Iсторико-патрiотичний клуб

"Алатир"


«Головний недолік демократії полягає в тому, що лише партія, позбавлена влади, знає, як керувати країною»

— Лоуренс Пітер

Олег

«І плакали по ньому всі люди плачем великим, і понесли, і поховали його на горі, яка зветься Щекавицею. Є ж і досі могила його, зветься могилою Олеговою. А було всього його княжіння тридцять три роки»

                                                                                                                  «Повість минулих літ»

 

http://alatyr.club/person/oleg.jpg

 

Етимологія імені свідчить про скандинавське походження Олега. “Helgi” зі скандинавської – «присвячений богам».

Досліджуючи  біографію легендарного київського князя Олега, історики відразу стикаються з певною проблемою, адже ніхто з них не може дати відповідь на запитання: хто був той Олег, який став київським князем наприкінці IX ст.? Справа в тому, що образ Олега ніби зітканий з різноманітних фольклорних оповідей: переказів, легенд та різноманітних пісень.  Відомий український історик М. Костомаров писав з цього приводу: «особа Олега в нашому початковому літописі є сповна особою переказу, а не історії». Однак тут варто вказати на той факт, що Олег, на відміну від своїх попередників Кия, Аскольда, є реальною історичною особою, а не напівлегендарною.  Його існування підтверджується авторитетними джерелами, зокрема, угодами між Київською Руссю та Візантією у 907  та 911 роках.

Разом з тим  Олег є однією із найбільш таємничих постатей нашої історії, адже вчені досі не мають певних відомостей ні про родину, ні про соціальне становище цього князя. Також немає точних відомостей про те, ким він був: князем, боярином чи просто варязьким дружинником. Невідомо також, які стосунки в нього були з представниками князівської династії Рюрика. Так, «Повість минулих літ» називає Олега «князем», а от «Новгородський літопис» називає його «воєводою».

Народна пам’ять зробила з нього не лише великого і вдалого полководця, а й чудодія, що вмів творити діла надлюдські: міг обернутися «і звірем, і птахом, і комахою». З плином часу за образом казкового чудотворця майже зник дійсний, правдивий образ правителя, що княжив у Києві.

Згідно зі свідченням Нестора-літописця,  у 862 році влада на Русі перейшла до рук варязького князя Рюрика. У Рюрика був син Ігор, якому і повинна була перейти князівська влада після смерті батька. Проте ця влада дісталась саме Олегу. «Повість минулих літ» вперше згадує  Олега під 879 роком, проте цю дату слід вважати умовною, як і майже всі дати до ХІ століття, коли розпочалося літописання. «Помер Рюрик і, передавши княжіння своє Олегові, своєму родичеві, віддав йому на руки сина Ігоря, бо був той ще дуже малий» – саме так повідомляє Нестор про початок Олегового княжіння. Проте автор «Повісті…» Нестор не повідомляє про ступінь спорідненості Олега та Рюрика, а от перший руський літопис (Найдавніший) зазначає, що Олег не належав до родини варязького князя, а був лише воєводою, який був приставлений Рюриком у ролі опікуна до його малолітнього сина. Що ж стосується іншого джерела, а саме Якимівського літопису, то він оголосив Олега «норманським князем» і навіть зятем Рюрика. Згідно іншого, Розкольницького літопису, Олег був дядьком Ігоря по материній лінії. Як же було насправді – зараз вже важко дати на це питання відповідь. Був Олег правителем-регентом при малому Ігореві, який став князем аж після смерті Олега.

Проте в наш http://alatyr.club/person/oleg2.jpg час більшість істориків дотримуються тієї думки, що Олег не був родичем Рюрика, а захопив владу у Києві, спираючись на віддану йому військову дружину, а також скористався при цьому, як прикриттям, ім’ям законного претендента на престол княжича Ігоря. Маючи в своїх руках реальну силу, Олег не зважав на законність прав Ігоря. Він досить довго правив у Києві, що підтверджується як літописами, так і деякими східними джерелами.

Згідно з літописом, у 879 р. Олег став новгородським князем, а через три роки він уже вирушив у похід на Київ. З ним у цій кампанії брали участь велика кількість воїнів як із слов’янських племен так і з неслов’янських племен Півночі, як-от: чудь, меря, кривичі, весь. По дорозі на південь Олегові вдалось захопити Любеч та Смоленськ.  У цих містах було поставлено Олегових намісників.

Як вказує Нестор, у той час у Києві правили князі Аскольд та Дір. Олегові ж вдалось хитрощами виманити тих з міста. Доля їхня була трагічна: їх було вбито. Як говориться в літописі, Олег наказав воїнам сховатись, а сам підійшов до Київських гір, при чому він ніс на руках малого княжича Ігоря. «Ми купці, йдемо до греків від Олега і княжича Ігоря. Прийдіть до нас, до родичів своїх…».

