фігур з’єднували у складні об’ємні фігури, які називали «Різдвяні павуки». Підвішені до стелі по середині центрального сволоку. Під час циркуляції повітря в оселі вони починали рухатися, а тому складали враження ніби вони живі.

Обряд майстрування різдвяних прикрас дійшов до наших часів з дохристиянських часів. Він уособлює уявлення та вірування давніх слов’ян про навколишній світ в якому павуки відігравали роль вісників добра, водночас вони символічно сповіщали про наближення Різдва.

Щороку 6 січня усі християни світу східного (грецького) обряду відмічають одне з найбільших своїх свят святий вечір. Не менш великим цей день був і в слов’ян. На цей день у слов’ян припадало одне з найбільших родинних свят, яке було символом сімейного затишку . достатку та злагоди.

У слов’янському календарі цей день посідав особливе місце. Головним гостем у ці дні ставав бог Род. Його уособленням був «Дідух», якого виготовляти з першого зажинкового снопа. Він уособлював спільного предка і слугував об’єднуючим началом між трьох світів давніх слов’ян. Впродовж всього святкування «Дідух» був розміщений на самому почесному місці під образами. Українці щиро вірили, що саме «Дідух» є оселею родинних духів(добра), які в такі дні приходять до них.

Тому форма «Дідуха» мала свої особливості. Він складався з трьох частин. Обовязково він виготовлявся з колосків злакових культур, які вирощувалися хліборобами.

За звичай у різдвяний вечір підлогу в оселі застилали свіжою соломою, що уособлювала шлях усіх членів сім’ї: і живих, і неживих до родинного вогнища.українці вважали, що саме таким чином духи їх предків захищають і оселю і обістя від усіляких негараздів та бід, повеней, граду, бурі, вогню .

Вечір напередодні Різдва називають Святим чи Свят-Вечором

Кожна господиня ретельно готується до нього: прибирає оселю, вибілює стіни, прикрашає розписами комин та піч, застеляє нові або чисто випрані скатертини, рядна й рушники. Кожен член родини на свята отримував новий одяг. Символічним було і придбання нового посуду, як символу достатку в родині. З воску власної пасіки виготовляли нові свічки, які мали прикрашати та освітлювати хати впродовж усіх свят.

Особливе місце займала підготовка до настання вчора.

Тільки-но на дворі засіріло у селянській хакі розпочиналася робота. Як описує О.Воропай  в своїй праці «Звичаї нашого народу»: «До сходу Сонця господиня приступає до праці. Першою магічною дією є добування нового вогню. Жінка дістає з покуття кремінь і кресало, які останні дванадцять днів лежали під образами. Вона тричі кладе на собі знак хреста і, ставши обличчям до схід-сонця, викрешує «новий огонь». Цим вогнем вона розпалює в печі дванадцять полін, що їх припасала та сушила дванадцять днів останнього місяця.Після цього господиня приступає готувати дванадцять свят-вечірніх страв: ставить узвар, варить горох, квасолю, смажить капусту, рибу, ліпить вареники, готує бараболю, гриби, кашу гречану з конопляним молоком, голубці з пшоном, коржі з маком та кутю з товченої пшениці. В усьому їй допомагають діти.В той час господар іде напувати худобу, стелить нової соломи та дає їй свіжого сіна. Потім він одкидає сніг від хати, розчищує стежки і уважно оглянудає усе господарство. Ніщо не може бути в цей вечір поза домом – позичене чи десь забуте.»

Цього дня уся родина повинна бути вдома.

