Іван Огієнко як духовний лідер та освітній діяч
Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов’язку. І це не випадково. Тепер цей вислів звучить штамповано, а проте перед очима одразу виникають конкретні прізвища, до яких кращої характеристики годі й шукати: Іван Франко, Юрій Шерех-Шевельов, Віктор Петров-Домонтович, Агатангел Кримський і, звісно, Іван Огієнко – людина, яка залишила досить помітний вплив в українському житті того часу. [5]
Природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного та культурного діяча однаково успішно виявлявся у його діяльності і як мовознавця та літературознавця, і як перекладача та поета, і як редактора та видавця, і як ректора та міністра, і як православного митрополита та історика української церкви. Важко сказати, в якій із цих сфер діяльності Іван Огієнко (митрополит Іларіон) залишив найпомітніший слід. Одне незаперечне: він чесно й віддано служив українській справі, до останніх днів життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації, її мови та культури. Переконує в цьому хоча б той факт, що бібліографія наукових і публіцистичних праць ученого та його художніх творів, за неповними даними, складає близько півтори тисячі назв, переважна більшість яких, на жаль, і сьогодні недоступна українському читачеві. [2]
Вчений-енциклопедист залишив по собі фантастичну за обсягом спадщину для вивчення якої буде замало і цілого науково-дослідного інституту; чого варті десятки грунтовних праць з українського мовознавства, історії церкви, культури, канонічного права: «Огляд українського язикознавства» (1907 р.), «Українська культура» (1918 р.), «Український стилістичний словник» (1924 р.), «Сучасна українська літературна мова» (1935 р.), «Візантія і Україна» (1954 р.), «Слово о полку Ігоревім» (1967 р.).[ 3]
З 1905 року починається його активна наукова та громадська робота, зокрема співробітництво в київських виданнях («Громадська думка», «Рада»), участь у діяльності «Просвіти» та заснованому М. Грушевським Науковому товаристві імені Шевченка в Києві. В 1909 році І.І.Огієнко з відзнакою закінчує повний курс навчання в університеті, а вже в 1911 році його затверджують на кафедрі російської мови та літератури професорським стипендіатом. У 1915 році після складання магістерських іспитів Огієнку присвоюють звання приват-доцента цієї кафедри. А у квітні 1917 року І. І. Огієнко, один з перших викладачів Київського університету, переходить на викладання українською мовою і практично розпочинає читати новий курс «Історія української мови».[8]
Весною 1917 р. було створено Центральну раду. Іван Огієнко, як член ради новоствореного Центральною радою Міністерства освіти, виступив з ініціативою про заснування Українського народного університету (УНУ) в Києві. Він розробив новий курс «Українська культура».[7]
Народний університет був відкритий у жовтні 1917 року, а у серпні 1918 року перетворений на Український державний університет. До урочистого відкриття цього навчального закладу професор І.І.Огієнко розробляє новий курс лекцій «Українська нова культура». Постала гостра проблема запровадження української мови в державні інституції, навчальні заклади, церкву. У Києві одна за одною великими тиражами виходять навчальні книги, автором яких був Огієнко: «Рідна мова в українській школі» (1918), «Українська граматика» (1918), а також «Наглядна таблиця українського правопису» (1917).[8]
У січні 1918 р. І. Огієнко долучається до реалізації нового грандіозного проекту – організації системи вищої школи в Україні, його включено у відповідну комісію.[4]
Професор з 1918 p., І. Огієнко – один із фундаторів і лекторів Української педагогічної академії, що започаткувала систему післядипломної освіти, Українського державного університету в Києві, у когорті тих перших українських учених, які розпочали справу заснування Української Академії наук. Він викладає українську мову в урядових установах, на вищих жіночих, численних педагогічних курсах. Огієнко – делегат і учасник кількох всеукраїнських демократичних форумів.
