Князь Ігор
Історія нашої держави пам’ятає багато імен видатних князів. Одним із таких відомих діячів минулого є київський князь Ігор. У більшості людей, які чують це ім’я, виникають асоціації з невдалим походом проти візантійців у 941 р. та з невдалим збором данини у древлян, після чого князь і був страчений. Але це не все, що приховує історія. Насправді Ігор зробив досить чимало для розвитку Русі-України. Отож, відкриємо завісу історії і поглянемо, чим знаменитий цей князь.
До 912 р. Київською Руссю правив князь Олег від імені Ігоря, який на той час ще був зовсім малим. Оскільки від природи він був вихованим та скромним, то з повагою відносився до старших і не претендував на князівський престол, чекаючи свого часу. За час правління Олег увінчав своє ім’я ореолом слави. Дійсно, він досить вдало проводив не тільки внутрішню політику, але і зовнішню, адже йому вдалось укласти досить вигідні договори з Візантією – однією з провідних держав того часу, та розширити кордони Русі-України.
Варто зазначити, що саме Олег схвалив вибір дружини для майбутнього київського князя Ігоря. Проте слід вказати на той факт, що іще в дитинстві Ігор побачив всю жорстокість тогочасного часу, адже він мимовільно став свідком військового насильства. У 882 р., коли Олег прийшов до Києва з дружиною, несучи малолітнього Ігоря, наказав вбити київських князів Аскольда та Діра. Як зазначає «Повість минулих літ», Олег так звернувся до своїх жертв: ««Ви не князі і не знаменитого роду, але я князь – і, показавши Ігоря, промовив: ось син Рюриків!». Після цього Аскольд та Дір були вбиті дружинниками Олега. Можна припустити, що ця жостокість надовго закарбувалась у пам’яті майбутнього князя.
Батьком Ігоря був відомий князь Рюрик, а матір’ю – Ефанда – дочка улицького князя. Хоча, щодо останньої. інформації досить обмаль.
Народився Ігор у 877 р., тому коли він разом з Олегом прибув до Києва, йому було 5 років. Як вважають деякі історики, в матері Ігора був рідний брат, яким, як вважають, і був Олег, який піклувався малолітнім Ігорем згідно заповіту Рюрика.
Про його дитинство та юнацький період життя літописець нічого не пише, немає таких відомостей і в інших літописних джерелах. І це становить певну проблему, адже було б цікаво більш детально дізнатись про ці часи та про те, як жив майбутній князь.
Як повідомляє Нестор, у 902 р. саме Олег обрав для Ігоря дружину: молоду псковитянку Ольгу. Ось як про неї пише сам літописець: «славну тоді ще одними принадами жіночими і доброзвичайністю». Проте існують й інші відомості про майбутню київську княгиню: деякі джерела, зокрема, пишуть, що вона була рідною дочкою князя Олега.
Як би там не було, Нестеровський літопис вказує, що вона була дочкою селянського човнового перевізника, а на підтвердження цієї теорії вказуються такі деталі їхнього знайомства: коли Ігор одного разу був на полюванні, то звернувся до молодої і красивої дівчини з проханням перевезти його на інших берег річки. Прохання Ігоря було в досить жартівливій формі. Ольга відповіла йому теж з гумором, за що Ігор пройнявся до неї повагою, і в подальшому, оцінив не тільки її розум, але й красу, скромність та гідність. У 903 р. Ігор одружився на Ользі. Отаким цікавим було знайомство цих двох людей, силу кохання яких продемонструє пізніше Ольга, коли буде мститись древлянам. Але про це згодом.
«Перша зустріч князя Ігоря з Ольгою». В. Сазонов
Князь Олег замолоду навчав Ігоря науці державного правління, часто за відсутності Олега в Києві залишився саме Ігор.
Самостійне ж правління він розпочав з 913 р., намагаючись при цьому тісніше об’єднати підвладні йому племена в єдине ціле. Це не було легким завданням, оскільки всі слов’янські племена звикли були вільними і мати власне самоуправління, а тому неохоче зустрічали владу Києва.
Починаючи з 914 р. Ігор розпочав війну проти уличів, що проживали в південних степах біля Чорного моря між річками Буг та Дністер. При Олегові ці племена були союзниками Києва і не перешкоджали торговельному судноплавству Олегових купців по річці Дніпро. Ігореві ж довелось взяти в облогу їхню столицю Пересічну, і лише через три роки вдалось взяти це сильно місто і змусити уличів платити данину Києву. Це був один із перших досить значних здобутків Ігоря як князя Київського.
Починаючи з 915 р., противником Ігоря стала нова загроза зі степів – печеніги, проте вони не бажали воювати з таким сильним противником, в результаті чого відійшли до Бессарабії або Молдови. Сам Нестор згадує про війну з ними в 920 р., проте не подає якихось детальних даних.
В інших місцях Русі-України все було спокійно, оскільки місцева влада там належала представникам Рюриковичів: у Новгороді правив Святослав, син самого Ігоря, у Вишгороді – Ігорева дружина Ольга. Варто також зазначити, що іншими містами керували також інші родичі Ігоря. Як бачимо, це було зроблено досить мудро, адже в цих містах були поставлені люди, які були близькі князеві, на яких він міг опиратись у своїй політиці та яким міг довіряти.