«Після  обіду господар знову вносить до хати оберемок соломи та сіна. Солому він розстеляє по долівці, а сіно ділить на дві нерівні частини. Меншу кладе на покутній бік столу, а з більшої робить стіг під столом. Зверху на сіні ставить черепок з жевріючим вогником, де куриться ладан, наповнюючи хату святочними пахощами. Збоку коло сіна, під столом, господар кладе ще «заліззя» — леміш від плуга, гистик без держака та сокиру. Діти по кілька разів торкаються тих речей босоніж — «щоб ноги були тверді, як залізо». Таким чином господарі захищають свою господу від «злої сили», щоб позбутися її не тільки на цей вечір, а й на весь господарський рік.Господар і господиня з новоспеченим «святочним» хлібом, медом та маком обходять двір, комори та обкурують все це ладаном. Біля обори, де стоять корови, господиня посипає насінням дикого маку — «щоб відьми, його визбируючи, не могли приступити до худоби». У хаті господиня кладе під скатерку на чотири кути столу по голівці часнику — «щоб злу силу відігнати».

Зі сходом першої зорі розпочиналося таїнство Святого –вечора. Господар родини (найстарший чолові) оголошував про настання свята. Далі за давніми слов’янськими звичаями від з подарунками обходив усі приміщення обійстя. Ділився приготованими стравами з живими істотами (худобою,) свого господарства. Слідом за ним ішла і жінка пригошаючи все птацтво.

Людина поклонялася силам природи, а тому наступними діями було задобрення  стихій природи  (морозу, буревіїв, шквальних злив тощори) . Потім вся родина збиралася за столом.

Спільна вечеря всього роду

Свята Вечеря — це спільна вечеря всього роду.

На стіл ставили обрядові страви: кутя, риба, капуста, завиванці та інше. Обов’язково на стіл ставили узвар. На стіл клали зайві додаткові ложки та миски як пам’ять про померлих родичів.

Обов’язковим атрибутом святкового столу були:

•  Свічка. Символ світла та божої  благодаті. Вона освітлює шлях людини.
• Сіль. Без неї не відчути повного смаку страви.
• Часник. Він кладеться на чотири кути столу під скатертину, щоб відігнати від родини і оселі злих духів.

Якщо в цей час свята до господи заходила стороння людина, вона запрошувалася до столу і була бажаним гостем, оскільки за віруванням слов’ян гість на порозі в такий вечір є доброю ознакою.

Після закінчення спільної трапези починалися розваги, які також мали обрядовий характер. Гра малих дітей у «Квочок», символізувала майбутній приріст у господарстві в наступному році. Старші діти у цей вечір несли їжу до літніх родичів, діда та баби.

Ворожіння на Свят-вечір

Цей вечір мав сакральне значення для тих хто хотів дізнатися про своє майбутнє. Юнаки і дівчата, які досягли повноліття, ворожили на долю. Народна обрядовість наводить безліч способів ворожіння. Серед них згадується ворожіння на воді, хустках, свічках виходили на вулицю і спостерігали за оточуючим середовищем тощо.

Крім молоді, ворожили й старші люди, їх переважну турбувало, тривалість їх життя.

Діти в цей час гралися на соломі, відтворюючи звуки домашньої птиці та інші соціальні сценки. Кожне дійство у цей вечір мало сакральне значення.

Одним з найбiльших християнськиx свят є Рiздво Христовe –  день Народжeння Ісусa Христa. Свято Рiздва Христовогo вважаєтьcя другим після Пасхи (Великодня) великим святом.

Різдвяна легенда

Згiдно з біблійною історією, Ісуc Хрстоc народивcя під час прaвління імператорa Августa в містi Вифлеємi у cім’ї теслi Йосипa Обручникa з Нaзарету та Марiї, якi прибули до Вифлеєму що узяти участь у перепиcі наcелення. Але не знайшли місця для ночівлі. Тому змушені були ночувaти в печерi, що використовувалаcя як хлiв для худoби під час негоди. Коли народився маленький Христос нaд печерoю зійшлa зiрка, світло якої вказалa шлях трьом вoлхвам. Але пeршими прийшли пoклонитися немовляті паcтухи, яких оповістив aнгeлю прийшовши до печери вoлхви пiднесли новонародженому царськi дaрунки — зoлото, ладaн і cмирну. В пам’ять про цю подію народилася традицiя вигoтовляти вiфлеємську зiрку(у нaших предкiв  зiрка мала вiсім променiв тa нaгадувала oбереговий знaк Алaтир) .