Ставши помітною фігурою національного освітянського руху, за рекомендацією члена Директорії УНР Ф. Швеця І. Огієнка призначено міністром народної освіти й мистецтва, обов’язки якого він виконував із 6 січня по 25 квітня 1919 р. На цій посаді І. Огієнко послідовно продовжує й поглиблює процес розбудови системи освіти УНР, домагається її демократизації, доступності для усіх верств населення, дбає про забезпечення навчальних закладів професійними, патріотичними кадрами, необхідними підручниками й посібниками, створення в них відповідної матеріально-технічної бази. Продовжує розробку концептуальних основ викладання рідної мови й рідномовного виховання, доктрини єдиної школи України, законопроектів, які впроваджували її засади у педагогічну практику.[4]
Встиг цей учений побувати й на посаді міністра освіти (за Директорії у 1919 році), і міністра ісповідань (віровизнань), і Головноуповноваженим уряду УНР в Кам’янці-Подільському після евакуації уряду до Тарнова. Перебуваючи на посаді міністра віросповідань, Огієнко визнав пріоритет української мови в церкві, заснував курси української для священнослужителів, розпочав повний переклад Біблії на сучасну мову.[5]
Життя покидало сім’ю вченого по різних куточках світу. У листопаді 1921 року Огієнко з дружиною та трьома маленькими дітьми мусив назавжди полишити Україну. В Кам’янці він кинув власну величезну бібліотеку з архівом та десятками недописаних і неоприлюднених рукописів. Іван Іванович намагатиметься врятувати її, проситиме про переїзд до Києва, писатиме тогочасному секретарю Академії наук радянської України А. Кримському, але відповідь так і не надійде.
Так, після перебування в Тарнові, потім у Винниках та Львові, він вирішить перебратися до Варшави. Тут у нього народжується ідея видати 30-томну «Бібліотеку українознавства», яку він послідовно втілюватиме все своє життя.[5]
У квітні 1937 року, після смерті дружини Домініки Данилівни, Огієнко вирішує прийняти постриг. Сталося це 9 жовтня 1940 року в Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі. У жовтні того ж року він був висвячений на архієпископа Холмського та Підляського Української автокефальної православної церкви. А через 3 роки Іларіон був обраний митрополитом Холмсько-Підляським.[6]
Так в українській культурі з’явився другий (з часів Ярослава Мудрого) митрополит Іларіон.
Водночас він дуже багато працює у напрямі, сказати б, обґрунтування і ідеологічного світоглядного, і історичного, і спеціально етнологічно-етнографічного обґрунтування Української православної Церкви в її саме цілком самостійній версії.[6]
Під час війни він покидає Польщу, якийсь час живе й працює в Лозанні, Швейцарія, і врешті перебирається за океан.
Буремного 1942 року, коли по всій Європі вирували битви Другої Світової війни, у Празі побачило світ й невдовзі стало бібліографічною рідкістю видання двотомної праці «Українська церква». У цій книзі Іван Огієнко на основі численних історичних джерел, розповів про майже тисячолітню історію християнства в Україні. Твір, написаний чудовою літературною мовою, цікавий ще й тим, що показав усю трагічність приєднання Церкви Української до Московської і наслідки цього процессу.[3]
З вересня 1947 року і до самої смерті Огієнко живе в Вінніпезі, служить у церкві, стає «митрополитом Вінніпеґу і всієї Канади». Cаме тут він ініціював об’єднання трьох українських автокефальних церков за кордоном.[6]
З переїздом до Канади почався новий етап видавничої діяльності І. І. Огієнка, який тривав практично до початку 70-х років ХХ століття. Вже через два місяці після його облаштування у Вінніпезі, у листопаді 1947 року почав виходити редагований Огієнком місячник «Слово істини».
З 1951 року відроджується у Вінніпезі започаткований у Варшаві часопис «Наша культура», який з 1953 року став називатися «Віра й культура», оскільки поновилося засноване Огієнком у Лозанні видавництво української книжки «Наша культура».
