Iсторико-патрiотичний клуб

"Алатир"


О, Боже, я Тобі молюся, але любити ворогів, пробач мені, я не навчуся…

— Наталя Лівицька – Холодна

Загострення геополітичної ситуації в Україні на початку 60-х рр.. XVII ст. та її вплив на події в Україні

Однією з найважливіших сторінок української історії є період національно-визвольних змагань під проводом Б. Хмельницького, проте період, який ішов за ним – 1660-ті рр.. – є не менш важливим, оскільки саме в цей час сталися великі зміни в її територіальному відношенні (вона поділилась на Лівобережну та Правобережну), посилився вплив іноземних держав, які хотіли розділити Україну та почався період «руїни» – час, який позначився розпадом української державності, загальним занепадом та кровопролитними війнами на території України. Тому важливим є висвітлення перебігу тодішніх подій та їх наслідків для реконструкції цілісної картини, що склалася в Україні на початку 1660-х рр..

Для того, аби зрозуміти ситуацію, що склалася в Україні 60-х рр.., варто принаймні побіжно пригадати перебіг політичного протистояння всередині козацької України попередніх перед цим, коли власне визрівали передумови тієї, за визначенням Наталі Яковенко, «війни берегів», що стала реальністю вже з початком 1660-х років [1, с.20].

C:\Users\Администратор\Desktop\Битва_під_Чудновим_1660.JPG

Карта кампанії 1660 р.

Ескалація суспільно-політичної напруги в українському суспільстві на початку 1660-х рр., поштовхом до якої послужило укладення урядом Ю. Хмельницького Чуднівського договору з королем і Річчю Посполитою, породила в козацькій Україні принципово нову політичну реальність [2, с. 237]. Україна фактично позбавлялася політичної незалежності, права зовнішньополітичних відносин і мала подавати Польщі військову допомогу в її боротьбі з різними противниками [3, с. 161].

C:\Users\Администратор\Desktop\Слободищенський-трактат-1660-р..jpg

Слободищенський трактат 1660 р.

Анулювати мали й всі інші домовленості Війська Запорозького щодо протекції когось із іноземних володарів, із якими козаки не мали права встановлювати контакти в майбутньому. Щоб якнайшвидше відібрати міста й фортеці, зайняті московськими залогами, козацький гетьман на чолі військ мав негайно повернутися на Наддніпрянську Україну, залишивши під Чудновом декілька полків, аби ті разом із польською армією та кримськими ордами взяли участь в остаточному розгромі В. Б. Шереметєва. Якщо б капітуляцію московських військ затягнули на довший час, Ю. Хмельницький мав мобілізувати на допомогу Речі Посполитій все Військо Запорозьке [1, с. 30].

C:\Users\Администратор\Desktop\yury-hmelnickiy-korotka-bografya-poltika-roki-pravlnnya_472.jpeg

Ю. Хмельницький був менш знаковою особою в Україні, ніж його батько, проте й сам залишив свій слід в її історії

Слободищенський трактат, який став початком розколу України за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється та відмежовується від Правобережжя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції. Розпочалась боротьба за булаву [4, с. 172] Після нього почалися війни між окремими регіонами України з активною участю іноземних держав, кожна з яких дбала про свої інтереси [3, с. 161]. Проте ця непорушна угода не була проведена в життя. По окупованому поляками Правобережжю прокотилася хвиля народних повстань [5, с.75].

Коли ж звістка про підписання угоди між Юрієм Хмельницьким і польським королем досягнула Лівобережжя, місцева старшина, маючи в тилу російські залоги, вирішила залишити тамтешнє населення у вірності цареві. Певною мірою це було й закономірно, зважаючи на поступове визрівання конфлікту між частиною лівобережного козацтва та гетьманським урядом ще з часів гетьманування Івана Виговського, спосіб укладення Чуднівської угоди Юрієм Хмельницьким, а також ті трагічні для козаків лівобережних полків Гетьманату обставини початку реалізації її постанов, що вартували багатьом тисячам лівобережців або життя, або свободи. Немалою мірою такому розвитку подій сприяла й позиція російської влади, її реакція на поразку воєводи Шереметєва під Чудновом та на зміст підписаної ним капітуляції. [1, с. 39]