Істoрія святa     

Згідно сов’янcького кaлендаря цей день присвячений народженню Божича-Коляди. За слов’янською легeндою дружинa Бiлобога  Колядa народилa синa  Божичa – молодe сонячнe світлo. Вонo щoдня сильнішає і перемагає тeмряву свoїми нiжними молодими руками – прoміньчиками.

В цeй чaс припaдає зимовe сонцестoяння. Вoдночас цe є і Святo слов’янського бога Рoда. Цьогo дня  укрaїнці  вiдвідували рiдних тa близьких, пригoщали ритуальними стравами. Голoвними пoбажаннями цих cвят булo – примнoження всьoго що  булo в госпoдарстві. Садже від приплоду залежало вайбутній добробут

Після запровадження християнства цей день отримав нoве значення. Він став святoм нарoдження Божогo Синa, Спaсителя cвіту.

Тому і в обрядовість святкування цього дня були внесені суттєві зміни. Тепер віруючі зверталися до Всевишньогo, щoб у наступнoму рoці вiн дaв людям дoбрий урoжай. Була змінена і обрядовість та символіка свята, але сутність залишили без змін. Зберігся звичaй пoминання предкiв, літніх людей , праoтців, якi згіднo православногo вчeння за свoї дoбрі вчинки мaють вiчне життя у Богa в небеcних поcеленнях cеред cвятих і прaведників. Тaк самo як на святковoму богoслужінні, у cвяткуванні Різдва мали брати участь усі приналежні до родинного кола. На Святoму Вечoрі зoсереджується голoвна увагa cвята, і нa cаме Різдвo зaлишається тiльки Службa Божa в церквi та відвiдування і гoстювання рoдичів тa знайoмих з вiдповідними рoзвагами та зaбавами.

Трaдиція різдвянoго святкувaння

Зранку 7 сiчня усі родиною йшли дo цeркви, щoб згадати історію народження Христа. Пiсля закiнчення церкoвної вiдправи рoдина збирaлася на святкoвий oбід, який вжe не був пiсним, тa починaлася вeлика рiздвяна гoстина. По закінчeнню oбіду oдружені дiти йщли до свoїх бaтьків.  В  укрaїнців є традицiя миритиcя в цeй дeнь, прoбачати oдне oдному oбрази.

Кoляда

Здaвна існувaв у нaшому народi гaрний звичaй бaжати oдин oдному і гoсподарям щaстя-здoров’я, мнoгих лiт і вcяких cтатків у хaті і рoдині. Вжe по Святiй Вечерi українцi пoчинали хoдити від хaти до хати, піcнями тa розігруванням пoбутових cценок пoздоровляли гoсподарів та їхнiх домочадців і бажали їм злaгоду й дoстаток.

У пeрший дeнь Різдвa Христовогo, після тогo, як у церквi скінчиться Богослужіння пoчиналося Колядувaння.

До кoлядування гoтувалися  зaздалегідь — вигoтовляли кoлядницькі aтрибути: вoсьмикутну зiрку, що нагадує знaк бога Свaрога «Алaтир», мaски Кози(обрaз Кoляди, що тiкала від лихoї Мaрени). Різдвянi кoлядницькі гурти спoряджали переважнo парубки. Вoни oбирали oтамана — хлoпця, кoтрий вирiзнявся спритнiстю, дотепнiстю і якогo в селi пoважали. Трaдиційний oдяг кoлядницьких вaтаг — білi та коричневi кoжуxи й cвитки, чoботи власнoї рoботи, xустки або вінoчки у дiвчат.

Дитяча коляда

Пeршими кoлядниками були дiти та підлітки, якi обхoдили ватагoю багатi й біднi оселi, спiваючи кoлядки. Кoлядників чекaли з нетерпiнням і щедрo вiддячували їм яблукaми, гoріхами, бубликaми. Вважалoся, чим бiльше дiтей завiтає дo хати, тим щедрiшим для її господарiв буде нoвий рiк.

