Форми і методи боротьби за гетьманську булаву Івана Брюховецького напередодні Ніжинської «Чорної ради»

Постать гетьмана Лівобережної України 60-х років XVII ст. Івана Мартиновича Брюховецького в анналах вітчизняної історії, поза всіляким сумнівом, виділяється своєю неординарністю, а підчас й не зовсім притаманною тогочасному українському політикуму екстравагантністю та епатажністю.

Особистість Івана Мартиновича не може не привернути до себе уваги дослідників ще й тому, що наявні історичні джерела дають можливість — хоч би й фрагментарно — змоделювати таку доволі пікантну сторінку вітчизняної історії, як стосунок українських верховних служителів Марса до осіб протилежної статі. Тим паче, що й тут цілком виправданим є нагадування про першість Брюховецького в конструюванні на той час зовсім не унормованих, але вже первісно політично зумовлених мезальянсів представників козацької старшини та російської еліти. Російський уряд осягне політичні переваги подібного роду шлюбних стратегій лише в другій половині 80-х років XVII ст., включивши до тексту Коломацьких статей положення про сприяння зближенню «народу малоросійського» з «народом великоросійським», у тому числі й «супружеством» [3,с. 124].

На відміну від Якова Сомка та Василя Золотаренка, своїх конкурентів у боротьбі за гетьманську булаву, Іван Брюховецький зійшов на гребінь політичного протистояння в козацькій Україні не завдяки родинним зв’язкам, а винятково через власні таланти та сприятливий збіг обставин [2, c. 85].

У вересні 1661 р., Іван Брюховецький вельми символічно проголосив себе «кошовим гетьманом» або «запорозьким гетьманом». А включившись у боротьбу за булаву, кошовий гетьман почав активно розкривати «зрадливі наміри» Я.Сомка перед бєлґородським воєводою князем Ґ. Ромодановським, полковником московського війська Ґ.Косаґовим, неодноразово сиґналізуючи про це і в Москву. Прибувши до Києва, аби добути тут необхідні для січового товариства припаси та зброю, кошовий зустрівся з місцеблюстителем митрополичої кафедри й переконував його, що Я. Сомкові не можна довіряти, адже він, мовляв, готує «зраду».

Наказного гетьмана він називав не інакше, як «зрадник». Стверджував, що разом з іншою городовою старшиною, у погоні за гетьманством він до решти зруйнує Україну. Не обмежуючись самою лише дискредитацією свого супротивника, кошовий удався до вельми успішного — з огляду на нагальні потреби його політичної гри — ходу, а саме висловився за те, аби в Україні взагалі було скасовано інститут гетьманства, а управління краєм довірено кому-небудь із московських вельмож, хоч би царському окольничому князеві Ф. Ртищеву [4,с. 87].

Цілком імовірно, що й київський воєвода князь Ф. Куракін, який 21 вересня 1661 р. написав у Москву донос на Я.Сомка (той нібито закликав Ю.Хмельницького, «щоб татаровя йшли на цей бік Дніпра»), отримував інформацію саме від І. Брюховецького [4,c. 86].

Іван Брюховецький

В стосунках з царем Брюховецький обрав досить своєрідну лінію поведінки. Добре розуміючи психологію влади взагалі та особливості її московського варіанта, гетьман у стосунках з царем нерідко вдавався до досить дешевих трюків, які певний час успішно працювали на його користь. Так, будучи людиною «цікавою в річах», Брюховецький при зверненні до Олексія Михайловича не скупився на вірнопідданницькі заяви, а нерідко й відверті лестощі на його адресу. Для підпису кореспонденції він вибрав таку формулу: «вірний холоп і ніжайша підніжка престола його царської величності Івашка Брюховецький» [5,с. 70].

Відчуваючи свою залежність від допомоги Москви, гетьману довелося хитрувати, лавірувати, під тиском обставин йти на поступки. Як то було, наприклад, на початку 1665 року під час переговорів з думним дяком Я. Хитрово. Намагаючись змусити українську сторону виділяти продовольство та кожухи для царських стрільців, посланець нагадав присутнім на переговорах українським достойникам, що саме царські війська захищають українські міста від розорення [5,с. 70-71]

 Першочерговим завдання Івана Брюховецького на шляху до булави було  заручитись підтримкою російського царя Олексія Михайловича

Наділений аналітичним розумом, здатністю інтуїтивно відчувати настрої мас, хистом актора, даром оратора та публіциста, кошовий гетьман відзначався цілеспрямованістю, енергійністю, волею. Водночас був спритним інтриганом і цинічним демагогом. Вловивши наростання невдоволення з боку різних станів населення виділенням старшини в привілейований прошарок та її невгамовною жадобою до збагачення, І. Брюховецький уміло використовував його для формування соціально-політичної опори в боротьбі за владу. В листах та універсалах до різних адресатів він різко критикував старшину за свавілля, зловживання, користолюбство, визиск населення… Заслужено звинувачував її в порушенні звичаєвого козацького права займати вільні землі, луки й ліси, обгороджувати їх чи обкопувати й поселятися на них зі своєю сім’єю, при цьому «селян на цих землях.., хто сам займав, нікому не вільно тримати» [6,с. 252].