Коли ж князі вийшли до Олега, воїни вискочили із засідки та вбили їх. Таким чином, Олег став Київським князем. Київ сподобався Олегу своїм місцем розташування, а тому він перебрався саме сюди. Так Олегу належать слова: «Хай буде Київ матір’ю городам руським». Тим самим Олег об’єднав два основних центри східних слов’ян: північний та південний.

http://alatyr.club/person/oleg3.jpg

Про ці події існує також дуже цікава легенда.  Підкоривши Київ, Олег запропонував усій дружині присягнути йому на вірність, проте були і ті, хто відмовився це робити. Одному із дружинників вдалося втекти у древлянські ліси, де він поселився на одинокій скелі біля злиття двох річок. Звали цього дружинника Житомир. А отже, в цій легенді досить колоритно описується заснування міста Житомира, який стане центром племені житичів древлянського племінного союзу.

Розпочав своє правління Олег із вирішення внутрішніх питань. Він обклав даниною сіверян, полян, древлян та радимичів. Таким чином під його владою опинилось ядро держави, а також  важливий торговий шлях  «із варяг у греки». Саме тому ці стратегічні здобутки дали можливість князеві зосередить на вирішенні зовнішньополітичних проблем.

Досить цікавим є той факт, що серед переліку союзів, які брали участь у грандіозному поході під проводом Олега на Візантію у 907 р., крім вищевказаних сіверян, радимичів та древлян, брали участь також в’ятичі, хорвати, тиверці та дуліби, які увійшли до складу Давньоруської держави пізніше. Проте варто говорити про те, що цей союз занадто міцним не був, оскільки аж до часів князя Володимира Святославовича ці племена зберігали досить значну автономію, а верхівка – великі багатства.

Масштаби цього походу і досі вражають сучасників. Ось як описує його «Повість…»: «Пішов Олег на греків, залишивши Ігоря в Києві, взяв же з собою силу варягів і словенів, і чуді, й кривичів, і мерю, і древлян, і радимичів, і полян, і сіверян, і в’ятичів, і хорватів, і дулівів, і тиверців… І з усіма цими пішов Олег на конях і в кораблях, і було кораблів числом дві тисячі».

Вірогідно, що причиною, яка призвела до війни між Візантією та Руссю, було невиконання Константинополем головних умов угоди 860 р., яка була укладена між Аскольдом та імператором Михаїлом: виплата імперією данини Києву та надання торгівельних привілеїв руським купцям у візантійських містах.

Можна також говорити про той факт, що в Києві добре вивчили ситуацію, яка склалася навколо Візантії в той період, адже імперія тоді переживала не найкращі часи. В той час на півдні її турбували араби, а у війську розпочався заколот під проводом Андроніка Дуки. Саме тому візантійський імператор змушений був зняти кращі легіони з північних кордонів і кинути їх проти арабів. Тим паче, Олег уклав угоду з Болгарським царством проти Візантії, внаслідок чого тогочасний болгарський правитель пообіцяв пропустити через свої володіння суходільну частину руського війська.

Одночасно із підходом військ Олега з суші до Константинополя, поблизу столиці Візантії з’явився також Руський флот. Нестор описав дані події і зауважив, що коли ладді Олега наблизились до столиці Візантії, то «греки ж замкнули Суд, а місто зачинили». «Судом» тоді називали бухту Золотий Ріг, яка відділяла Константинополь від його передмістя Галати. На берегах цієї ж бухти стояли тоді кам’яні башти, між якими, коли виникала загроза небезпеки, натягали величезний ланцюг, який підтримувався на поверхні води великою кількістю поплавків. Це мало надійно перекривати вхід до Золотого Рогу.

Олег, побачивши, що не подолати йому цієї могутньої перешкоди, вирішив піти на військову хитрість. «І звелів Олег своїм воїнам зробити колеса й поставити на них кораблі. І з попутним вітром підняли вони вітрила й пішли з боку поля до міста (Царгорода). Греки ж, побачивши це, злякались і сказали через послів Олегові: «Не губи міста, дамо тобі данини, якої забажаєш!», – писав про ці події Нестор у своїй «Повісті…».

http://alatyr.club/person/oleg4.jpg

Насправді ж малоймовірно, що кораблі змогли б рухатися суходолом. Більш за все, це потребувало зусиль великої кількості людей, коней та волів. Так, більш за все, і вчинив Олег. Крім того, можливо, щоб справити враження на греків, князь наказав напнути вітрила на кораблях. Цей маневр допоміг справити велике враження на імператора і підписати з київським володарем мирний договір. Нестор писав про це так: «Наказав Олег дати данину на дві тисячі кораблів… І погодились на це греки, і стали греки просити миру, щоб не воював Грецької землі. Олег же, трохи відійшовши від столиці, розпочав переговори про мир з грецькими царями Леоном і Александром».

