Володимир Великий

 

Князь Володимир належить до найбільш яскравих історичних постатей на  горизонті української історії.

Його народження внесло певне сум’яття у великокнязівську родину. Ніщо не віщувало йому ролі великого князя. Адже Володимир був позашлюбним сином київського князя і рабині-ключниці. Ключники (навіть знатного походження) вважалися невільниками, а тому Володимира іноді називали «робичичом», сином рабині. Але любов Святослава Ігоровича до Малуші і величезне бажання молодого Володимира  вижити в жорстокому X столітті зробили його тим, ким він став.

Уперше ім’я молодшого сина князя Святослава з’являється в історії у 969 році, коли, поховавши матір княгиню Ольгу, Святослав іде в Болгарію. Але попередньо він здійснює адміністративну реформу. Це були  перші кроки до формування  монархічного правління в Київській державі.  Він  вирішив «посадити» своїх синів для правління в різних землях своєї держави. Так, старшого сина Ярополка князь залишив у Києві, середнього Олега  відправив до Овруча до древлян, а молодшого — Володимира, на прохання прибулих із Новгорода послів, у місто Новгород, а сам вирушив у завойовані ним раніше болгарські землі, до міста Переяславця. Але, оскільки сини ще були малолітніми, Святослав призначив їм на допомогу своїх вірних воєвод, зокрема, Володимиру —   Добриню Любичича,  брата  його матері Малуші.

У 970 р. Володимир почав правити у Новгороді.  Наставником був його дядько. Саме він допоміг молодому княжичу швидко порозумітись з місцевою знаттю і  навіть розширити вплив Новгорода, поклавши початок завоюванням  естонських територій. Як свідчить “Хеймскрінгла” Сноррі Стурлусона, вікінг Сігурд Ейріксон, який був на службі у новгородського князя Володимира, збирав для нього данину в землі естів.

Але повідомлення про загибель Олега і ліквідацію Древлянського князівства застало Володимира зненацька. Він разом з наставником –дядьком Добринею іде у Швецію. Там він домовився про підтримку з одним із варязьких вождів і скріпив цю угоду шлюбом з його донькою Оловою.  Наприкінці 979 р. Володимир повернувся до Новгорода. Розпочалася підготовка до війни з київським князем. Зимою 980 р. після невдалих переговорів про союз з полоцьким князем, котрий мав бути скріплений шлюбом Володимира з Рогнедою, батько якої  виступив проти Полоцького князівства,  Полоцьк було взято. Сім’я полоцького князя Рогволода була знищена, а Рогнеда стала дружиною Володимира.

Після цих подій Володимир повів свої війська на Київ. Ярополк залишив Київ. Бойових дій між братами практично не було. Як далі повідомляє літопис, князь Ярополк був  зраджений своїм воєводою Блудом і вбитий  найманими варягами.

Історія боротьби Володимира Святославовича за владу мало чим відрізнялася від того, що відбувалося в тогочасній Європі у Х столітті. Князь Володимир умів де потрібно проявити силу, а де потрібно – хитрість і жорстокість.

У 980 році Володимир зійшов на київський престол.

Князеві дісталася важка спадщина. Одним з головним завдань, що стояли перед Володимиром Святославовичем,  стало утримання величезної багатомовної держави під владою Києва. Тому  в період 981—993 p.p. підкорює червенські міста (Галичину), племена в’ятичів, здійснює походи на литовське плем’я ятвягів, радимичів, проти волзьких булгар.

Саме в цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними кордонами східних слов’ян. На півночі вони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні — до Дону, Сули,  Росі та Південного Бугу, на сході — до межиріччя Оки і Волги, на Заході — до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. км², Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі.

Щоб утримати величезну  багатомовну державу під владою Києва,  Володимир  проводить кардинальні суспільні перетворення, направлені на консолідацію країни.

