Iсторико-патрiотичний клуб

"Алатир"


«Людина не може примусити себе зійти зі шляху, на якому вона досі незмінно досягала успіхів»

— Нікколо Мак’явеллі

Україна і Андрусівське перемир’я 1667 р.

Українські землі, починаючи з другої половини 50-х рр.. XVII ст.. стали місцем, де зіткнулись інтереси багатьох іноземних держав, в тому числі Московської держави та Речі Посполитої. Після їхнього протистояння протягом 1663-1665 р., коли гетьмани Правобережжя та Лівобережжя обмінялись походами на іншу сторону Дніпра використовуючи підтримку чи то польського короля, чи російського царя, відносини між двома державами лише загострились. Проте обоє монархів розуміли можливі згубні наслідки обопільного протистояння, а тому в 1667 р. пішли на налагодження відносин. В результаті чого було підписано Андрусівський договір. Тому важливим є висвітлення умов даного договору та його наслідків для реконструкції цілісної картини, що склалася в Україні в 1667 р.

В цей час з’являються нові аспекти в зовнішній політиці Московії щодо України. Так, намагаючись якомога швидше замиритися з Річчю Посполитою, з якою Росія фактично перебувала у стані війни, російське посольство отримує повноваження вести переговори про встановлення кордону між двома державами по Двіні та Дніпру, залишаючи за Московською державою Полоцьк, Бихів, Київ і Запорожжя.

Bacciarelli_-_Jan_Kazimierz

Польський король Ян II Казимир (1648-1668 рр..), за якого було підписано договір з Московською державою

У жовтні керівник посольства Опанас Ордін-Нащокін одержав інструкцію в разі відмови полських комісарів ділити Україну й загрози об’єднання сил Речі Посполитої з Кримським ханством «говорити з клятвою, що їм й інша сторона буде віддана в посольстві, як буде з’їзд у государевих великих послів з королівськими комісарами» [2, с. 197].

 

280px-Ордин-Нащокин   1485119364_002

Дипломат О. Ордин-Нащокін (та його родинний герб) – за участі якого було підписано Андрусівський договір

Варто наголосити ще й на тому, що Росія пішла на укладення договору ще й тому, аби розв’язати собі руки у війні зі Швецією у Прибалтиці, і тому погодилась повернути Правобережну Україну до складу Речі Посполитої.

30 січня 1667 р. Московська держава і Річ Посполита підписали Андрусівське перемир’я, яке припинило довголітню польсько-російську війну за право володіння козацькою Україною [5, с. 141].

035

Андрусівський договір 1667 р. РДАДА, ф. 79, оп. 3, спр. 110, арк. 3 зв.- 4. 

Договір визначив місце Росії, Польщі та України в системі міжнародних відносин 60—70-х рр. XVII ст. Його статті встановлювали розподіл сфер впливу польського короля і московського царя на Українську козацьку державу. Лівобережжя відходило до Росії, а Правобережна Україна — до Речі Посполитої. Влада царя стала поширюватися на Смоленськ, Дорогобуж (нині місто Смоленської обл., РФ), Білу, Невель (нині міста Псковської обл., РФ), Красний Веліж (нині м. Веліж Смоленської обл., РФ), а також Сіверщину. Київ повинен був відійти до Польщі до 1669 р. Запорозька Січ потрапляла у спільне володіння обох держав. Царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих (бл. 200 000 рублів) [6].

Alexis_I_of_Russia_(1670-1680s,_GIM)

Російський цар Олексій Михайлович (1645-1676 рр..)

Саме його третя стаття красномовно свідчила про те, що Лівобережна Україна мала перебувати під протекцією царя Олексія Михайловича: «…А у стороні Його Королівської Величності, від Дніпра, що під Києвом, і через увесь той край (Лівобережжя), до Путивльського кордону жодного города ані міста, ані волості у власті через уллаасні перемирні роки від цього часу і дня належати на буде» [5, с. 141].

