Iсторико-патрiотичний клуб

"Алатир"


Лише сильним дано право на безсмертя

— Олександр Довженко

Зміна вектору зовнішньої політики Івана Брюховецького

3_resize

Після здобуття титулу гетьмана на Ніжинській «чорні раді» Іван Брюховецький починає проводити промосковську політику на українських землях.

І. Брюховецький відразу після здобуття булави почав проводити промосковську політику

Український правитель клопотався перед царем, аби той взагалі заборонив Січі безпосередньо, минаючи гетьмана, звертатися до Москви. Протягом усього гетьманування Брюховецький намагається обмежити міське самоврядування, зменшує кількість міських громад, які мали право користуватися Магдебурзькими привілеями, обкладає населення міст податком на свою користь. Проте досить помітною стає і зміна поглядів Івана Мартиновича на характер стосунків із царем: він усіляко намагається уникнути виконання взятих на себе фінансових зобов’язань. Забувши дані раніше обіцянки, він заявив, що все буде так, як було за Виговського.

Навесні 1665 року Брюховецький повідомив про свій твердий намір прибути до Москви, і уряд Олексія Михайловича постановив за ліпше вирішити проблему в рамках даного візиту. Дійсно, 11 вересня 1665 року Іван Брюховецький першим з українських гетьманів прибув до Москви на чолі величезного посольства, як було вже сказано вище, сподіваючись у такий спосіб «власті собі прибавлівать». Проте зовсім іншими були наміри царського уряду.

Згідно укладених 11 жовтян 1665 р. Московських статтей передбачалося, що вибори гетьмана мали відбуватися у присутності царських посланців, а сам новий гетьман тепер повинен був їхати за підтвердженням до Москви.

Але головне – гетьман зробив заяву, що він «б’є чолом цареві всіма українськими городами», що означало, що податки з міщан і селян мають збиратися безпосередньо до царського скарбу, що туди ж мусили б іти всі українські державні доходи з продажу горілки й митні збори із зовнішньої торгівлі, та щоб по всіх найбільших містах України було призначено царських воєвод із військом: до Києва, Чернігова, Переяслава, Канева, Ніжина, Полтави, Новгороду-Сіверського, Кременчука, Кодака й Остра.

За такі щедрі поступки, коштом української автономії, сам Брюховецький дістав титул боярина й цілу Шептаківську волость на північній Чернігівщині у вічне володіння, а вся старшина – маєтності й московське дворянство. При від’їзді з Москви гетьман і всі, що були з ним, дістали щедрі подарунки соболями. А себе після цих всіх царських ласк він став іменувати так: «…гетман верного войска вашего царского верный холоп и найнижниший подножок пресветлого престола пресветлого величества Ивашка Брюховецкий».

Повернувшись в Україну на початку 1666 року, він почував себе твердо й поводився з старшинами зверхньо. Політичну опозицію хапав і відправляв до Москви, звідки їх засилали далі до Сибіру.

Минуло зовсім небагато часу, як Брюховецький дорого поплатився за нехтування українськими інтересами. Коли в українських містах почали розташовуватися московські залоги, царські переписувачі стали втручатися у приватне життя людей, а пихаті збирачі податків впроваджували обтяжливі повинності, зростало незадоволення московитами й особливо гетьманом, який їх запросив.

Московський договір Брюховецького був важким ударом для української державності. Всі права, за які так завзято боролися попередні гетьмани, він легковажно запропастив. Наслідки цього невдовзі дали себе відчути.

До всіх визначніших міст увійшли московські воєводи із залогами, а українське населення, відповідно до статей, змушене було доставляти харчі росіянам. Український народ, духівництво й навіть запорожці, що тягнулися в бік Москви, обурилися вчинком Брюховецького. Духовні дорікали йому за те, що віддав їх московському митрополиту, старшина – за порушення прав українців; прості люди – за те, що допустив Москву збирати податки. По країні розлігся гомін про гетьманські здирництва та насильства.