Згідно повідомлення Патріка Гордона (шведський і польський офіцер, який був на службі в московського царя), вже 5 листопада з-під Чуднова було вислано до Києва російського підполковника Семена Писарєва та польського ротмістра Чаплинського з офіційним повідомленням про зміст укладеного воєводою Шереметєвим договору та листом воєводи про [1, с. 39] передачу Києва під контроль коронної влади, як це було передбачено умовами капітуляції. Попри географічну близькість Чуднова та Києва, відповідь київського воєводи князя Юрія Микитовича Борятинського було отримано лише 21 листопада. Через свого посильного, ротмістра Кирила Лошакова, київський воєвода дав знати про неможливість виконання передбаченої умовами капітуляції вимоги без особливого на те указу Олексія Михайловича. Тим часом царські воєводи двох найбільших форпостів Сіверщини — Чернігова та Ніжина — зразу ж привели ввірене їм під нагляд населення до присяги на вірність Олексію Михайловичу. Щоправда, якщо в Чернігові ця процедура відбулася без будь-яких ексцесів, то в Ніжині виникли певні ускладнення [1, с. 40].

Коли ж у Москві стало відомо про угоду Хмельницького з коронними гетьманами (та ще ніхто не знав чуднівську катастрофу В. Б. Шереметєва), 8 листопада Кремль відіслав до України з царською грамотою до гетьмана та цілого Війська Запорозького спеціального гінця — капітана Феокліста Сухотіна. Останній мав доправити також декілька приватних листів до козацької старшини. Інструкція зобов’язувала гінця якнайшвидше їхати до українського гетьмана на Правобережжя через Путивль, Ніжин і Переяслав, але водночас не забувати збирати інформацію про суспільно-політичні настрої в Україні та ставлення як козацької старшини, так і черні по обидва береги Дніпра до політичного вибору Ю. Хмельницького [1,с. 41]. Після прибуття в ставку українського гетьмана Сухотін мав підтвердити приязнь царя і до самого гетьмана, і до всього Війська Запорозького, докладно проаналізувати історію російсько-українських взаємин із часів гетьмана Б. Хмельницького, нагадавши при цьому про його присягу Олексієві Михайловичу та зрадливість І. Виговського і нешляхетні дії козаків під Чудновом. Після цього гонець мав закликати гетьмана, старшину й козаків переглянути свої непродумані рішення, адже лише під зверхністю православного монарха вони можуть сподіватися на звільнення «з-під ярма латинського». Якщо ж гетьман і старшина опритомніють і повернуться «під високу руку» царя, на всіх них чекає царська ласка та прощення. В іншому випадку — сувора кара [1, с. 42]

Спостереження Феокліста Сухотіна від подорожі Україною засвідчують цілковиту неоднорідність і суперечливість тогочасних суспільних настроїв, відсутність єдності в оцінках дій гетьмана та його оточення. Скажімо, в Ніжинському полку переважна більшість побоювалася можливого наступу поляків та їхніх союзників — татар. Очевидно, що саме під впливом цих настроїв наказний полковник Роман Ракушка-Романовський за дорученням Василя Золотаренка надіслав листа князеві Григорію Григоровичу Ромодановському в Суми, закликаючи негайно прибути з військами до Ніжина для захисту від ворожого нападу [1, с. 42]. Сухотін, узагальнюючи власні спостереження, в звіті до Москви завважив, що коли Олексій Михайлович не надішле в Україну додаткові військові контингенти, то «з козаками буде недобре» [1, с. 43].

В бажаному для Москви напрямі повів справу і залишений Юрієм Хмельницьким наказний полковник переяславський Яким Сомко [1, с. 41].

Зібравши в Переяславі раду, вій домігся проголошення себе наказним гетьманом, «з надією, — як слушно підкреслив С. Велично, — й на ціле гетьманство. Владний, прихильник міцної гетьманської влади, полковник, будучи «людиною розумною та статечною», вирішив усунути нащадка Б. Хмельницького від влади, спираючись на допомогу Росії. Його підтримали [6, с. 245] чернігівський і ніжинський полковники.