Проти Андрусівського перемир’я рішуче виступили гетьманські уряди П.Дорошенка, І. Брюховецького, П.Суховієнка, а згодом і Д.Многогрішного та І. Самойловича, які протягом свого правління практично його не виконували. Порозуміння Росії й Польщі за рахунок поділу території козац. держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини [6].

Ivan_Briukhovetsky

Іван Брюховецький очікував, що російський цар повідомить його заздалегідь про укладення договору з поляками, проте той мав іншу думку з цього приводу, через що лівобережний реґіментар і образився на свого колишнього патрона

Андрусівський договір був спрямований також проти військової могутності Османської імперії, відображав вимушений компроміс сторін і засвідчував наявність геополітичної рівноваги у Східної Європі. Уряд Туреччини негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами. Водночас Андрусівський договір започаткував процес поступової втрати Українською козацькою державою статусу суб’єкта міжнародно-правових відносин. Проте договір 1667 р. не означав зникнення з карти Європи Української козацької держави, яка, незважаючи на існування двох політичних центрів (Правобережжя та Лівобережжя), продовжувала існувати як єдиний державний організм [6].

Отже, договір відображав компроміс між двома державами, що стався за рахунок розподілу козацької України і мав надзвичайно трагічні наслідки для долі українського народу. Ситуація, що склалася, створювала незборимі труднощі на шляху консолідації українських земель у межах національної держави. На тривалий час, як засвідчили подальші події, загальмувався й деформувався процес розвою нації, її політичної свідомості, культури тощо [7, с. 333-334]. Андрусівським перемир’ям Росія остаточно відмовилася свід свого зобов’язання 1654 р. про допомогу Україні в боротьбі з Річчю Посполитою. Багатолітня й тяжка боротьба українського народу за волю і державну незалежність не дала очікуваного результату [1, с. 240]

152D718C-FC15-4DAB-A3A2-9540205C7958_w1023_r1_s

Петро Дорошенко був одним із тих діячів, які негативно сприйняли підписання даного договору між Москвою та Варшавою

Сам факт підписання угоди між двома державами викликав бурхливу реакцію в українському суспільстві через кілька моментів. Так українських делегатів не закликано до переговорів; Москва потайно, без порозуміння з Україною, зреклася на користь Польщі – Києва. Це особливо викликало незвичайне обурення по всій Україні. Київ в очах тогочасного громадянства був старовинною столицею України, з якою в’язалися спогади про давню могутню державу; Київ з митрополією і академією був центром релігійного та культурного життя; з розвитком політичної свідомості Київ став також символом державної єдності: «за ким Київ, за тим уся Україна». [2, с. 197] Коли ж московський уряд погоджувався передати Київ у руки Польщі, це означало, що Москва зовсім не рахується з українськими традиціями і настроями. Основні ж умови угоди були підтверджені в 1686 р. «вічним миром» між Польщею та Московською державою, який остаточно залишив за Москвою Лівобережну Україну і Київ та фактично анулював березневі статті [2, с. 197].

Занепокоєння Андрусівським договором виникли в запорозьких козаків, оскільки вони побоювались, що він призведе до об’єднання обох держав проти них що російський уряд почне довготривалі мирні відносини з союзником Польщі — Кримом. Козаки і надалі завдавали татарам і туркам сильних ударів. Восени 1667 року (в той час як татарське військо рушило на підмогу Дорошенку, що поновив боротьбу з Польщею) на Перекоп вирушило Запорозьке військо. Сильна перекопська фортеця, ключ до півострова, здалася козакам.

Андрусівський договір 1667 р. ознаменував початок зближення Московського царства та Речі Посполитої з метою спільної боротьби проти Османської імперії. Договір означав перелом у давній ворожнечі Литви і Польщі, з одного боку, та Московської держави, з другого, − на користь останньої. Водночас Андрусівське перемир’я 1667 р., підступно укладене в обхід України, юридично оформило розкол Гетьманщини на дві частини по Дніпру. Цим актом Росія остаточно перекреслила свої зобов’язання, передбачені Переяславською угодою 1654 р. і Березневими статтями 1654 р. Обурені запорожці вбили царського посла, що їхав у Крим до хана. Невдовзі все це призведе до на Гетьманщині до розгорнення народного повстання, спрямованого проти царських воєвод і козацької старшини [3, с. 315-316].

