Лівобережний похід Яна II Казимира у 1663-1664 р. та його наслідки для України
Однією з найскладніших і мало досліджених сторінок нашої історії є період Руїни – час після смерті Богдана Хмельницького, коли Україна була поділена на дві частини: Лівобережну та Правобережну.
Після смерті видатного гетьмана Богдана Хмельницького українські землі були поділені на дві частини
Хронологічні рамки цього періоду вчені окреслюють 60-80 рр. XVII ст. У дослідженні йтиметься мова про одну із найбільш суперечливих подій того часу, а саме про спільний похід правобережного гетьмана Павла Тетері та польського короля Яна II Казимира на Лівобережжя, де гетьманом в цей час був Іван Брюховецький, з метою захоплення цієї території та приєднання до Правобережної України. Апогей протистояння двох гетьманів припадає саме на 1663-1664 рр., коли спочатку Павла Тетеря вирушив на лівий берег Дніпра аби приєднати частину території до своїх володінь, але, зазнавши невдачі, змушений був повернутись, після чого вже Іван Брюховецький здійснює спробу захоплення Правобережжя, але і його планам не судилося здійснитись. Обидва ці походи принесли лише розруху та загибель місцевого населення.
Після Переяславської ради 1654 р. правлячі кола Речі Посполитої все ще не втрачали надії на відновлення свого панування в Україні. Польсько-шляхетські війська знову накинулись на українські землі, здійснюючи неодноразові спроби опанування ними [3].
8 жовтня 1663 р. Ян Казимир «осадив» зі своїм військом Білу Церкву. У місті відбулася військова рада, на якій розглядалось питання про плани подальших дій.
Саме Біла Церква стала місцем проведення ради Яна II Казимира перед переходом його війська на територію Лівобережжя
У місті до короля приєднався Павло Тетеря, маючи в своєму розпорядженні 24 тис. козаків. Було прийнято рішення перейти Дніпро під Ржищевом [1,с.165].
Польський король Ян II Казимир зібрав значне військо для походу на Лівобережну Україну
Про чисельність польсько-українського війська можна довідатись за даними статейного списку стряпчого Кирила Пущина і піддячого Василя Миконкіна, які побували невдовзі в таборі Яна Казимира під Ржищевом. Лише біля королівського шатра зосереджувалось «4 хоругви гусарських, 4 роти панцерних, 6 рот рейтарських, 2 полки гайдуків». Цікаво зазначити, що до царських посланців був приставлений «караул міцний» (до 40 чоловік драгунів). А як добирались вони до короля, то назустріч їм до порому прибуло 100 чоловік шляхти. Загалом же, королівське військо, яке зосередилось біля Дніпра, нараховувало 12000 кінноти і 10000 піхоти. За даними І. В. Галактіонова, польські загони мали більше 32000 чоловік [3].
У цей час литовське військо за наказом Яна Казимира готувалось до наступальних операцій на Чернігів, Стародуб, Смоленськ і Полоцьк. Підступати до Києва король, за порадою козаків, що були при ньому, не наважився, хоч була можливість, взяти його через відсутність достатнього укріплення; окрім того, місто мало на даний час невеликий гарнізон. Згодом польське військо підійшло до Ржищева [3].
Правобережний гетьман Павло Тетеря та великий польський полководець Ян Собеський
Протягом грудня 1663 р. об’єднані сили Павла Тетері і Яна Собєського завоювали південну Полтавщину, захопивши 52 населені пункти. Іван Брюховецький, розкидавши свої полки по залогах численних міст, засів у міцно укріпленому Батурині, маючи при собі 1 тис. козаків та невеликий московський загін. Отаман І. Сірко і комісар Г. Косагов у першій половині грудня знову напали на Перекоп. У результаті татари залишили військо короля, яке напередодні нового року вирушило з Остра в Сіверськ вздовж Десни, обминаючи міцно укріплений Ніжин. 5 січня було взято Салтикову Дівицю, де поляки влаштували криваву різню місцевого населення. Протягом січня коронне військо захопило міста Мену, Сосницю, Короп [1,с.167].
Видатний кошовий Іван Сірко брав участь також у протистоянні обох сторін Дніпра
А 23 січня 1664 р. авангард польського війська з’явився під Глуховом, залогу якого очолював В. Дворецький [5,с.134-35]. Облога Глухова затягнулася на два тижні і зупинила просування всіх коронних військ. Саме ця затримка дозволила розгорітися повстанню на Лівобережжі, створивши вкрай важку ситуацію в тилу у поляків.