C:\Users\Администратор\Desktop\Ukraine_Яким_Сомко.jpg

Яким Сомко вирішив використати слушний момент у своїх політичних планах

Що стосується постаті наказного гетьмана Лівобережної України Я. Сомка, то козацькі літописці другої половини XVII — початку XVIII ст. не скупилися на компліменти на адресу «розумного і статечного» свояка Богдана Хмельницького (останній, як відомо, був одружений у першому шлюбі з рідною сестрою Якима Сомка). Самовидець, характеризуючи наказного гетьмана, також звертав увагу на його військову доблесть: Сомко з ворогами бився, «не щадячи здоровя своего» і війську був «добрим приводцею» [1, с. 45]. Відомий дослідник політичної історії України середини – другої половини XVII ст. Микола Костомаров стверджував, що Я. Сомко замолоду здобував освіту не деінде, а в стінах Києво-Могилянської братської школи. Аналогічної думки дотримувався і фахівець з історії цього навчального закладу Віктор Аскоченський. Натомість інший дослідник історії Києво-Могилянської академії Степан Голубєв був переконаний в тому, що Яким Сомко є надуманим вихованцем братської школи [1, с. 45].

Я. Сомко відмовився визнавати правомірність угоди і справу на Лівобережжі повів таким чином, аби втримати край під зверхністю [2, с. 238] російського царя. І тут вельми складно встановити, що диктувало Сомкові саме таку лінію поведінки: особисті та соціальні інтереси чи політичні амбіції, або ж тверезі оцінки співвідношення політичних і військових сил в регіоні, соціальних симпатій та антипатій лівобережного козацтва. Єдине, що не викликає сумнівів, так це те, що перед наказним гетьманом певний час стояла дилема – до якого прилучитися берега: польського чи московського. Інакше не пішов би серед царських воєвод розголос про наміри Я. Сомка зрадити царя і напасти зі своїми козаками 22 жовтня (с. с.) на царських ратників, що перебували в Переяславі. Принаймні, саме такою інформацією ділився переяславський воєвода В. Волконський з главою російської військової адміністрації в Україні бєлгородським воєводою Г. Ромодановським [2, с. 239].

Успішно відбивши взимку та навесні 1661 р. наступ правобережних полків, підсилених коронними військами та кримською ордою, наказний гетьман спромігся навіть вторгнутися на Правобережжя, здійснивши вилазку під Трахтемирів і Стайки, та навернути на бік царя південні лівобережні полки – Лубенський, Прилуцький і Миргородський, а згодом – Полтавський [2, с. 239]. 16 липня було захоплено Канів і Черкаси. Ю. Хмельницький, правда, розбив Я. Сомка і росіян під Бужином, але це не зарадило поразці.

Повертаючись до Чигирина, гетьман ще намагався якимось чином врятувати ситуацію. Він посилає гінця з проханням про допомогу до Криму. Однак, запорожці татар перейняли, і хоч втрати кримчаків були невеликими, вони скористались нагодою відшкодувати збитки, розпустивши загони від Дніпра до Лубен для вилову ясиру [3, с.162].

Драматичний перебіг кампанії та її фінал справили гнітюче враження на молодшого Хмельпицького. Дізнавшись у Білій Церкві про захоплення татарами в ясир козаків, він, за свідченням росіянина Гараська Радіонова, «здвигнув плечима і заплакав…». Всім стала очевидною неспроможність Юрія керувати державою. П. Тетеря повідомляв Варшаву, що Військо Запорозьке не хоче «більше залишатися під його проводом і, не бажаючи йому коритися, більше зайняте домашніми справами, ніж військовими» [6, с. 250].

Після цього безталанний син великого Хмельницького, розуміючи, що не може вплинути на розвиток подій, відмовився від влади. На початку жовтня він надіслав посольство до короля, вказавши на П. Тетерю як свого наступника [3, с. 162]. Уже в листопаді поповзли чутки про П. Тетерю як імовірного гетьмана України. Його супротивниками в боротьбі за булаву виступали І. Виговський, М. Ханенко і П. Дорошенко. Завдяки підтримці калга-султана Селім-Гірея, резидента Польщі й значної частини старшин (С. Величко зазначає, що окремі з них були підкуплені) на Чигиринській генеральній раді, ймовірно, 13 січня 1663 р., П. Тетеря проголошується гетьманом [6, с. 250]. Він був колишнім переяславським полковником та соратником Богдана Хмельницького [7, с. 6]. Тетеря був розумним та хитрим дипломатом, але користолюбивим егоїстом. Цим вибором довершився розкол України [8, с. 55].