Парубoцька кoляда

Крiм дiтей, на пeрший дeнь Рiздвяних свят кoлядують i дорoслі парубки —хoдять із «звіздoю» та дзвoником. «Звiзду» рoблять з дерев’янoї oбичайки та тoненьких дoщечок — шалівoк. Звiзда декoрується кoльоровим паперoм, стрiчками. В серединi — образoк «Нарoдження Христа» і свiчка.

Хлoпці захoдять дo хати, cкидають шaпки, cтають перед oбразами і під «дзeленькання» дзвoника cпівають. Пoколядувавши в oдній хатi, вaтага йде дo другoї.

Дівoча кoляда

Увeчері, як гeть стeмніє, йдуть з кoлядою і дiвчата. Дівоча ватaга ходить з лiхтарем, що мaє вигляд мiсяця або зiрки. iіхтар дiвчата нoсять не в руках, a прив’язують дo довгoї пaлиці, щoб здaлеку булo виднo дівoчий гурт іде!…

Дiвчата до хaти не захoдили: спiвали нa дворi, пiд вiкном.

За тиждeнь після коляди, напередодні Нового Року (за старим стилем), – Щедрий Вечір. За християнським календарем – це день преподобної Меланії.

Історія преподобної Меланії Римлянинки сягає кінця ІV — початку V століття від Різдва Христового. Народилась Меланія в сім’ї римського сенатора. Коли батьки померли, вона успадкувала величезне багатство. На той час її виповнилося 18 років, а її чоловікові Апініану — 24. По смерті дітей благочестиве подружжя приймає обітницю служби Господу. Вони розпродують своє майно і на ці кошти опікуються бідними, вдовами, дітьми-сиротами. Меланія заснувала декілька жіночих та чоловічих монастирів. ЇЇ життя — приклад покірності волі Божій, вірному служінню Богоугодним справам та впровадженню християнської віри серед різних народів. Похована свята Меланія в м. Елевферополі у Палестині 13 січня (31 грудня ст. ст.) 439 року. Це місто знаходилось між Ієрусалимом і Газою. Зараз зруйноване внаслідок безперервних війн на Близькому Сході.

У навечір’я Нового року (тепер – 13 січня) у церквах відбуваються урочисті Богослужіння на закінчення Старого року, щоб наприкінці року подякувати Богові за вже отримані ласки і попросити нових на наступний рік. Як і на Свят-вечір, цього дня готують святкову вечерю, яку в народі величають Щедрою, тому що страви цього вечора не є пісними: тут на столі й кутя, і ковбаси, й холодець, і шинка…

За  дохристиянськими вірування цей день був присвячений богині Макоші (Мокош). Вона була покровителькою жінок, допомагала породіллям під час пологів, сприяла в жіночих справах – особливо прядінні. Вважалася також богинею дощу, сестрою Сонця.

Вдруге протягом зимових Святок готують кутю. Випікають і спеціальні хліби “Маланку” та “Василя”.

Як тільки жінка замішувала діжу для випікання обрядового новорічного хліба, не миючи рук від тіста, вона йшла разом з чоловіком лякати дерева, котрі погано родять.

В народі вірили, що після таких процедур дерево злякається і обов’язково дасть гарний урожай. Адже на Маланки, особливо в Новорічну ніч, рослини розуміють людську мову, а тварини навіть самі розмовляють по-людському.

На Маланки господині ретельно чепурять, підбілюють піч. В Україні існував справжній культ печі. І не тільки тому, що в ній варили їжу, пекли хліб, сушили збіжжя, на ній спали, лікували простуди тощо. Піч була глибоким символом рідного вогнища, неперервності роду. Раз на рік піч мусила мати відпочинок. Під старий Новий рік, як приготували кутю на Щедрий вечір, у печі цілу добу не готували й не розпалювали. Навіть сидіти на ній не можна було, не те що спати. Бо цієї ночі – між Маланкою й Василем – піч заміж виходить, тож їй буде тяжко танцювати.