У 1951 році його обирають першоієрархом Української Православної церкви в Канаді. Митрополит Іларіон доклав чимало зусиль для організації та розбудови українського національно-культурного та релігійного життя в Канаді. Заснував Теологічне Товариство (тепер Теологічне товариство Митрополита Іларіона), здійснив реорганізацію богословського факультету Манітобського університету, перетворивши його в Колегію імені св. апостола Андрія, очолював Науково-Богословське Товариство, розгорнув велику науково-дослідницьку та видавничу діяльність. За Іларіона було проголошено Акт об’єднання трьох українських автокефалій за кордоном.[8]
В цей же час Огієнко вирішує глибше й досконаліше дослідити окремі періоди – найскладніші й найдраматичніші – історії нашої церкви. Так з’являються, майже одночасно, дві його монографії «Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647-1657» (Вінніпег, 1955, 180 с.) і «Українська церква за час руїни. 1657-1687» (Вінніпег, 1956, 564 с.). Логічним продовженням розпочатої теми мало стати ще одне дослідження – «Українська церква за час гетьмана Мазепи». На жаль, цю працю Іван Огієнко написати не встиг, хоча інтенсивно добирав для неї архівний матеріал. Спільна особливість зазначених вище двох праць – у прекрасному поєднанні простоти, дохідливості, емоційності викладу з фундаментальністю і науковістю. Достатньо сказати, що лише перелік використаних під час написання «Української церкви за час руїни» джерел займає понад двадцять п’ять сторінок. Проаналізувавши, вивчивши сотні, тисячі задокументованих свідчень і фактів тої сумної доби української історії, автор написав ось такий публіцистично насичений, але правдивий висновок: «Українська православна Церква сильна своїм духом та тисячолітньою традицією, сильна і своїм міцним поєднанням з рідним народом. За час Руїни український народ, здавалося, мусив загинути як нація, але власна православна Церква спасла його. Руїна – це Голгофа Української православної церкви, а разом з тим це й найбільша слава її. Як залізо в огні перетоплюється на крицю, так і Українська православна церква крицево загартовувалася в довгу добу Руїни, і вийшла з неї – безсмертною».[5]
Справою усього свого життя Іларіон вважав канонічний переклад Біблії на українську мову. 12 червня 1962 року його мрія стала реальністю. У Лондоні було видано повний фундаментальний том (який включає і неканонічні книги) «Біблії або книг св. Письма старого і Нового Заповіту» на 1529 сторінках. Він належить до найякісніший і найцінніших перекладів у нашій історії.[4]
Крім того, митрополит Іларіон займався редагуванням журналів «Слово істини», «Наша культура», «Віра і культура», заснував 30-томну «Бібліотеку українознавства».[6]
Відомою є і монографія «Дохристиянські вірування українського народу». Особливої пікантності їй додає те, що автор – церковнослужитель – описує й дає етимологію багатьох язичницьких реалій. Наприклад, Іларіон виводить етимологію слова спекатися від Пека – божества, яке, за його версією, є уособленням домовика, як і Цур, який оберігав родину, звідки пішло слово відцуратися. У випадку небезпеки на ворога посилали своїх цура й пека закляттям «цур тобі, пек!» (звідси, можливо, спекатися, тобто «позбутися неприємного за допомогою Пека», або, за першою версією, «позбутися самого Пека»; можливо, в цей ряд ідуть і слова безпека, небезпечний, тобто «без Пека», хоч це можна пояснити й згідно з першою версією – «без сутички, кровопролиття, без біди»). Ця монографія змушує неабияк замислитися над внутрішніми формами, які досі зберігають сучасні слова.[5]
Помер митрополит Іларіон 29 березня 1972 року. Похований на православній частині цвинтаря Ґлен Іден біля Вінніпеґу.[5]
Після смерті Митрополита Іларіона за кордоном було опубліковано багато його книг: «Українська церква», «Українська церква і наша культура», «Хвалімо Бога українською мово».[8]
Найголовнішим в діяльності митрополита Іларіона було те, що він усі ці свої знання віддавав на творення, принаймні, хоча б десь на майбутнє творення української нації як певної духовної і просто духовної цілості, що у ній всі ми будемо належати до якогось одного спільного знаменника, але в жодному разі не тоталітарного, не підкреслено секулярно-юридичного, а саме, до духовного.[6]
Це була одна із тих постатей української культури, що в ній поєднується гармонійно і секулярне, і релігійне, спеціально академічні знання і практична діяльність, діяльність політична і діяльність громадська та, нарешті, певне своє, індивідуальне зусилля, яке впродовж чи не 70 років самостійних духовних зусиль нашого героя було саме в напрямі оцього творення.[3]
«Я робив, що міг, решту дороблять наступники», – писав Іларіон, завершуючи свою «ціложиттєву працю».[8]
Список використаних джерел
1. Видатні земляки. Іван Огієнко // Режим доступу:https://www.google.com.ua/url&url=http%3A%2F%Fwww.brusilov.org.ua%2Fvydatni_zemlyaki%2Fogienko_1.html.
2. Діяльність Івана Огієнка // Режим доступу: [http://ua referat.com/ Діяльність_Івана_ Огієнка].
3. Іван Огієнко // Режим доступу: http://msmb.org.ua/books/thematic_bibliography/480/.
4. Огієнко Іван Іванович // Режим доступу: http://christian-culture.in.ua/content/view/81/36/.
5. Іван Огієнко – митрополит Іларіон // Режим доступу: http://aratta-ukraine.com/sacred_ua.php?id=121.
6. Іван Огієнко як державний і церковний діяч // Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/957790.html.
7. Митрополит Іларіон і Українське Відродження // Режим доступу: http://www.univ.kiev.ua/ru/geninf/osobystosti/ogienko.
8. 15 січня – День народження І. І. Огієнка – українського церковного і державного діяча // Режим доступу: http://emlab.ho.ua /Obrantsi/Ogienko,%20biografija.html.