Князь розумів, що ще не раз брат підійме меч на брата і боротьба за престол на Русі завжди буде жосткою і безкомпромісною.Тому Володимир наважився на адміністративну реформу. Він, з метою усунення від влади місцевих князів, посадив по великих містах і землях  своїх синів. Ця реформа зразу ж дала свій позитивний ефект: влада  на місцях  була зосереджена виключно у руках династії Володимира, що  дало можливість усунути племінний сепаратизм.
Щоб стримувати натиск ворожих військ, Володимир почав будувати міста та укріплення по обидва боки Дніпра, Остра, Десни й Ірпеня, а на Лівобережжі — біля Сули, Трубежа та Сейму. У важливих місцях для оборони були побудовані укріплені міста, а між ними зведені довгі та високі вали на десятки кілометрів. Завдяки цим фортифікаційним заходам натиск печенігів було послаблено, і Володимир міг розпочати більш ефективну боротьбу з печенігами. Така система укріплень нагадує римський лімес. Можливо, Володимир проектував його на основі візантійських фортифікацій. Підступи до Києва прикривали потужні земляні укріплення з дерев’яними конструкціями, так звані Змійові вали. Відтак, оборонна політика Володимира сприяла визнанню Київської держави. Говорячи сучасною мовою, оборонна реформа сприяла підвищенню статусу Київської держави в очах світової спільноти.

З метою  посилення обороноздатності країни і  зміцнення особистої влади великого князя та ліквідації «племінних» військових об’єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння, Володимир активно роздавав «мужам лучшим» земельні володіння в прикордонних районах Русі, зобов’язуючи їх до військової служби. Це дало  змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників; сформувати боєздатне, віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству.
Наступним кроком Володимира стало запровадження власної грошової одиниці. Він розпорядився карбувати золоті та срібні гроші – золоті монети “златники” і срібні монети – “срібники”. Златник Володимира важив 4,2 г і був рівний по вартості візантійській номісмі та мусульманському динару. Це була високохудожня монета з гербом-тамгою тризубом, портретом князя і словесною легендою. На зворотній стороні було зображення Христа Спасителя. Такими ж були і ранні срібники з легендою “Володимир на столі— а се його срібло”. Пізніші срібники на звороті замість зображення Христа Спасителя мали тільки тризуб . Ця реформа дозволила значно зміцнити становище Київської Русі.

Найбільшим діянням Володимира стало проведення релігійної реформи. Він чудово розумів, щоб утримати владу у великій державі потрібна сила, яка б об”єднувала різні племінні союзи в одне ціле. Ніщо так не об”єднує людей як духовна близькість (релігія). У слов’ян панував політеїзм, що ніяк не сприяв об’єднанню народів. Тому князь чудово розумів, що в його державі у релігійній сфері має панувати монотеїзм. Володимир спочатку намагався протиставити культ верховного божества Перуна цілому пантеону богів підкорених племен. Проте  язичництво не сприяло процесу формування нових суспільних відносин, його  державотворчий потенціал був явно недостатнім для такої великої та поліетнічної держави. Саме тому наприкінці 80-х років X ст. Володимир вирішує запровадити єдину державну релігію, яка б була об’єднавчою силою народів, які проживали в його державі.   Вибір був непростим.  До Києва були запрошені проповідники християнства, мусульманства й іудаїзму. Князь Володимир розумів, що,  прийнявши християнство, його держава зможе ввійти, як рівноправна, в коло європейських християнських країн. Більше того, християнство уже було в країні (ще у 862 році Київський князь Аскольд  прийняв християнство, княгиня Ольга також була хрещена в 955 році, його брат Ярополк також був християнином). Тому Володимир  обирає християнство. Князь  у Корсуні  приймає хрещення у церкві св. Василія (це було 988 року, а за ним хрестилися і багато хто з його дружини).

Після хрещення Володимир Великий одружився з Анною, сестрою візантійських імператорів Василя і Костянтина.

Повернувшись, Володимир почав хрещення свого народу. У Києві Володимир, насамперед, велів скинути ідолів, порубати їх і спалити. Головного ж, Перуна, було наказано прив’язати коневі до хвоста і волочити до Дніпра, а потім кинути у воду.