Найбільше ж обурення серед українців викликав Андрусівський договір 1667 р., який рішуче повернув їх проти Брюховецького та Москви. Як і співвітчизників на Правобережжі, лівобережних українців уразило й розлютило те, що цар, пообіцявши боронити від поляків усю Україну, віддав половину її ненависній шляхті.

035

Андрусівська угода стала тяжким ударом для України

Андрусівське перемир’я викликало велике невдоволення в Україні і призвело до нового повстання на Лівобережжі. Воно почалося з виступу ображених андрусівськими статтями запорожців, які у квітні 1667 р. вбили царського посланця стольника Лодиженського, що їхав у Крим з грамотами до хана. На дорікання Брюховецького щодо цього кошовий отаман Остап Васютенко в листі від 21 травня 1667 року писав, що Лодиженського вбито «тільки тому, що в містах великі кривди від них (царських воєвод) люди терплять».

Сам Брюховецький, розуміючи, що булава от-от вислизне з його рук, утнув таке, що на кілька століть забезпечило йому місце в списку, який щонеділі читався в усіх московських церквах і починався зі слів: «Да будуть прокляті на віки віків злі крадії та розбійники…». У цьому ж році цей природжений інтриган починає готувати антимосковське повстання. Ставши на цей ризикований шлях, гетьман примирився зі своїм давнішнім ворогом Мефодієм, а також спробував порозумітися з вищим православним духовенством, насамперед схилити на свій бік впливового морального авторитета України — архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля.

Проте у цей час Брюховецький остаточно втратив підтримку населення Лівобережної України, до того ж невдовзі гетьман довідався про те, що царський уряд розпочав таємні переговори з його суперником – правобережним гетьманом Дорошенком. І тут лівобережний гетьман вирішує змінити свій зовнішньополітичний курс ще більше.

4b812-doroshenko

Гетьман П. Дорошенко намагався використати конфлікт Брюховецького і Москви на свою користь

Так кардинально, порівняно хоча б із 1667 р., змінилися погляди українського гетьмана й водночас московського боярина. Але, як видається, з його боку це було всього-на-всього черговим політичним ходом задля збереження загальноукраїнської гетьманської булави перед загрозою її переходу до Петра Дорошенка. У цьому разі Іван Брюховецький переймав радикальні положення політичної програми правобережного гетьмана, які той намагався впроваджувати з 1666 р. Гетьман закликав до об’єднання всіх українців: «у багатьох містах і селах деякі проживаючі люди таким нашим старанням про цілість України-Вітчизни не бажаючи…чи зручна та справа неприятеля у вітчизні маючи і його єдинодушно не виганяючи, між собою один другого воювати і свою єдиноутробну братію, як неприятелів, виганяти…».

Для кращої протидії Московській державі гетьман Брюховецький звертається до Війська Донського. У листі від 26 квітня він докладно викладає всі ті причини, які штовхнули його до відмови від зарозумілості російського царя: «… Аще, праведно Москва створила, що з древніми головними ворогами православному християнству, Ляхами, побраталась, заставили так: щоб православних християн , на Україні сущих, всякого віку і малих юнак мечем вигубіть і викорінити, в слободах обретающихся людей таких же православних захопив, аки худоба в Сибір загнутий, Славне Запоріжжя і Дон разоріті … Яко і цього времене то Московські царьків на нас бідних безневинних, які йому не були добровільно без насильства поддали-ся, не для чого іншого, тільки ведаючи його, православного царя, але бояр безбожна лукава болісна злість усоветовала прісвоіти себе в вічну кабалу і рабство…». Iван Брюховецький застерігав донських козаків не вірити московському цареві, який не дотримав своїх зобов’язань перед Україною, а значить не буде їх виконувати і перед Військом Донським.

Таким чином, велика прихильність лівобережного гетьмана до російської влади, яку він демонстрував протягом 1661-1662 рр. на посаді кошового отамана та у 1663-1667 рр. у статусі володаря лівобережної української булави різко змінилася такою ж великою ненавистю до «московських цариків».

Тим часом стають рішучішими дії Порти, спрямовані на встановлення протекції над Україною. У березні великий візир Мустафа-паша попередив уряд Речі Посполитої, що султан бере козаків під свою опіку й не дозволить їх кривдити.