C:\Users\Администратор\Desktop\250px-Pavlo_Teterya.jpg

Павло Тетеря – гетьман Правобережної України

В січні 1663 р. київський митрополит Діонісій Балабан особисто постриг Юрія в ченці під іменем Гедеона [3, с. 162]. Зречення Юрія не зумовило вщухання громадянської війни. Лівобережна старшина й Запорожжя, підтримувані російським урядом, прагнули привести до влади свого ставленика. Так, у середині липня 1662 р. в листі до царя Я. Сомко навіть погоджувався зректися влади, тільки щоб «нами задніпряни не володіли…» [6, с. 250].

Цілком реальна перспектива відходу Юрія від влади, зрозуміло, відкривала шляхи до нового політичного протистояння на Правобережжі, але, водночас, привносила певні нові нюанси в протиборство лівобережних і правобережних еліт, породжувала надії лівобережної старшини на можливість перегляду існуючої службової ієрархії Війська Запорозького, в тому числі — визнання польським королем елітарного становища козацької старшини Задніпров’я. Не дарма ж, по Лівобережжю поповзли чутки, що Ю. Хмельницький зрікається булави в надії, що вона потрапить до рук його дядька – Я. Сомка.

Очевидно, що як ніколи для «кармазинового» козацтва Лівобережжя зросла загроза з боку охлократичної стихії, настроями якої тепер уміло маніпулювали єпископ Мефодій і кошовий гетьман І. Брюховецький. Дана обставина, ймовірно, також сприяла згуртуванню лівобережної старшини навколо ідеї захисту своїх соціальних інтересів [9, с. 395].

Московський уряд, за свідченням американського історика Бікфорда О’Браєна, намагався в цей час використати внутрішньо старшинський конфлікт (Лівобережжя-Правобережжя) у власних інтересах і закріпити своє панування на Лівобережній Україні. Оголосивши гетьманів Ю. Хмельницького та П. Тетерю зрадниками московського царя, російські бояри – за підтримки лівобережної старшини, яка прагнула панувати над іншими станами українського суспільства – вирішили обрати нового гетьмана над лівобережними полками. Новий обранець мав стати «своїм» промосковським гетьманом, на відміну від П. Тетері – ставленика Речі Посполитої [7, с. 6]

Наприкінці квітня 1661 р., Сомко скликав в селі Бикові, що під Ніжином, елекційну раду, аби отримати санкцію лівобережного козацтва на закріплення за собою гетьманських повноважень.

В роботі Биківської ради 1661 р. взяли участь представники лівобережних Ніжинського, Прилуцького, Лубенського, Миргородського, Переяславського, Чернігівського та частини Полтавського полків, а також слобідських — Охтирського, Острозького та Сумського, які, хоч і не підлягали гетьманському реґіментові, а перебували під командою бєлгородського воєводи, але отримали від нього дозвіл на участь в елекційній раді (варто зауважити, вперше і востаннє в історії розвитку козацької демократії).

На раді в Бикові були також присутніми й представники уряду Олексія Михайловича — бєлгородський воєвода Г.Г. Ромодановський хоч особисто і не прибув на козацьке коло, але відправив туди свою довірену особу могильовського воєводу С. Д. Змієва. На раді, що відбулася в третю неділю після Великодня, 28 квітня 1661 р., більшість виборців підтримали кандидатуру [1, с. 48] переяславського полковника і наказного гетьмана Якима Сомка, в той час, як представники одного з найбільших лівобережних полків — Ніжинського (в 1663 р. його буде розділено на три полки) відстоювали кандидатуру свого полковника Василя Золотаренка (Васюти) [1, с. 49] 28 квітня 1661 р. більшість виборців підтримали кандидатуру переяславського полковника і наказного гетьмана Я. Сомка [2, с. 239].