1201172

Договір 1667 р. мав великий вплив на міжнародне та внутрішньополітичне становище Українського гетьманату. «Перемир’я відбулося головним чином коштом України і викликало там велике незадоволення. Поділ країни був найгіршим рішенням для єдиного українського народу, особливо тієї його частини (Лівобережної України) що, як і за Гадяча, улла вороже налаштована до повороту під Польщу», — відзначав один із найвідоміших польських дослідників цього питання Збігнев Вуйцик [5, c. 140-141]. Водночас Андрусівський договір започаткував процес поступової втрати Українською козацькою державою статусу суб’єкта міжнародно-правових відносин. Проте цей же договір не означав зникнення з карти Європи Української козацької держави, яка, незважаючи на існування двох політичних центрів (Правобережжя та Лівобережжя), продовжувала існувати як єдиний державний організм.

Договір перекреслював більшість здобутків українського народу, завойованих майже 20-літньою боротьбою за національне визволення, узаконював і закріплював насильницький поділ українських земель між Польщею і Московією [4, с. 134]. Варто наголосити на тому факті, що договір, фактично, відображав компроміс між двома державами, що стався за рахунок розподілу козацької України і мав надзвичайно трагічні наслідки для долі українського народу. Ситуація, що склалася, створювала незборимі труднощі на шляху консолідації українських земель у межах національної держави. На тривалий час, як засвідчили подальші події, загальмувався й деформувався процес розвою нації, її політичної свідомості, культури тощо [ 5, с. 332-333].

Таким чином можна говорити про те, що Андрусівський договір створював практично непереборні труднощі на шляху до політичної консолідації українсьль у межах соборної держави. Після його підписання українське територіальне питання набуває міжнародного характеру. Мова вже йшла не лише про подолання географічних рубежів або з’ясування взаємин всередині панівної еліти, а справа торкалась інтересів таких держав як Росія і Польща. Андрусівський договір призвів до загострення внутрішньо-політичної боротьби, що не зважала на територіальні межі Української держави й виходила за них, а також привів до численних повстань козаків, невдоволених умовами підписаного договору, який, в більшості своїй, був направлений проти України. Даний договір назавжди перекреслював переяславські домовленості Хмельницького, глибоко обурив українське суспільство. Також варто наголосити на тому, що перебіг польсько-московських переговорів 1667 р. засвідчив усю облудність риторичних фігур про якесь особливе ставлення Москви до України. У свідомості нової козацької еліти панувало тверде переконання про єдність українських земель і необхідність відновлення єдиної Козацької держави. Крім того, Андрусівський договір значно загострив протиріччя у суспільстві та стосунки між українським населення та російськими воєводами, не тільки через їх непомірні визиски, але й тому, що перекреслив своїми умовами всі раніші здобутки українців [6].

Список використаної літератури:

  1. Борисенко В. Й. Курс української історії з найдавніших часів до XX ст. Посібник. / В. Й. Борисенко. – Київ: Либідь, 1998 р. – 616 с.
  2. Крип’якевич І. П. Історія України / Відп. редактори Ф.П. Шевченко, Б. 3. Якимович — Львів: Світ, 1990. — 520 с.;
  3. Литвин В. М. Історія України: Хрестоматія / Упоряд. В. М. Литвин. – К.: Наук. думка, 2013. – 1056 с.
  4. Мицик Ю. А., О. Г. Бажан, В. С. Власов. Історія України. Навчальний посібник. / Ю. А. Мицик, Бажан О. Г., Власов В. С. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008 р. – 591 с.;
  5. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр..) / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2009 р. – 448 с.
  6. Чухліб Т. В. Андрусівський договір 1667 р. [Електронний ресурс] / Енциклопедія історії України. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Andrusivskyj_dohovir_1667
  7. Чухліб Т. В. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648-1721. 3-є видання, виправлене і доповнене. / Т. В. Чухліб. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. – 617 с.

 

Розробка сайтів - Віталій Ткач