Крім того, кошовий гетьман обіцяв після проведення «повної чорної ради» всі прибутки, які до цього часу йшли на гетьмана, полковників і старшин, спрямувати в царську скарбницю, щоб вони поступали звідти на платню царським ратникам. Варто відзначити, що цей, поза всяким сумнівом, вельми вдалий популістський хід Івана Мартиновича не був новотвором зими 1663 р. Принаймні, як можна зробити висновок з пізнішої заяви єпископа Мефодія, що вже восени 1662 р. під час таємних нарад з місцеблюстителем у Гадячі претендент на гетьманство, начебто, пообіцяв в разі володіння ним гетьманськими клейнодами відмовитися від прибутків на користь царської скарбниці.[1]

Крім того, кошовий гетьман номінував колишніх посполитих Матвія Гвинтовку та Волевича (Тимка) полковниками, дозволивши їм набирати до себе в полки всіх бажаючих, аби лишень вони віддали свої голоси на раді за нього. Поставлене перед собою завдання Гвинтовка і Волевич успішно виконали, завербувавши до своїх лав таких волонтерів, при появі котрих городові козаки ховалися ніби від ворога [2, c. 88].

Особливо варто наголосити на тому, що відмова кошового гетьмана від збирання податків і різного роду поборів не була локальною поступкою суверену, а свідчила про його принципове бачення характеру взаємовідносин Війська Запорозького та російського монарха. Адже І. Брюховецький декларував необхідність відмови гетьманського уряду не лише від отримання прибутків, а й взагалі, від претензій на політичну зверхність у суспільстві: «А у Війську Запорозькому в них того від віку не було, що гетьман і полковники і сотники й усякі навчальні люди міщанами і селянами в містах і в селах володіли без привілеїв королівських; тільки бувало за якісь за великі служби король кому на котресь місце привілей дасть, тим […] по привілеям королівським і володіли…». З контексту розмови випливало, що головний результат багатолітньої боротьби козацтва кошовий гетьман вбачав лише у зміні суверена — володільницькі права польського короля мали перейти тепер до російського царя. Зрозуміло, що саме подібним чином тлумачили зміст подій і в Москві, а тому й політичні акції Івана Мартиновича в приказних палатах «білокам’яної» після таких заяв зросли [4, c. 97].

Крім того, російському окольничому Д. Велико-Ґаґіну І.Брюховецький надіслав до Севська донос на Я. Сомка, звинувачуючи його в таємних зносинах із правобережним гетьманом, спрямованих на відрив Лівобережжя від царя. Кошовий гетьман акцентував увагу на тому, що городовий старшина: ««в битність у Варшаві присягнув королеві польському, щоб яки- ми-небудь способами Україну до ляхів навернути, і нині він, Сомко, усіляко шукає, аби посполитої чорної ради не було, а бути йому, Сомкові, самовладним гетьманом». До того всього, Брюховецький наголошував на тісних родинних зв’язках правобережного та лівобережного реґіментарів, стверджуючи, що ті, «між собою обманом пересилаючись, людей обманюють і занапащають, закликаючи татар…»

Для ілюстрації своєї правоти щодо Сомкових намірів «зрадити» царя, І. Брюховецький надіслав московському окольничому три листи правобережного гетьмана П.Тетері до наказного лівобережного гетьмана, в яких містилися заклики про перехід лівобережного реґіментаря під зверхність Яна ІІ Казимира. Із контексту їх випливало, що ця перспектива вже обговорювалася між кореспондентами Я.Сомко погодився піти на такий крок.

Павло Тетеря – гетьман Правобережної України

За таких обставин Москва остаточно втрачає довіру до Я.Сомка й робить ставку на І.Брюховецького. Варто було лише кошовому гетьманові та місцеблюстителеві заявити царським представникам в Україні, що вони побоюються їхати до Ніжина через загрозу нападу з боку вірних Я.Сомкові козаків, як їм було виділено для охорони загін московських ратних людей [4, c. 98].

Чим закінчилась така хитра тактика Брюховецького у боротьбі за владу всі ми прекрасно знаємо: він перемагає у червні 1663 р. на «чорній раді», а період його гетьманування призводить до ще більшого погіршення політичної ситуації в Україні.

Список використаних джерел

1. Боротьба Золотаренка і Сомка. Поява на політичному обрії Івана Брюховецького. «Чорна рада» або Козацька рада в Ніжині 17-16 червня 1663 р. – Режим доступу: www.e-readingclub.
2. Горобець В. М. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимізації : стосунки з Москвою та Варшаввою / В. М. Горобець. – Київ: Інститут історії України, 2001. – 559 с.
3. Горобець В., Чухліб Т. Незнайома Кліо: таємниці, казуси і курйози української історії. Козацька доба / Наук. ред. В. Смолій. – К., 2004. – 311 с.
4. Горобець В. М. «Чорна рада» 1663 р. Передумови, результати, наслідки» / В. М. Горобець. – Київ: Інститут історії України, 2013 р. – 200 с.
5. Реєнт О. П., Коляда І. А. Усі гетьмани України / О. П. Реєнт, І. А. Коляда. – Харків: Фоліо, 2008. – 415 с.
6. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр..) / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – Київ: Альтернативи, 1999 р. – 352 с.

Автор: Слюсаренко В’ячеслав