C:\Users\Администратор\Desktop\pol..jpg

Ніжинський полковник В. Золотаренко невдовзі стане одним із претендентів на булаву на Лівобережжі

Що стосується взаємовідносин ж Я. Сомка з російським царем в цей час, то як дослідив історик Віктор Горобець, велику тривогу в оточенні московського монарха викликали заяви Сомка щодо його бачення політичної моделі взаємовідносин між Українським гетьманатом та Московським царством. Адже він був прибічником побудови авторитарного управління Козацькою державою. Наказний гетьман ще у середині 1661 р. у розмові з російським урядовцем Приказу таємних справ Ю. Никифоровим наголошував на тому, щоб гетьман «під рукою великого государя будучи в підданстві» над полковниками мав сильну владу, а не так як про те було ухвалено у Переяславських статтях 1659 р. Також Я. Сомко пропонував відмінити судовий імунітет частини козацької старшини та заборонити їй напряму («мимо гетмана») зноситися з царем. Чи не вперше в українсько-російських відносинах висловлювалася думка щодо запровадження при гетьманському урядові спеціального царського резидента. Власне саме те, що у стосунках із[10, с. 115] царем Сомко твердо виступав за дотримання принципів класичної васальної підлеглості й стало причиною негативного ставлення до нього з боку Москви. А тому царський уряд з великим задоволенням сприймає пропозиції кошового отамана Запорозької Січі І. Брюховецького, який для того, щоб стати гетьманом обіцяв північному сусідові значно обмежити прерогативи гетьманської влади. За влучним висловом сучасного російського історика Тетяни Таірової-Яковлєвої, цей процес можна було означити як «деградацію ідеї Гетьманщини» [10, с. 115].

Відмінними рисами нової реальності, що наступила, стало те, що до цього часу територіально єдине Військо Запорозьке розпалося на дві автономні одна від другої частини, кожна з яких стала тереном локальних соціополітичних протистоянь, з власними політичними і соціальними ідеалами та своїм баченням шляхів їх досягнення.

Щоправда, варто зразу ж зауважити, що передвісники такого поділу проступали вже доволі давно. Принаймні, історичні джерела дозволяють чітко виділити межу політичних розходжень правобережного і лівобережного козацтв уже з другої половини 1650-х рр., коли чи не вперше було документально зафіксовано наявність принципових ідейних розходжень представників різних регіональних розгалужень козацтва, зокрема з приводу рішення російського уряду щодо запровадження в українських містах воєводського управління. Невдовзі ідейні розходження лівобережного і правобережного козацтва реалізувалися на практиці під час антигетьманського повстання, що вибухнуло на Сіверщині та Переяславщині восени 1659 р. Наступною в часі ланкою свідчень протилежності політичних позицій регіональних еліт стали колізії навколо визначення місця проведення Генеральної ради 1659 р., коли царський повноважний представник, вочевидь, зважаючи саме на ступінь лояльності обивателів Лівобережжя до династії Романових, а не на географічну віддаленість Трахтемирова, наполягав на скликанні зібрання у Переяславі, усвідомлюючи той факт, що від [2, с. 238] кількісного превалювання представників тієї чи іншої регіональної групи козацтва на раді значною мірою залежать її перебіг та результати.

Розрізняючи регіональну різновекторність політичних устремлінь представників козацьких еліт Правобережжя та Лівобережжя, неприпустимим спрощенням історичних реалій виглядало б тлумачення її причин лише крізь призму географічних наближення та, відповідно, віддалення від Москви та Варшави, а отже — реальних можливостей останніх ефективно мілітарно впливати на ситуацію в тому чи другому регіоні. На нашу думку, значно більшою мірою ситуацію обумовлювали особливості соціального обличчя козацьких полків. На Правобережжі провідні ролі відігравали представники так званого «старовинного» козацтва та покозаченої шляхти, які політично та економічно — своїми майновими інтересами – були тісно пов’язані з цим регіоном ще з дореволюційних часів.

А Лівобережжя, після ліквідації тут магнатського фільваркового господарства, стало місцем концентрації козаків-неофітів. Годі говорити, що політична культура останніх, перспективи включення їх до соціополітичних структур Речі Посполитої, а отже й політичні устремління суттєво різнилися від перших. Саме відсутність будь-яких перспектив зберегти за собою набутий в роки революції соціальний статус та майнові надбання в разі повернення Лівобережжя під владу польського короля створювали головну перепону для підтримки задніпровськими козаками дій козацької старшини, що на початку 1660-х рр. групувалася навколо особи Ю. Хмельницького [2, с. 238].