Підписана угода між греками та русичами в 907 р. є першим дипломатичним актом, який зберігся до нашого часу. Згідно цієї угоди Візантія зобов’язувалась сплачували Русі щорічну данину. Так Олег «наказав» імператору Леву та його брату-співправителю  Олександру заплатити по 12 гривень срібла за кожну руську ладдю. Таким чином можна говорити про те, що Олег з військом отримав в цьому поході викуп у розмірі 24 тис. гривень – величезну для того часу суму.

Київська Русь ж обіцяла за це надавати Візантії постійну військову допомогу. Великим здобутком можна вважати також одержання від грецької сторони права безмитної торгівлі для руських купців у Константинополі та інших містах імперії. Так давньоруських торговців та послів безкоштовно годували у столиці імперії Константинополії протягом шести місяців, а коли вони мали повертатись на Батьківщину, то урядовці мали постачати їм паруси, канати та якорі, а також продовольство. Положення даної угоди були розширені в 911 р. Також відомо, що під час підписання даної угоди загін русичів брав участь у поході візантійського імператора проти арабів у Середземному морі. Оповідь про перемогу у поході 907 р. Нестор закінчує такими рядками: «І повернувся Олег до Києва, несучи золото й паволоки (шовкові тканини), і плоди, і вино, і всіляке узороччя (дорогі речі, прикраси). І прозвали Олега «Віщим», тому що були люди язичниками й неосвіченими». Слово «віщий» у ті часи було синонімом слів «волхв» та «чарівник», а тому князя народ вважав не просто хитрим та мудрим, а й чарівником.

Все життя Олега було покрите таємницею, а тому про останні роки життя князя існує досить мало достовірної інформації. Так з невідомих причин після тріумфу над Візантією Олег зникає з політичного небосхилу того часу.

Про його останні роки життя відомо, що князь намагався розширити свій вплив і на інших територіях, зокрема, поширити свою владу на Прикаспій. Також один із хозарських документів повідомляє про те, що Олегу-Хельгу напередодні даного походу вдалось підкорити Тмутаракань.

Так в 912 р. князь вирішив здійснити похід на Арабський халіфат.

Відомості про ці події можна віднайти в праці сучаника Олега, відомого історика та географа аль-Масуді.  Він повідомляє, що в гирло Дону військо Олега потрапило із Азовського моря, а потім флот, який складався з 500 човнів, досяг Волги, протягнувши їх волоком по суходолу. Звідти Олег з військом спустилися в Каспійське море. Спустошивши його південно-західне узбережжя, Олег вирішив повертатись назад, але хозари в цей час вирішили помститися за одновірців, а тому напали на Олегове військо. Внаслідок цієї збройної сутички було знищено основну частину війська русичів. Як вважається, саме в цьому поході і загинув сам князь.

Проте, існує легенда,  яка по-іншому пояснює князівську смерть. Згідно легенди, одного разу князь поцікавився у волхвів про свою смерть. На що ті  відповіли: «Ти помреш від свого коня».

http://alatyr.club/person/oleg5.jpg http://alatyr.club/person/oleg6.jpg

Олег, почувши цю відповідь дуже засмутився, проте наказав відвести свого улюбленого коня у стійло і добре його годувати, проте більше не підводити того до князя.  Проте час минав і князь поволі забув за цю історію.

Після успішних походів проти Візантії Олег запитав у своїх конюхів, де ж його улюблений кінь. Один з конюхів відповів: «помер». Князь, почувши таку відповідь, лише засміявся з пророцтва волхвів, і попросив відвести його на могилу коня. . «І від цих кісток смерть мені прийняти?» – запитав Олег, коли почав роздивлятись череп та кістки свого померлого коня.

http://alatyr.club/person/oleg8.jpg   http://alatyr.club/person/oleg9.jpg

Проте в цей момент із черепа коня виповзла отруйна змія, яка вкусила князя. Як говорить легенда, саме внаслідок цього укусу Олег і помер через кілька днів і був похований на Щекавиці.

Найвірогідніше цю легенду можна пояснити вірою народу в те, що Олега подолала його доля, яка є сильнішою за будь яку людську силу. А той із волхвів, який напророчив Олегові таке закінчення його життя, був лише знаряддям в руках невблаганної долі. Саме так, згідно народних уявлень, і мав померти Олег, якого прозвали Віщим, а не скласти голову в черговій битві, які тоді проходили досить часто і вважались буденною справою.

По смерті Олега новим князем стає Ігор, який за відомостями «Повісті минулих літ», залишався в тіні Олега тридцять років. Напевно, Ігор був сином Рюрика, оскільки після смерті князя Олега ніхто не заперечив права Ігоря на князівський престол.

З його вокняжінням розпочинається вже новий період в історії Київської Русі.

Розробка сайтів - Віталій Ткач