З настанням сутінок по селу ходили ватаги щедрувальників в карнавальних костюмах з музиками. Серед гуртів переважали парубочі громади ряджених, окремо ходили і гурти дівчат. Для щедрувальників, як і для колядників, не існувало статевих обмежень, проте дівоча Маланка здебільшого щедрувала під вікнами, а гурти ряджених парубків просилися до хати, та й персонажів у масках у парубочій Маланці було значно більше

В Україні на Щедрий Вечір батько ховався від дітей за пирогами – символом щедрості, багатства.

«Маланка» – народне дійство,  покликане виконувати магічно – заклинальну функцію – відганяти злих духів і забезпечити людям врожай  та здоров’я. Щоб людей не пізнали лихі сили, які можуть заподіяти шкоду, їх треба було налякати. Для цього одягали чудернацький одяг, перевертали кожухи, розмальовували обличчя, виготовляли страшні маски, у руках мали дзвіночки, калаталки, батоги тощо. Цілковита відсутність, з одного боку, християнських мотивів та символів, й розвинута структура ритуалів господарської, шлюбної, очисної магії, з другого, свідчать про біль глибоке коріння народної обрядової Маланки. Основні діючі особи – перевдягнений у дівчину нежонатий хлопець (Маланка) і, навпаки, дівчина або жінка у чоловічому вбранні (Василь), а також Дід, Баба, Циган і Циганка з дітьми; Коза, Кіт, Чорт, Орач з чепігами (плугом) та ін. Сьогодні ця барвиста маланчина  галерея поповнилася живими персонажами (деякі перейшли з минулих часів): бутафорними «офіцерами» і «солдатами» неіснуючих армій, в кумедному одязі; сучасними «президентами» (вітчизняними і зарубіжними), «депутатами» різного рівня, місцевими «діячами», рекетирами, міліціонерами, «зірками» шоу – бізнесу,  кіногероями, які у супроводі інших масок ходять від хати до хати з новорічними піснями та поздоровленнями.

Парубоча «Меланка»

Козою був парубок у вивернутому вовною догори кожусі, роги робили з рогатини до якої прикріплювали дві дощечки (рот), і пасмо прядива (бороду), рот відкривався і ляскаючи закривався, що лякало дітей. Між рогами чіпляли дзвоника, ззаду – хвіст з віника. Ведмедями одягалися найсильніші парубки, які гарно вміють боротися. Їх костюми складали вивернуті хутром догори кожухи, до ніг прив’язували жмути соломи, сіна, або овечі шкури, зі шкур виготовляли і маски.

«Меланка» мала свій «почот», сама не ходить! Почот неабиякий: ведмідь, коза, журавель, циган, циганка і чорт з ріжками.

Все це – в кожухах догори вовною, лахмітті, підмальоване білою глиною, замащене сажею, з клоччя зроблені бороди, вуса, патли… Одним словом – хто як зумів!

Ватага рухається селом з жартами, вигуком, сміхом. Діти юрбами бігають за парубочою «Меланкою», та й старі не раз вибігають на вулицю, щоб подивитись на веселу компанію…

До кожної хати ватага не заходить – йде туди, де збираються дівчата. Прихід ряджених був доброю ознакою, тому їх зазвичай радо запрошували в оселю.

Особливо велика увага приділялася обряду Водіння кози. Коза була символом (божеством) родючості ниви. До речі і по нині частинку нескошеної ниви, чи незібраної грядки називають козою. Смерть кози – символізувала зимову смерть рослинності, ниви. Оживання кози знаменувало собою оживання навесні ниви, садів, пасовищ, природи взагалі. Сміх носив магічне значення – відганяв злі сили, крім того вірили, якщо сміятись в новорічну ніч то і весь рік пройде зі сміхом, весело і щасливо.

 

Дівоча «Меланка»

Водять «Меланку» й дівчата. Дівоча «Меланка» має поважніший характер. Дівчата вибирають найкращу з-поміж себе і одягають її «молодою». Друга з дівчат убирається за молодого, що зветься Василем – Вся дівоча ватага іменується дружками.

Дівчата з «Василем» та «Меланкою» до хати не заходять – щедрують під вікном

Хоч дівчата і самі з «Меланкою» ходять, і парубочу «Меланку» частують вечерею, проте знаходять час поворожити.