Щоб утриматися при владі, Брюховецький та його однодумці погодилися передати Україну під протекторат Туреччини й звернулися по допомогу до кримського хана та донського козацтва.

На початку квітня 1668 посли Брюховецького прибутку в Стамбул і заявили, що вони хочуть «бути під султановою рукою у вічному підданстві» і служити власнику Османської імперії разом з козаками Петра Дорошенка за таких умов: по-перше, постійного перебування на території гетьманства турецьких військ для захисту від російських воєвод і, по-друге, султан не повинен брати з козацької України данину.

У червні, прийнявши посольство від Івана Брюховецького, уряд Порти погодився взяти під протекцію. Мехмед IV виконав прохання українських послів і видав грамоту, в якій говорилося, що султан бере Брюховецького під свій захист і посилає йому на допомогу війська кримського хана. Крім того, на Лівобережну Україну було відправлено турецьке посольство, яке має укласти договір про підданство.

iv-mehmed

Мехмед IV (1642-1693) мав свої плани на Україну

Але ніякі політичні комбінації вже не могли врятувати скомпроментованого гетьмана. Його становище різко погіршилось на початку літа 1668 р. Дочекавшись підходу татар і заручившись підтримкою значнох частини лівобережної старшини, Петро Дорошенко вирішив усунути Івана Брюховецького й об’єднати козацьку Україну.

Не дивлячись на різку зміну напрямку зовнішньої політики Брюховецькому не вдалося не тільки утримати гетьманську булаву, а й зберегти власне життя.

7 червня 1668 року поблизу Диканьки на Полтавщині, прочувши про наближення військ правобережного гетьмана Петра Дорошенка, натовп вчорашніх прибічників Брюховецького накинувся на свого правителя й голіруч розтерзав його. Не по-християнськи суворо, але лапідарно й влучно відреагував на смерть гетьмана сучасник-літописець: «Забит, и правильно».

Список використаної літератури:

1. Батій Я. О. Україна. Славетні гетьмани та інші видатні постаті козацької доби / Я. О. Батій. – Х.: Веста, 2010. – 128 с., іл.

2. Борисенко В. Й. Курс української історії з найдавніших часів до XX ст. Посібник. / В. Й. Борисенко. – Київ: Либідь, 1998 р. – 616 с.

3. Верстюк В. Ф., Гарань О. В., Гуржій О. І. Історія України. / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій. Під ред. В. А. Смолія. – К.:Альтернативи, 1997. – 416 с.

4. Голобуцький В. О. Запорозьке козацтво / В. О. Голобуцький. – К.: Вища школа, 1994. – 539 с

5. Голубець М. А. Велика історія України / М. А. Голубець; передм. д-ра І. П. Крип’якевича. Т. 1. – Л.: Глобус,1993. – 740 с.

6. Григоріїв Н. Я. Історія Українського народу: підручник для вищих початкових шкіл та перших класів гімназії / Н. Я. Григоріїв. − К.: Вид. Т-ва Час у Київі, 1919. – 340 с.

7. Гуржій О. І. Сто великих постатей і подій козацької України / О. І. Гуржій, Т. В. Чухліб. – К.: Арій, 2008. – 464 с.

8. Крип’якевич І. П. Історія України / І. П. Крип’якевич; ред. М. П. Парцей; упоряд. Б. З. Якимович; передм. Я. Р. Дашкевич. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Л.: Світ, 1992. – 554 с.

9. Реєнт О. П., Коляда І. А. Усі гетьмани України / О. П. Реєнт, І. А. Коляда. – Х.: Фоліо, 2008. – 415 с.

10. Чухліб Т. В. Гетьмани і монархи: Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 рр. / Т. В. Чухліб. – Вид. 2-ге, доопрац. – К., 2005. – 640 с.

11. Чухліб Т. В. Козаки та Яничари: Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500-1700 років. / Т. В. Чухліб. – К.: Вид-во «Києво-Могилянська академія», 2010. – 446 с.

 

Автор: Слюсаренко В’ячеслав Валентинович.

Розробка сайтів - Віталій Ткач