В цей час однією із найголовніших цілей Ігоря було утвердитись на Чорному морі, проте там він наткнувся на опір з боку візантійської влади. Суперечки виникали навіть через риболовлю в гирлі Дніпра та у Криму. Саме в боротьбі з Ігорем візантійці почали використовувати печенігів, які досить часто нападали на українські землі. Проте сам Ігор намагався жити мирно з греками, про що говорить і сам Нестор, вказуючи на той факт, що приблизно в 935 р. візантійці спільно з русичами ходили в похід в Італію.
Але навіть це не покращило стосунків між двома державами, через що в 941 р. Ігор зі своїм військом (4000 чол.) увійшов до Чорного моря. Болгари, які на той час були союзниками Візантії, повідомили про це грецького правителя, вказуючи на те, що русичі ідуть на столицю Візантії – Царгород (Константинополь).
Князеві з дружиною таки вдалось підійти до самої столиці. Там, поставивши свої кораблі на якір поблизу маяка, Ігор був готовий до битви. Проте був дуже самовпевнений у її результаті і настільки, що наказав не вбивати греків, а брати їх в полон живими. Але, на жаль, цього разу удача йому не допомогла. Зі сходу надійшли грецькі війська, які оточили війського князя з усіх сторін. Відбулась нарада з воїнами, після чого вирішено було іти на греків. Нестор про це так писав у «Повісті…»: «після злої січі, греки ледь могли перемогти».
Але грецький флот під керівництвом Феофана Протовестіарія, який був оснащений так званим «грецьким вогнем», запалив флот русичів і як пише Нестор, війську Ігоря це здалося «небесною блискавкою в руках озлобленого ворога».
Вцілілі кораблі з частиною війська відійшли до берегів Малої Азії, проте і там наштовхнулись на піхотні частини грецького війська, і з великими втратами повернулись після цього додому. Таким чином похід Ігоря проти візантійців зазнав краху, а з ним, і плани по закріпленню на Чорному морі.
Про цей невдалий похід для Ігоря згадує у своєму творі не тільки Нестор, але й єпископ Ліутпранд, який вказує, що чув від свого вітчима, як той, будучи послом у Константинополі, «власними очима бачив страту багатьох Ігоревих воїнів, взятих тоді в полон греками: варварство жахливе!». Також він вказує на такий цікавий факт: «Греки, зніжені розкішшю, боялися небезпек, але не злодійства».
Повернувшись до Києва, Ігор почав готуватись до нового походу, аби помститись грекам за таку поразку. Князь зібрав численніше військо, заручився підтримкою на цей раз печенігів і в 944 р. знову вирушив на Царгород. Мешканці Корсуня відразу повідомили візантійського правителя, сказавши: «йде русь: кораблів у них безліч, покрили все море кораблями». Грецький цар Роман послав до Ігоря посланців з проханням: «Не ходи, але візьми данину, яку брав Олег; додам я ще до тієї данини». Проте Ігореві війська вже увійшли до Дунаю, коли зустрілись з посланцями з Константинополя.
Ігор знову скликав свою дружину і почав з нею радитись над пропозицією імператора. За словами Нестора, дружина сказала йому наступне: «Якщо цар так говорить, то чого ж нам ще більше, без битви візьмемо золото, срібло і дорогі тканини. Адже невідомо, хто переможе — ми чи вони? З морем не можна заздалегідь домовитися; тепер ми не землею ходимо, але по глибині морській: тут одна смерть загрожує нам усім».
Ігор дослухався до думок своєї дружини: взяв у греків тканини та золото, а печенігів відправив у Болгарську землю.
У 945 р. було укладено нову угоду з Візантією, проте вона не була такою ж вдалою, як за князя Олега. Договір було скріплено клятвою, але, оскільки русичі були язичниками, а греки – християнами, то клятва давалась нарізно.
Мир з греками не був вдалим, адже, підписавши його, Ігор мав би відмовитись від прав на Крим та гирло Дніпра. Крім того, він мав би обмежити торгівлю на грецьких землях.
Після цих подій Ігор вирішує іти походом до берегів Каспійського моря з метою пошуків прибуткових торгівельних шляхів. Під час цього походу його війську вдалось оволодіти містом Верда, яке було найбільшим торгівельним містом на Закавказзі. Військо Ігоря пізніше місто розграбувало, а його жителів забрало в полон.
Проте проти війська русичів виступив намісник із Азербаджану. Проте, хоч бої ішли з перемінним успіхом, Ігор відступив через епідемію у війську. Додому русичі повертались із великою здобиччю. Проте дружина невдовзі почала докоряти Ігореві через те, що він про неї забув і не турбується про неї, тому що останнім часом перестав ходити за даниною з нею, а посилав замість себе Свенельда (знатного чоловіка), і той вже був значно багатшим.
«Князь Ігор збирає данину з древлян». К. Лєбєдєв
Ігор дослухався до своєї дружини і вирішив іти по данину у землі древлян. Однак тут проявилась така негативна риса князя як ненаситність, оскільки князь вирішив взяти подвійну данину.
Коли древляни дізнались про те, що Ігор знову іде до них по данину, то сказали наступні слова: «Як внадиться вовк між вівці, то повиносить усе стадо, поки його не уб’ють. Так буде і з нами, як його не вб’ємо, то нас вигубить»
Оскільки основну частину війська він відправив до столиці, то до древлян з’явився з нечисленним загоном, який без проблем ті знищили і вбили самого Ігоря. За переказами, “князя прив’язали до двох нагнутих дерев і відпустили їх, розірвавши сердешного надвоє».
«Страта князя Ігоря». Ф. Бруні
Так досить трагічно закінчилося правління чергового київського князя, якому судилось правити 32 р.