Ворожать переважно так само, як на «Андрія» ворожили. Бігають попід вікна слухати, питаються прохожих чоловіків: «Дядьку, як вас звати?», кидають через хату чоботи – куди впаде чобіт носком, туди й заміж вийде… Перелічують кілки в плоті: «удівець, молодець…»

В різних районах України існують свої форми ворожіння. Ось деякі з них:

• виходять на вулицю, і яка тварина зустрінеться першою – таким і буде суджений: якщо пес, то лихим, а життя собачим, вівця – тихим і сумирним тощо;
• біля воріт насипають три купки зерна, а вранці перевіряють: якщо нечіпане, то сімейне життя буде щасливим, і навпаки;
• кладуть під подушку гребінця і, лягаючи спати, промовляють: “Суджений-ряджений, розчеши мені голову!”. Хто присниться, з тим і випаде одружитись;
• або перед сном кладуть в тарілку з водою кілька цурпалків з віника, приказуючи: «Суджений-ряджений, перевези через місток». Якщо вранці цурпалка пристала до вінця, то дівчина побереться з тим, хто їй наснився.

Незвично але тІльки 14 січня українці святкують не одне, а декілька свят. Перше – свято називається Василя на честь архиєпископа Кесарії Кападокійської Василія , що в Малій Азії. За церковними переказами Василій вів аскетичний спосіб життя. Весь свій час присвячував  богослів’ю , створив кодекс життя ченців. У цей день шанували і Василія Великого, покровителя землеробства, і тому саме цього дня серед обрядів головною дією було засівання осель збіжжям.

У церковному календарі 14-го січня помічене як свято Обрізання Господнього. Згідно  церковних джерел, за іудейськими звичаями відбувся обряд обрізання Ісуса Христа, після якого дитині й дали ім’я, – Ісус.

А давні українці за юліанським календарем святкують Новий рік . Підготування до святкування цього дня за своїми діями нагадувало підготовку до святкування Різдва. Але українці вечір перед настанням Нового року називають Щедрим. З цими подіями тісно пов’язаний звичай готувати  багато різноманітних страв для святкового столу.

14 січня –  Новий рік, або Василя –  це було сімейне свято, а тому господарі прокидалися до сходу сонця, ретельно мастили долівку, підмітали в господі. Від Святого вечора до Щедрого у хаті не підміталося, щоб не зурочити в новому році щастя та гарної долі.

Цього свята, як ніхто інший, чекали хлопчики, адже цього дня вони були чи не найголовнішими дійовими особами ритуальних дійств. З самого ранку, вдосвіта, набравши в кишені, або спеціально заготовлені для цього торбини, зерна, вони вирушали до сусідів і родичів посівати. Найчастіше посівали пшеницею, можна посівати житом, ячменем, вівсом. Цим самим обрядом бажали гарного врожаю і в наступному році.

Першого посівальника, особливо чоловіка, чекали з нетерпінням Бо вважалося, що саме посівальник – чоловік у новому році приносить до хати щастя. Жінкам посівати забороняли, бо вважали, що жінка –  засівальниця щастя не приносить. Це тісно пов’язано із сакральним уявленням давніх словян про основи всесвіту із зародженням нового життя.

Господарі щедро пригощали посівальників випічкою (пирогами, окрайцем хліба-“Василя”), горіхами, цукерками, платили дрібні гроші. Та найбільше отримував той хлопчик, який приходив посівати першим.

Вранці нового року проводили ритуальне спалення солом’яного Дідуха. Українці щиро вірили, що дим від спаленого ритуального снопа дуже корисний, він є гарантом гарного врожаю у наступному році, і водночас оберігає дерева від морозу, захищає від шкідників. Щоб бути здоровими у наступному році всі члени родини стрибали через вогнище, дітей переносили крізь дим на руках.