Київський полковний Василь Дворецький
Проте невдовзі, після тривалих боїв, становище польсько-українських сил, очолених королем, погіршувалося. Зима видалась холодною, наступав голод, оскільки 1663 р. був неврожайним. Місцеве населення ставилось до польсько-української армії вороже, так як польські війська поводилися жорстоко, почалися розправи панів з підданими, польські жовніри продавали татарам людей в ясир [1,с.167]. Жорстоке поводження поляків спричинило потужний опір лівобережного козацтва. Тож на військовій раді 18-19 лютого 1664 р. було вирішено повертатись до Польщі [4,с.132]. Шукаючи винних у своїх невдачах, поляки розстріляли під Новгородом-Сіверським полковника Івана Богуна.
Відомий діяч часів національно-визвольної війни Б. Хмельницького, полковник Подільський, Кальницький та Паволоцький Іван Богун брав участь у поході на стороні поляків, але саме вони пізніше, звинувативши у зраді, стратять Богуна
Ян Казимир рушив у Білорусію. Шлях туди довелося долати в пішому порядку, зносячи неймовірні труднощі й голод. За свідченням захопленого в полон польського офіцера, «померло в дорозі і побито від мужиків… хворих і без одягу і поранених і з голоду з 8 тисяч». До міста Могильова прибули полки, у яких налічувалось по 60-80 чол. (спочатку їх чисельність становила 800-900 чол. у кожному). Крім того, було втрачено більше 40000 коней разом з легкою кавалерією й обозом [5].
Відступ польського війська дав гасло народного повстання проти Польщі. Провід вели Іван Сірко, Василь Дрозд, давній сотник з полку Нечая в Білій Русі, Іван Сербин, колишній сербський капітан, що вступив до українського війська, Семен Височан, давній галицький повстанець. Всюди було нищено польські відділи та польську шляхту, що повернулась на Наддніпрянщину. Поляки також жорстоко відплачували повстанцям; між іншими польськими воєнний суд засудив на смерть Івана Виговського, якого підозрювали, що він взяв участь в організації повстання [2, с. 198]. Не бажаючи втрачати Лівобережжя, король залишив там загони під орудою Стефана Чарнецького, відомого своєю жорстокістю у ставленні до козаків і не випадково прозваного ними «рябою собакою» (Чарнецький любив зодягатися у тигрову чи барсукову шкуру) [4,с.132]. Саме Чарнецький розгромив Суботів, де познущався над рештками Богдана Хмельницького, викинувши їх з поховання.
Польний коронний гетьман С. Чарнецький прославився своєю жорстокістю під час походу польського короля, а також своїм негідним вчинком по відношенню до великого українського гетьмана Б. Хмельницького
Надзвичайна жорстокість учасників цих загонів щодо місцевого населення сприяла консолідації українців Лівобережжя, а також масовим виступам правобережців проти гетьмана, який допустив винищення українських земель польськими й татарськими військами.
Політика гетьмана Павла Тетері, яку можна охарактеризувати такими словами – «…ми повинні силої зброї Вашої Королівської Милості, Пана нашого милостивого і за допомогою орди, що прибула нещодавно з Селім-Гіреєм, привести в порядок майже всю Україну», зазнала краху [6,с. 113]. Невдовзі після придушення повстання на Правобережжі, Тетеря змушений був залишити гетьманську булаву та виїхати до Польщі. А тому можна зробити висновок про те, що поразка цієї військової кампанії означала остаточний провал намірів Тетері відновити єдність Українського гетьманату та призвела не тільки до численних руйнувань та загибелі місцевого населення, а її невдача стала причиною повстання на Правобережній Україні, в результаті якого П. Тетеря втратив гетьманство та політичні перспективи.
Список використаних джерел:
- Борисенко В. Й., Бульвінський А. Г., Візер С. О. Еволюція українсько-російських відносин у другій половині XVII ст. / В. Й. Борисенко, А. Г. Бульвінський, С. О. Візер. – К: [Б. в.], 2006 р. – 276 с.
- Крип’якевич І. П. Історія України / Відп. редактори Ф.П. Шевченко, Б.3. Якимович. — Львів: Світ, 1990. — 520 с.
- Лівобережний похід Яна Казиміра 1663-1664 рр. – Режим доступу: http://www.orluvka.h16.ru/kw04.html
- Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С. Історія України: навч. посібник / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. — 2-ге вид., допов. І переробл. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2008. — 591 с.
- Смолій В. А, Степанков В. С. Українська державна ідея XVII — XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – Київ: «Альтернативи», 1997. – 368 с.
- Чухліб Т. В. Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648—1721 рр. — 3-тє вид., випр. і доповн / Т. В. Чухліб. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. — 616 с.
Автор: Слюсаренко В’ячеслав