У 988 році, прагнучи якнайшвидше охрестити свій народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра -річку Почайну – і там усіх разом вихрестити.

В Києві християнство не зустріло ніякого опору, адже давнє язичництво не мало колишньої сили і мусило відступити перед релігією нового типу. Проте в деяких містах християнство доводилося запроваджувати насильно.

Християнство не могло одразу всюди вкоренитися, бо й не було достатньої кількості місіонерів, що могли б опанувати простори Східної Європи.

У деяких регіонах ще довгий час залишалося двовірство: люди одночасно шанували і язичницьких богів, і нових святих. Християнські святі набували образу старих божеств. Так, св. Власій став опікуном худоби, яким був язичницький бог Велес; св. Ілля зайняв місце Дажбога та ін.

Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, натомість будувалися християнські церкви.

Утвердження християнства, як офіційної релігії, також стимулювало розвиток освіти, приток книг, появу скрипторіїв, а далі і письменства.

Дбав Володимир і про Київ. Невелике місто за часів Ігоря та Ольги князь значно розширив, збільшився новий центр староруської держави, в осередку якого стояв “двір теремний”, з палацом часів Ольги.  Князь Володимир оточив його новим кам’яним муром, з в’їздовою брамою, з галонами, рештки яких знайдено на розі Велико-Володимирської та Велико-Житомирської вулиць. У цьому укріпленому місті було збудовано три великі кам’яні палати та церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун, Спаса, св. Софії та величезну церкву Богородиці, названу згодом Десятинною, бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над спорудженням  її працювали майстри різних національностей — греки, болгари, українці, вона була розкішно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, вищу культуру, осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було мобілізувати багато фахівців – від мулярів до архітекторів; оздоблення церкви потребувало малярів, мозаїстів, різьбярів. По закінченні будови, крім кліру, потрібно було багато грамотних людей: читців, співаків тощо. При церквах Володимир засновував школи для навчання боярських та дітей священиків.

У зовнішній політиці Володимир почав практикувати політику «шлюбної дипломатії». Своїх дітей Володимир одружив із членами родин західноєвропейських володарів. Старший син  Святополк  був одружений з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав — з Інґігердою-Іриною, дочкою короля Швеції Олафа,  дочка Премислава  була одружена з угорським королем Владиславом Лисим, друга — з чеським королем Болеславом Рудим, третя,  Марія-Доброніга,  з Казиміром-Обновителем, королем Польщі.

Останні роки правління Володимира не були безхмарними: свою непокору почав виявляти Ізяслав у Полоцьку; за підготовку до повстання проти великого князя був кинутий до в’язниці Святополк, який сидів у Турові; у 1014 р. відмовився платити щорічну данину (2 тис. гривень) новгородський намісник Ярослав. Під час підготовки карального походу на Новгород 15 липня 1015 р. великий князь Володимир-Василь Святославич помер у своїй приміській резиденції  Берестові. Останки Володимира були вночі таємно перевезені до Києва і захоронені в мармуровому саркофазі у збудованій ним Десятинній церкві. Саркофаг, за свідченням інформатора Тітмара Мерзебургського, який перебував у Києві в 1018 р., було встановлено поруч з саркофагом княгині Анни. Гробниці Володимира і Анни були зруйновані під час монгольської навали у 1240 р. разом з цим храмом  і на даний момент поховальні саркофаги Володимира і його братів вважаються втраченими. Канонізація св. Володимира відбулася не пізніше XIII ст. По смерті Володимир залишив остаточно сформовану державу, значною мірою вже християнізовану і ослов’янену, з широкими міжнародними зв’язками.

Як писав Михайло  Грушевський: «Часи Володимира Святого, або Великого, були кульмінаційною точкою процесу будівництва, завершення, так би мовити, механічної еволюції процесу створення стародавньої  Руської, Київської держави».