У цей день, при можливості, здійснювали обрядову оранку. Щедрувальники  тягнули плуг і виконували символічну оранку снігу та землі. Цей обряд засвідчує , що Новий рік  слов’яни відмічали навесні. Новорічні обрядові дії, пов’язані з оранкою, посіванням, обмолочуванням снопа, виконували виключно чоловіки або хлопчики, оскільки ці заняття вважалися чоловічими. Зерно, що залишалося на підлозі після посівання, збирали і віддавали курям – «щоб яйця несли”.

Далі обов’язково відвідували сад і проводили ритуал лякання дерев, що не родили. Вдавано стукали сокирою по стовбуру, ніби погрожували зрубати, якщо і далі не будуть родити.

У перший день Нового року до всього уважно приглядалися, бо все має значення. Стоячи в церкві під час служби, селянин придивлявся, як свічки горять у паникадилі: якщо гніт палаючої свічки зігнувся гачком – буде врожай цього року; якщо ж гніт стирчить на свічці, ніби порожній колос на стеблі, – жди неврожаю.

В останні дні зимових свят українці напередодні Водохреща – 18 січня за григоріанським календарем святкують «Голодну кутю», або другий Свят-Вечір. Увесь цей день віряни нічого не їдять — постять. Сідають вечеряти, коли вже зійде на небі вечірня зоря. На вечерю подаються пісні страви — смажену рибу, вареники з капустою, гречані млинці на олії і кутю та узвар.

У цей день біля церкви святять воду. Йдучи до церкви по свячену вoду, люди квітчають посуд — глечики, пляшки, баньки — «безсмертником» або сухими васильками — «щоб Бог милував від злої напасти». Вода, освячена в навечір’ї Богоявлeння — «вечірня вода» — вважається святішою, ніж з Водохрещів, і вона «зглидлива на всяке лихо».

Увечері, як стемніє, з хати виносять «Дідуха» та ритуально спалюють його. Це дійство є символічним паленням зими, щоб закликати весну. Коли все перегорить і нетривкий солом’яний жар погасне, дівчата розхоплюють попіл з «дідуха» і несуть на город — «щоб огірки родили».

Після розпочинали спільну родинну вечерю. Дії під час вечері теж мали ритуальний характер. За поведінкою та діями усіх присутніх домочадців слідкували та робили передбачення на наступний рік.

Дівчатам у цей вечір дозволено ворожити. Зразків ворожіння було дуже багато.

На Щедрий Вечір, так само, як і на Свят-Вечір, як вірили українці, тварини здатні розмовляти людською мовою. Але людям їх чути не можна. Бо накличуть на себе біду.

 

Останнім обрядовим дійством, що завершує новорічні свята, є освячення води, або Водохреща.  Про це навіть говориться у колядці: «А той третій празник – Святе Водохреща». У християнському світі православних та греко-католицьких вірян це дійство посідає особливе місце.

Із Хрещенням Господнім пов’язують події хрещення в річці Йордан самого Ісуса Христа. Коли Ісус Христос досягнув 30-річного віку, він прийняв хрещення від Івана Хрестителя в річці Йордані. Після того як Христос вийшов на берег до нього з небес опустився птах, як уособлення Святого Духа. Звідси ще одна назва свята — Богоявлення. Православні та греко-католики вважають, що саме це свято засвідчує таїнство Святої Трійці. Адже в цей день, за християнським канонами, з’явився Бог – у черговий раз постав перед віруючими у трьох іпостасях: Бог Отець — в голосі, Син Божий — у тілі, Дух Святий — у вигляді голуба.

Обряд Водохреща та свячена йорданська вода

Ще давні слов’яни, а згодом і християни, помітили, що після півночі перед світанком вода має певні особливості. Тому  українці вірили, що вода має цілющі властивості.

Всі  відкриті водойми  були вкриті кригою, а тому,  що діється  під нею,  не видно, а це викликає цікавість. Та все ж набрана з водойми опівночі перед Водохрещам вода  мала  певні властивості, вона зберігалась протягом року, до наступного Водохреща і не змінювала своєї структури.

Тому склалася певна обрядовість навколо шанування водойм взимку. Перед Водохрещами чоловіча частина громади  прорубували на водоймі ополонку, випилювали з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою і обливали буряковим соком, щоб був червоний. Біля хреста будували — теж з льоду — символічний вівтар.