В цей час загострення громадянської війни мало для реалізації державної ідеї негативні наслідки. У політичній свідомості еліти набуває розвитку, по-перше, небезпечна тенденція відмови від програми створення незалежної соборної України й висунення на чільне місце регіональних політичних інтересів і, по-друге, звичка при розв’язанні внутрішньополітичних проблем щораз більше покладатися на підтримку з боку іноземних країн (залежно від орієнтації тих чи інших угрупувань). Характерним з цього погляду було зроблене наказним гетьманом Якимом Сомком зауваження Ю. Хмельницькому (кінець жовтня 1661 р.), щодо того, що «про наше примирення (між Лівобережною і Правобережною Україною) нехай його царська величність з його королівською милістю умови і комісії [виробляють і] проведуть, а не ми…» За таких обставин дедалі реальнішою стає загроза можливого розколу Української держави на два гетьманства, оскільки лівобережна старшина за підтримки Росії взяла курс на відокремлення від Правобережжя [11, с. 130].

Особливими майстрами соціально-політичної інтриги виявились надалі московські царі та їхні емісари. Щоб ліквідувати суверенність України, вони підбурювали народні маси проти козацької старшини, одночасно щедро роздаючи їм маєтності та привілеї в обмін за зраду інтересів української державності [12, с. 47].

Трагізм становища козацької україни у 60-х рр., окрім усього іншого, полягав у різних зовнішньополітичних орієнтаціях урядів правобережного й лівобережного гетьманів та кошового Січі, що призводило до жорстокої міжусобної не лише політичної, а й дипломатичної боротьби. Але парадокс полягав у тому, що переважна більшість її учасників суб’єктивно прагнула домогтися однієї мети – припинення воєнних дій, єдності козацької України, збереження за нею територіальної цілісності та максимуму сувернітету [6, с. 326].

Список використаної літератури:

  1. Горобець В. М. «Чорна рада» 1663 року. Передумови, результати, наслыдки / В. М. Горобець. – К.:Інститут історії України НАН України, 2013. – 200 с.
  2. Горобець В. М. «Нам згідно звичаю давнього нашого того гетьмана обрати, кого все військо любить». Елекційні змагання на Лівобережжі України на поч. 60-х рр. XVII ст. / В. М. Горобець // Україна в Центрально-Східній Європі. – 2004. – №4. – С. 237-264
  3. Борисенко В. Й., А. Г. Бульвінський, Візер С. О. Еволюція українсько-російських відносин у другій половині XVII ст. / В. Й. Борисенко, А. Г. Бульвынський, С. О. Візер. – К: [Б. в.], 2006 р. – 276 с.
  4. Бойко О. Д. Історія України : [навч. посіб.] / О. Д. Бойко – К.: Академвидав, 2006. – 686 с.
  5. Котляр М. Ф., Кульчицький С. В. Довідник з історії України / М. Ф. Котляр, С. В. Кульчицький. – К.: Україна, 1996. — 463 с.
  6. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр..) / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2009 р. – 448 с.
  7. Железко Р. А. Ніжинський козацький полк і Чорна рада 1663 р. / Р. А. Железко // Ніжинська старовина. – Вип. 15 (18). – Ніжин: Видавництво «Аспект-Поліграф», 2013р. – с. 5-12
  8. Антонович В. Б. Коротка історія Козаччини / передм. І. І. Глизя. – К.: Україна, 2004. – 304 с.: іл.
  9. Горобець В. М. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665. / В. М. Горобець. − К.: Інститут історії України, 2001. − 533 с.
  10. Чухліб Т. В. Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648—1721 рр. — 3-тє вид., випр. і доповн / Т. В. Чухліб. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. — 616 с.
  11. Смолій В. А, Степанков В. С. Українська державна ідея XVII — XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – Київ: «Альтернативи», 1997. – 368 с.
  12. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України / Ред. Я. Грицак, О. Романів.— Львів: Вид-во Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, 1992.— 230 с.
Розробка сайтів - Віталій Ткач