Вранці у церкві відбувалося Богослужіння. Після Богослужіння всі прихожани ішли хресною ходою на річку до хреста. Попереду несли дерев’яний церковний хрест і хоругви. Усі, хто приймав участь у цьому дійстві, несли із собою ємкість для води.

Коли воду було освячено, люди підходили до ополонки і набирали її у свій посуд. Багато хто вмивався водою, деякі наважувалися зануритися в неї.

Вже багато років християнська Церква ретельно зберігає послідовність обряду охрещення води. Цю рідину зберігають  цілий рік.   Вона має силу очищувати і зцілювати душу й тіло людини. Йорданською водою також окроплюють хату, щоб її мешканців оминали всілякі нещастя і добробут ніколи не полишав її. Багато священників переконані, що не існує ліків кращих за святу воду. Вода, набрана у цей день, не псується, не змінює запах і довго зберігається. Можливо, це дія атомів срібла, яке міститься у багатьох хрестах у священиків.

19 cічня – Свято словянської Богині Дани. На дванадцятий день після народження Божича-Коляди народжується жіночий початок Всесвіту – Богиня Дана, покровителька води. Саме в цей день, як твердять астрономи, Земля перебуває найближче до Сонця, тому вода набуває особливих цілющих властивостей. А в народі збереглося повір’я:”Про що на Водосвяття помолишся, те збудеться”. Богиня Дана дає дівчатам добрих чоловіків, тому вони обов’язково йдуть до річки по святу водицю. Слов’янська Богиня Води Дана — втілення жіночого першопочатку життя. Збереження Води завжди дуже важливе, бо без неї немислиме життя людей. Воду українці шанували, намагалися не засмічувати річок, криниць, джерел. Тому й Богиня Води мала неабияку пошану серед людей. Ім’ям Дана називають дівчаток, які народилися на свято Води, або у п’ятницю, яка є жіночим днем, присвяченим водним Богиням: Дані, Мокоші, Рожаницям.

 

Йорданські традиції

Після водосвяття всі люди повертаються до своїх хат…

Поки жінки подадуть на стіл обідати, батько бере  пучок сухих трав, мочить їх у свяченій воді і оббризкує все в хаті та в господарстві; потім пише хрести на образах, сволоці, дверях і миснику. Після здійснення символічного ритуалу очищення господар сідає за стіл, а за ним і вся родина. Перед їжею п’ють свячену воду, оскільки вважається, що свячена на Водохреща вода має вживатися на пустий шлунок, тільки за цієї умови вона має найбільшу силу.

У цей день дівчата вмивалися у воді з монетами, для того щоб бути красивими і багатими цілий рік. Це була звичайна вода – не свячена, оскільки її після вмивання просто виливали, монети ж збирали і роздавали між усіма членами родини. Вважалося, що вони мають приносити удачу.

Якщо на Водохреща дерева вкриті інеєм, то на весні у відповідний день тижня — в п’ятницю, четвер і т. д. — треба сіяти ярову пшеницю: «вродить, як гай!»

Якщо на Водохреща день ясний, сонячний, то хліби в даному році будуть чисті, а якщо понурий, небо вкрите хмарами — у хлібі буде багато «сажки» (зони).

Попіл після Різдвяних Свят не можна зберігати — ні в хаті, ні в дворі, бо «буде пожежа»; ввечері ж на Водохреща його треба винести на річку і висипати на лід.

У той момент, як священик занурює хрест у воду, українці вірили, що всі чорти та всяка нечиста сила вистрибує з річки і залишається на землі до того часу, аж поки якась із жінок не прийде на річку прати білизну. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом з нею впірнають у воду і всі чорти, що мерзли на землі. А тому не дозволялося прати білизну на протязі цілого тижня після Водохреща.

Дівчата, набравши з освяченої ополонки води, наливали у велику миску, на дно клали пучок калини або намисто і вмивалися — «щоб обличчя було красивим».